Три роки збирає милостиню 69-річний Пет­ро ­Остапчук із Сарн на Рівненщині. Жебракує на міському ринку. У чоловіка ампутована до коліна нога. Потрапив у ДТП 20 років тому. Живе з 50-річним сином Михайлом і його дружиною Оксаною, 40 років. Пара зловживає спиртним, примушують пенсіонера старцювати.

Зустрічаємося в суботу на сарненському базарі. Чоловік одягнений у старе пальто, шапку-вушанку. На здоровій нозі — валянок. Спирається на милиці. Одна з них перемотана скотчем.

— Ви не думайте, син любить мене, — каже. Говорить тихо, хрипить. — Просто їм із жінкою гроші треба, і я їм мішаю. Пенсія за інвалідність мала — 1200 гривень. Ніде толком офіційно не працював, все підробітками займався. Син пенсію забирає — дрова купляє, їжу. Мені не дає, бо знає, що можу на якусь дурницю витратити. От минулого року взяв собі вудку за 200 гривень. Колись любив рибалити. А син як огрів по спині тою вудкою. Каже: "Дарма гроші викинув, ще втопишся в ставку".

Остапчук за час роботи ринку тричі обходить усі ряди. Просить на прожиття в продавців і покупців. У продуктових відділах йому дають хліб, ковбасу, плавлений сир. Пригощають чаєм.

— За день збираю триста-п'ятсот гривень, — розповідає Петро Михайлович. — Раніше було більше, по празниках і перед ними мав до тисячі. А зараз багато жебраків. На хворих дітей дають, на операції. Всі в Сарнах знають, що мене син заставляє жебрати і б'є, якщо мало приношу. Через те кидають по пару гривень, жаліють. Дехто сварить: нащо я таке роблю, вони все одно пропивають. А що мені лишається? Як виженуть із хати, я бомжом стану. Поки ж маю дах над головою, їжу гарячу. А ходити з простягнутою рукою мені не стидно. Стидно тим, хто краде.

38-річний продавець одягу Юрій Квас завжди дає чоловікові 10 грн.

— Наприкінці дня його зустрічає син із жінкою, — говорить. — Налітають на каліку й вивертають кишені. Забирають навіть копійки. Потім пропивають у генделику.

×