— Не хочу я в землі гнити. Хай краще спалять у крематорії, а попіл розтрусять десь над річкою. Хочу навіть після смерті бути в русі, — говорить 36-річний Андрій Борисюк зі Львова.

2010-го лікарі діагностували йому рак шлунка.

— Мені було 32 роки. Мав дружину, квартиру, роботу, на якій отримував 1,5 тисячі баксів, — розповідає Андрій. — Ніколи не хворів. Навіть простуди переносив на ногах, щоб не брати лікарняний. Після весілля з дітьми вирішили зачекати, пожити для себе. Щосезону літали з жінкою за кордон. Не відмовляли собі ні в чому. Навіть подумати не міг, що життя так рано може обірватися. Коли шлунок болів, я все списував на гастрит. Пішов до лікаря, коли пропав апетит, стали мучити печія і нудота, постійно був здутий живіт. Діагноз рак сприйняв як вирок.

Дружина підтримувала перший місяць, — згадує. — Потім здалася, запропонувала розлучитися. Хоч мужик, але тоді плакав, як баба. Відпустив. Що кохана кине у найважчий ­момент, не чекав. У лікарняній палаті я залишився сам. Друзі за метушнею навіть забували подзвонити. З Дубного приїжджала провідувати мама. Приходила вся запухша від сліз, але при мені трималася.

У четвер, 20 листопада, на вокзалі чекає потяг до Києва. Їде на річницю Майдану.

— Завтра буде дев'ять місяців, як на Майдані розстріляли Небесну сотню, — продовжує. — Мало хто задумується, що 21 листопада народяться ті, хто був зачатий у дні розстрілу, 19‑20 лютого. Вірю у переселення душі з тіла в тіло. Дитина до народження має душу. Шкода, що не пам'ятаємо своїх попередніх життів. Стільки помилок вдалося б уникнути.

До відправлення потяга 20 хв. Андрій купує у кав'ярні на колесах трав'яний чай. Носить срібний перстень на лівій руці, має сережку у вусі.

— Рак забрав у мене два роки. Цей час жив на межі невтілених мрій і сподівань, — продовжує. — Щогодини обдумував, чого не встиг зробити. У серпні почав закреслювати дні до Нового року, бо не вірив, що доживу. Завів щоденник і почав записувати, що ще хочу зробити. Шкодував, що не народив дитини, не поміг батькам добудувати хату.

Я не вірив, що виживу, — говорить. — Інші пацієнти молилися за спасіння, а я чекав, коли помру. Написав мамі записку, як хочу, щоб зі мною попрощалися. Щось схоже на сценарій власного похорону. Не хотів труни і вінків, щоб батьки купували мені місце на цвинтарі, а якісь алкаші копали могилу за пляшку горілки. Просив, щоб поминки не справляли, рідню не звали і портрет у чорну рамку не ставили. Мама була проти кремування, але пообіцяла, що все виконає, як я хочу. Про смерть треба думати, поки живий.

Щоб зробити операцію в Німеччині, виставив на продаж квартиру, — каже Андрій. — Знайшлися чужі люди, які помогли грошима, оплатили переліт. В дива не вірю, але Бог дав мені другий шанс.

×