"Міліція нічого зробити не може — статтю за бродяжництво три роки як вилучили"

 

О першій дня на зупинці маршрутних таксі сидячи спить літня жінка. На ній кілька теплих кофт, куртка, защеплена на верхній ґудзик, зелена спідниця. Ноги в гумових калошах вкриті червоною ковдрою, голову в каптурі схилила на груди. Біля ніг стоять дві пластикові пляшки з водою. Поруч на купу звалені картонні коробки й пакети з якимось речами — клунки займають майже половину зупинки.

Через дорогу — вхід на ринок Дніпро, що на столичній Південній Борщагівці. Він межує з пологовим будинком — до його дверей метрів 100. Уздовж дороги ряд житлових будинків, за 2 м ліворуч від зупинки стоїть ятка з овочами й фруктами.

— Она здесь где-то в августе появилась. До этого месяц-два на трамвайной остановке сидела — с другой стороны рынка. А потом сюда перебралась, свалку развела. У нее там крысы скоро заведутся. А как ее зовут, я и не знаю, — каже продавщиця років 40, з коротким волоссям, у фартуху. — Вы за нее не переживайте — у нее деньги есть. Попрошайничать она на ту сторону базара ходит, на трамвайную остановку. А здесь только ест и спит, спит и ест. Ей баночки с едой и волонтеры несут, и из церкви, и местные ее жалеют. Она всем говорит, что ее из квартиры выгнали, что ей деваться некуда. А на самом деле у нее дом есть где-то в селе в Винницкой области — сама рассказывала. Мы спрашиваем: "Так чего же ты туда не едешь — там же прокормиться можно, огород, курочку какую-нибудь держать?". Она: "Ага, там работать надо, а тут еды — во!", — продавщиця показує руками, скільки.

Витягає з пачки, що лежить на прилавку, тонку цигарку. Закурює.

— Я таких, как она, жалеть не могу — они сами такую жизнь выбрали. Никогда не забуду — работала когда-то на Петровке. Стою напротив "Макдональдза", подъезжает машина — я в них не разбираюсь, но видно, что дорогая. Выходит тетка в платке — дородная такая, рыжая, в дырявых колготках. В руках куклу замотанную держит — видно, что это не ребенок. Говорит водителю: "Заберешь меня во столько-то". А потом делает дебильное выражение лица, начинает что-то мычать, "ребенка" этого в руках трясти — и так идет к рынку. Я тогда поняла, что подавать больше никогда не буду.

— Мы к ней уже три раза подходили. Она говорит: "Как сидела — так и буду сидеть!". И проклинает всех. Мне сказала: "Пошей себе белые тапочки и заказывай гроб!" — розказує 76-річна Зоя Петрівна, що мешкає в будинку поряд. — Участковый ей по-доброму объяснял, что здесь сидеть нельзя, остановка. А она: "Дай мне квартиру — я отсюда уйду".

До дільничного пункту міліції йти кілька хвилин від зупинки.

— Люди бачили, що приходила її дочка. Казала: "Мама, не позор нас — іди додому", — говорить чоловік у смугастій кофті, що сидить в кабінеті за ноутбуком. Не називається. Додає, що розмовляє як приватна особа з іншою. — Думаю, вона тут і ночує — бо я другий раз іду додому в 10-11 вечора, а вона там. І зранку її бачу — сидить, куняє. Потім іде на ринок, збирає наїдки-напитки, що люди по жалості дають. Ситуація яка? Половина місцевих кажуть: убери її з зупинки, бо там і антисанітарія, і т.д., і т.п. Але ж є і та половина, що їй дають їсти-пити. Другими словами, її тут самі люди і прицепили. Якби не годували — її б тут не було, бо й собака в ліс біжить, якщо не кормлять.

До кабінету заходить жінка років 50. Чоловік просить її зачекати.

— Вона сама по собі нікому не мішає — мішає той мусор, що вона позносила. Але подвинути її може тільки "Київпастранс", зупинка — це їхня територія. Я їм дзвонив. Кажуть: "Примем меры, направим туда сотрудников". А міліція нічого зробити не може — статтю за бродяжництво три роки як вилучили. Комусь нравиться жити в маєтку, комусь у квартирі, комусь у лісі. От їй нравиться жить на зупинці — за що ж її штрафувать?

