— Тут был наш дом, — сумно каже чоловік, на вигляд років 50, в брудному одязі. З родичем відкидають лопатою купу сміття в одному із розбомблених дворів селища Семенівка, околиці Слов'янська на Донеччині. Від цегляного будинку лишилися тільки стіни. З квітня селище контролювали бойовики. Українська армія звільнила його 5 липня. Деенерівці втекли без бою.

— Живем, где придется, — неохоче говорить другий чоловік. Він у сірій брудній кофті й синіх у масних плямах штанях. Вантажить цеглу на тачку.

— Что будем делать дальше? Наверное, в Киев пойдем воевать. Как чего? Розмандячили хату. Это ж армия стреляла.

Із-за розвалин хати видніються обгорілі бильця металевого ліжка. Вщент розбомблених будинків у Семенцівці багато. На вулицях досі валяється бите скло, паркани напівуцілілих будинків через обстріли нагадують решітку. Місцева забігалівка "Метелица" — купа каміння. При в'їзді в селище стояв пост деенерівців. Звідси обстрілювали гору Карачун, де розташувалася українська армія.

— Для сепарюг Семеновка была важным пунктом. Здесь сходяться три трассы. Одна ведет на Ростов, другая — на Луганск, третья — на Харьков, — пояснює 53-річний водій Олександр Володимирович. Веде показати зруйновану лікарню для психічнохворих. Зо п'ять її приміщень залишилися без вікон і дверей. Пацієнтів звідси вивезли ще до обстрілів.

— Много уехало. Возвращаться не хотят, — каже чоловік. — У кого есть деньги и мало пострадал дом — сами ремонтируют. У кого денег нет, тот сперва надеялся на помощь государства. Аваков и Яценюк обещали помочь, но уехали, забыли. В общем, кинули народ.

Олександр Володимирович сірими "Жигулями" підвозить до Слов'янська. Від Семенівки він розташований кілометрів за 2. Перед блокпостом при в'їзді утворився затор. У черзі на перевірку документів стоять зо два десятки машин.

— Доброго дня, — вітається один із солдатів. На плечі має автомат Калашникова. Ще шестеро військових перевіряють документи. — Мене цікавлять документи чоловіків. Мало лі, вдруг бойци ДНР. О, у вас київська прописка. Що тут робите?

Пояснюємо, що ми — журналісти.

— А, ну тоді щасливо вам, — усміхається солдат і віддає документи.

При в'їзді в місто впадають в око зруйновані зупинка і супермаркет.

— Бойовики, когда отступали, наставили там розтяжок. А мародеры не знали, полезли и подорвались вместе с магазином. Отак их Бог наказал, — каже, стримуючи сміх, Олександр. — В самом городе мин нету, саперы поработали. Но за городом, особенно возле Семеновки, кустами лучше не блудить.

Понимаете, как было? Ухирячет эта "Нона", а потом сразу эти "нюф-нюф наф-наф" приезжал. Это свинной канал (має на увазі російський канал "Лайф-ньюз". — "ГПУ"). Я как раз на улицу вышел, а они ко мне с микрофоном: "Как думаете, кто стрелял?". А я им отвечаю: "Какого хрена вы сюда приехали? Не боитесь, что через секунду снова стрелять начнут?" Все це делалось для картинки.

Просимо Олександра Володимировича підвезти до центральної площі. Тут українським прапором пов'язали шию гранітному Леніну, що стоїть на постаменті. Поруч із пам'ятником зібрався гурт молоді. Дехто на рюкзаки прив'язав синьо-жовті стрічки. Всі стовпи завішані прапорами України.

— Сейчас на украинские ленточки пальцем никто не тыкает, — каже 60-річний чоботар. — А во время оккупации ходить с такими было нереально. Георгиевскую мне гадко было вешать, потому я у себя в мастерской черную повесил — траурную.

Моя мастерская — это пункт по сбору сплетен. Знаю, чем живет город. Однозначно, мнения изменились в лучшую сторону в отношении Украины. Вчера пошел на рынок картошку покупать. Смотрю, а машин много очень, людей тоже. Наверное, беженцы вернулись.

На лавці на площі сидять четверо українських добровольців із батальйону "Січ". Поверх форми мають бронежилети й автомати Калашникова наперевіс. Патруюлють місто.

— Ой, спасибо вам за то, что здесь стоите, — плаче біля них зігнута 75-річна з ціпком. — Когда эти упиры здесь были, невозможно было на улицу показаться.

— Як вам у місті після війни живеться? — запитуємо в жінки.

— Пенсии платят, но продукты подорожали. У меня пенсия 1220 гривен. После этой войны поняли, что цены — не самое страшное. Главное, что мир в городе. Но не все так настроены. Есть люди, которые все жалуются, что государство не помогает. А как оно должно помочь? Война же. Все деньги на Донецк идут.

На прощання даруємо солдатам шоколад. Вони ніяковіють, але беруть.

Неподалік центру стоїть двоповерховий цегляний будинок управління СБУ. Під час війни тут перебувало керівництво ополчення. У підвалі катували й утримували полонених. Увечері на цій вулиці не світить жоден ліхтар. У будівлі побиті майже всі вікна. Двері замкнені й опечатані.

— Я одного не понимаю, — розповідає наш водій Олександр Володимирович. — Освободили Сла­вянск, но при власти остались те самые прокуроры, судьи, чиновники, которые поддерживали боевиков. Твари, которые кричали "фашизм не пройдет", потом по пять раз очередь занимали за гуманитаркой.

На восстановление города из Киева деньги не перечисляют. Дома большинство ремонтируют за свои средства. Людей раздражают наведывания разных министров из столицы. Те только приезжают, снимаются для сюжетов на фоне развалин и ничего не делают.

×