— Всю жизнь стремилась к стабильности. К 50 годам ее достигла. Но в один момент война забрала у меня все, — розповідає 53-річна Ірина Дов­гань з міста Ясинувата на Донеччині. 23 серпня бойовики так званої ДНР викрали її з власного будинку. Наступного дня прив'язали до стовпа на центральній площі Донецька. Обмотали українським прапором, на груди повісили табличку "Она убивает наших детей. Агент карателей". 3 год. перехожі били й ображали Ірину.

З жовтня вона живе у столиці.

— Після звільнення з полону знайомі казали: "Вам треба йти на вибори. Ви з народу, довели свою відданість Україні. Люди точно вас підтримають", — Ірина ставить чайник у квартирі на столичній Оболоні, що орендує з родиною. — У Слов'янську на виборах мера намагалася скласти конкуренцію чоловіку Наталії Королевської Юрію Солоду. Три тижні до виборів були дуже важкими: погрози, образи, приниження, психологічний тиск. Підтримки народу не отримала. Він набрав 30 відсотків голосів, а я — близько 5.

Після виборів з чоловіком і донькою переїхала до Києва. Перший місяць безкоштовно жили у людей із села Хотів поблизу столиці. За цей час знайшли квартиру. Там мешкає ще одна жінка з Ясинуватої, наша знайома. Тепер шукаємо нове житло.

Ірина наливає чай у скляні чашки. На планшеті показує фотографії свого будинку в Ясинуватій. У дворі все засаджене квітами. Гілки персика похилилися до землі під вагою плодів.

— Коли потрапила у полон, деенерівці з нашого будинку вивезли меблі, пральну машинку, телевізор, холодильник, із сейфа вигребли всі гроші. Знайома казала, що зараз у Ясинуватій якась дівчина ходить у моїй шубі. Всім розказує, що колись вона належала мені: "Збувалася моя мрія. Тепер маю норкову шубу". Купила її на 50-річчя. Зараз у будинку живуть деенерівці з автоматами. Завезли туди якісь меблі та матраци. Люди розповідають, вечорами там постійно кричать і б'ють пляшки.

Ірина дивиться на знімки своїх котів і пса. Довго не зводить з них очей.

— Коли звільнили з полону і хотіли вивезти з Ясинуватої, сказала, що нікуди не поїду без своїх тварин. До будинку мене супроводжували двоє з батальйону "Восток". Собаку залишили у знайомих під Маріуполем. Кожен місяць перераховуємо гроші на утримання. Півроку не можемо забрати. Досі згадую очі пса— він плакав, коли залишали. Котів забрала. Мицик живе з нами, але господарю квартири про це не говоримо. Бо він сказав, щоб ніяких тварин тут не було. Коли приходить, Мицика кудись закриваємо. Він дуже акуратний. Ніхто ніколи не скаже, що у цій квартирі живе кіт.

Кіт Фелікс загубився у Хотові. Два місяці шукала, по всьому селу розвісила його фотографії. Сьогодні знову мені снився. Був брудним та дуже худим. Погладила його за вушком і сказала чоловікові: "Треба все відкласти і покупати Фелікса". Після цього прокинулася й почала плакати.

Жінка на кілька секунд замовкає, щоб стримати сльози.

— Про новини з Ясинуватої дізнаюся із соціальних мереж. Недавно там знову хтось виставив мою фотографію біля стовпа. Місцеві у коментарях називають мене "тварюкою" і пропонують підвісити вниз головою. Лікарка, якій не раз допомагала, пише, що я продала душу українським карателям за пиріжок. Одна жінка написала, що бачила, як я у пісочницю закопала радіомаяк. Туди попав снаряд і всіх дітей розірвало на шматки. Інколи здається, що ночами відчуваю, як вони насилають на мене прокльони.

У Ясинуватій Ірина працювала косметологом у власному салоні краси.

— Салон розграбували. У чоловіка з партнером була невелика будівельна фірма. Невідомо, що зараз з їхньою базою. Вона розташована на околиці міста біля блокпоста сепаратистів. У Києві намагалася влаштуватися у салон косметологом, але нічого не вийшло. Недавно купила беушну кушетку і працюю вдома. Є кілька клієнток із Донецька. Раніше приходили в мій салон у Ясинуватій. Їх небагато, бо зараз переселенці мало що можуть собі дозволити. Та й незручно приймати вдома. Коли хтось має прийти, доводиться всіх виганяти з квартири на вулицю.

Довгані мають двох дітей. Молодша донька ходить у столичну школу. Старший син з родиною переїхав до Криму.

— Донька спочатку комплексувала, але згодом налагодила гарні стосунки з однокласниками, — каже Ірина. — Із сином не спілкуюся. З Ясинуватої виїхав до обстрілів. Надіялися, що все закінчиться і вони повернуться. Та після мого полону їх там розірвуть на шматки. Невістка прокляла мене: "Якби не ви, ми б повернулися і могли жити у своїй квартирі. А через вас стали ­бездомними".

Ірина проводжає до дверей.

— На життя не нарікаю, — каже. — Розумію, що іншим зараз не легше.

"Казав, що прострелить мені колінну чашечку"

23 серпня торік бойовики викрали Ірину Довгань з її будинку в Ясинуватій.

— Коли місто захопили деенерівці, почала допомагати хлопцям з української військової частини, що дислокувалася за містом, — розповідає Ірина російською. — Під час поїздок багато фотографувала. Мій планшет потрапив до рук бойовиків. Вони зламали мою сторінку у "Фейсбуку", знайшли переписку з донецькими волонтерами. Бійці батальйону "Восток" забрали мене вдома, коли працювала в саду. Вимагали назвати всі зв'язки і прізвища людей, які допомагали українським військовим. Наступного дня віддали осетинському батальйону. Там катували серйозно. Один стріляв мені біля вуха. Інший змушував з витягнутою рукою кричати "Зіг хайль!" і казав, що я фашистка. Ще один осетин розганявся і бив мене ногою в груди. Я відлітала, вдарялася спиною об протилежну стінку камери і довго не могла дихати. Постійно погрожували зґвалтувати.

На донецькій площі біля стовпа один казав, що прострелить мені колінну чашечку. Стріляв, але повз. Я кричала і підстрибувала, а вони реготали. Багато перехожих жінок били по голові, спині, плечах, обличчю, голові й вухах. Жодна людина не заступилася.

У полоні була п'ять днів. Звільнили після втручання британських журналістів.

— Журналісти повезли у готель. Перший раз змогла помитися. Замовила тарілку юшки. Трошки поїла, вперше за 5 п'ять днів, — говорить Ірина.

×