Повертаюся на зупинку. Жінка прокинулася. Перебирає речі в одному з пакетів — там старі кофти і светри. Витягає з кишені кілька складених купюр номіналом від 1 до 5 грн, знову ховає. П'є воду з 1,5-літрової пляшки.

— Я 13 лет тут рядом прожила, на улице Зодчих, — розказує. Поправляє правою рукою пасмо чорного із сивиною волосся, що вибивається з-під хустки. Пожовує потрісканими губами — збереглися тільки два зуби. — Я за отцом и сыном ухаживала, они мои дальние родственники. Обещали квартиру на меня переписать, только документы оформить не успела. Сначала старший от болезни умер, а потом и сын — он тоже болел, только еще и пил. У меня паспорта нет — я свой старый в паспортный сдала, а "синий" мне не дают. Говорят, что я им никаких документов не давала. Пенсии тоже нет — как ее без паспорта оформишь? Потом я заболела, ходить не могла. Взяла к себе родственницу, чтобы она за мной присматривала. А потом пришел этот фашист, ремонт нам делать. Видит — инвалиды живут, сопротивляться не будут, решил квартиру на себя переписать. Меня выгнал, ее бьет. Второй год на улице живу — то здесь, то еще где-то. Зимой на вокзале ночевала, на улице не высидишь. Надо паспорт восстановить и пенсию оформить. Но у меня ноги опухли, ходить не могу, — витягає з одного з пакетів окраєць батона, кришить двом голубам. — Летом два раза жила у баптистов, в Боярке. Они там гробы делают, цветы какие-то. За меня их пастор заплатила — женщина. Сама к ним пришла, они здесь рядом сборы свои проводят. Когда из дома выгнали, мне квартиру в селе купили, в двухэтажке — чтобы я от них отцепилась. Но там дрова каждый день носить надо, только печка есть. Ни газа, ни воды. Я там зимой неделю жила, намерзлась. Вернулась в Киев.

Підходять дві жінки. Одна з них тримає аркуш паперу і ручку.

— Здравствуйте, мы к вам, из отдела соцпомощи, — вітаються. — Поступил сигнал, что вы здесь живете.

Записують: Дуравіна Лідія Петрівна, 65 років. Розпитують, чи має хоч якісь документи для оформлення пенсії.

— Справку могу взять с завода на Дарнице, что я там работала, и из жека — что я в этой квартире жила 13 лет.

— А почему вы в интернат не захотели ехать, вам же предлагали? Там бы и с документами помогли.

— Потому что там за каждую ночь надо 4 рубля платить.

— Обратитесь в милицию, они обязаны паспорт восстановить, — радять жінки і йдуть.

— Это в горадминистрацию позвонили, сказали, что человек на остановке живет. Они такие жалобы обычно спускают к нам,— говорить одна з них. — Мы начальству отрапортуем — и все затихнет. Потом опять начнут звонить, кому-то это в конце концов надоест, и нас опять пришлют сюда. И все по кругу. Мы-то чем помочь можем — домой ее разве что забрать?

Повертаюся на зупинку.

— Воду я на базаре набираю — она хоть и техническая, но кран прямо на улице, — розказує безпритульна про свій побут. — В туалет днем не хожу — он 2 гривны на базаре. А ночью все бесплатно гадят, возле трамвайных путей. Я тоже — а что делать? А в пакетах одежка и продукты. Моюсь у родственницы, она иногда пускает. Вчера ей вещи постирать занесла. Хотела сегодня забрать, но дома никого, только собака гавкает. А вещи на балконе сушатся, я видела. Иногда и заночевать пускала, когда фашиста этого дома нет. Он в моей комнате сейчас живет. А что ко мне дочка приходила, это брехня. Мне люди помогают — вот куртку девочка принесла, — витягає з пакета червону вітрівку.

— Хіба можна таке робить? — звертається до неї жінка в окулярах і плащі, що вийшла з маршрутки. — Тут діти ходять, а ви на півзупинки розклалися!

— Иди к е...ной матери! Завтра ты тоже будешь на улице, поняла? Скотина! Иди отсюда — щас споткнешься и сдохнешь. Надоели!

Жінка в окулярах хитає головою, йде.

Питаю, що робитиме взимку.

— В церковь поеду. Лучше, конечно, к православным, но у баптистов денег больше, — посміхається.

×