МАЙСТРОМ ТАТУ ДЕНИС БЛОХІН СТАВ, ВІДБУВАЮЧИ 12-РІЧНЕ УВ'ЯЗНЕННЯ. ЗАРАЗ ПРАЦЮЄ У СТУДІЇ НА МАЙДАНІ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

ПІЗНО ВВЕЧЕРІ ПІШОВ КУПУВАТИ В ЛАРЬКУ ЦИГАРКИ. Біля віконечка стояв чоловік і в усіх клянчив гроші. Причепився й до мене. Купив йому пляшку пива та пачку цигарок. Коли розраховувався, він побачив у гаманці кілька крупних купюр. Почав хапати мене за куртку й кудись тягти. Двічі його відштовхував. Він – далі. Коли вже почав кидатися з кулаками, вдарив його в ніс. Чоловік упав на спину. Нахилився до нього – був живий, бо дихав. Розвернувся й пішов додому. Через день приїхала міліція. Я не тікав і не опирався. Знав, що це – через ту бійку. У машині міліціонер спитав: для чого вбив того чоловіка? Я не зрозумів. Потім дізнався, що він захлинувся кров'ю і помер.

У МІЛІЦІЇ СИЛЬНО БИЛИ – по спині, печінці, нирках. ­Через годину був готовий підписати все. На суді дізнався, що під час допиту розказав, що руками й ногами бив того чоловіка в різні частини тіла і душив. Хоч судмедекспертиза показала: був лише один удар.

СЛІДСТВО ТРИВАЛО РІК ЧОТИРИ МІСЯЦІ. Сидів у СІЗО цей час. Мені відкупитися не пропонували. Але говорили про це батькові. Він заплатити не міг, бо грошей у нас не було.

КОЛИ ПРИЇХАВ НА ЗОНУ, здалося, що потрапив на свободу. У СІЗО в камері на 40 людей сидять 60–70. Сплять по черзі, бо ліжок не вистачає. На прогулянку виводять раз на день. Свіжим повітрям не дихаєш, неба не бачиш. На зоні ж це все є. Але невдовзі прийшов страх. Зона – це держава в державі, зі своїми законами й порядками. Не знав, що тут дозволено, а що – заборонено. В першу ніч не спав, прислухався до звуків.

ВІДРАЗУ ПОСТАВИЛИ ПРАЦЮВАТИ НА "ШИРПОРТРЕБ" – розмальовував шкатулки. Через три дні один ув'язнений попросив намалювати марку – на шматку, відірваному від простирадла. Каже: "У мами скоро день народження, хочу подарунок зробити. Намалюй тут череп, а тут – хрест". Кажу, що мамі не годиться такий подарунок, та він не слухав. Виконав замовлення. Розрахувався зі мною пачкою цигарок. Марка всім сподобалася, і замовлення посипалися. Малював портрети, підписував листівки й робив татуювання.

ТАТУЮВАННЯМ ТРОХИ ЗАЙМАВСЯ ДО ТОГО, ЯК ПОТРАПИВ НА ЗОНУ. Стало цікаво, як голка заходить під шкіру й там залишає фарбу. Машинку зробив із бритви "Харків". Голку стерилізував запальничкою.

У МЕНЕ БУЛИ НАЙВИЩІ РОЗЦІНКИ. Тату із сірникову коробку коштувало 100 гривень. Якщо грошей не було, то брав продукти на цю суму. Як закінчувалися фарби, то казав: "Не треба грошей. Скажи рідним, щоб привезли кольорові олівці". Батько присилав посилку раз на рік: ковбаса, сало, крупа. Все це з'їдалося за два дні, бо треба було з усіма ділитися. Попросив у батька замість продуктів фарби і пензлики.

КЕРІВНИЦТВО КОЛОНІЇ ПОЧАЛО Й СОБІ ЩОСЬ ЗАМОВЛЯТИ. Найчастіше – картини на подарунки начальству. За це робили поблажки. Спочатку питали: "Ув'язнений, ви куди йдете? А хто вам дозволив?" Потім на все заплющували очі. За три роки виділили мені майстерню у клубі й поселили в кімнату з трьома хлопцями. У нас був телевізор і DVD з дисками. Всі інші жили у камерах по 12, 20, 28 або 40 чоловік.

ЩОБ ВИЖИТИ НА ЗОНІ, треба приносити користь. Якщо будеш сам по собі, то швидко з'їдять.

ПОПРОСИЛИ ЗРОБИТИ ПОГРУДДЯ ПАНТЕЛЕЙМОНА КУЛІША. Якась організація взяла кошти з казни на його бронзовий бюст. Гроші прогуляли, а скульптури не замовили. Хтось здійняв бучу і попросив те погруддя показати. Зліпив його із сатенгіпсу, а покрив бронзянкою. За тиждень було готове.

ПЕРШІ РОКИ В КОЛОНІЇ ЖИЛИ 2800 ЛЮДЕЙ. Спали на нарах у три яруси. Були всякі: інваліди, дистрофіки, туберкульозники. На перевірках непритомніли, бо годували самими кабачками. Вранці давали кашу з кабачків, удень – суп із кабачків, а на вечерю – знову кабачкова каша. Наче набив шлунок, а через 15 хвилин знову голодний. Хліб давали, але в ньому можна було їсти лише скоринку. Розріжеш: всередині половина порожня, а решта – сире тісто з піском. 2004 року через це влаштували бойкот. Приїхали міліціонери з дубинками і в масках. Мене з кількома хлопцями загнали в баню, а іншим перепало добряче.

П'ЯТЬ РОКІВ БУВ ДІДОМ МОРОЗОМ У КОЛОНІЇ.

ІЗ СІЧНЯ ДО СЕРЕДИНИ ЛЮТОГО НА ЗОНІ НЕМАЄ НІЧОГО: ні чаю, ні цигарок. Новий рік усі стараються шикарно відзначити і продукти швидко розходяться. Передачі починають привозити в лютому. Є анекдот про це. Приїжджає мати до сина на побачення з величезними торбами. Той заглядає в них і каже: "Здрастуй, сало! Здрастуй, ковбаса!" А тоді помічає матір і додає: "І ви, мамо, приїхали? Ну, здрастуйте".

НА ЗОНІ НАВЧИВСЯ РОБИТИ ЗАСМАЖКУ за допомогою кип'ятильника і готувати бісквіт без духовки. В емальовану чашку наливають олію, туди – порізану цибулю і моркву. До кип'ятильника приєднують паличку чи зубну щітку за допомогою смужок, нарізаних з одноразових пакетів. ­Обмотав і підпалив запальничкою – тримає краще за ізострічку. Для бісквіта тісто виливаєш на сковороду та накриваєш дошкою. На вогні тримаєш 30 хвилин – з одного і другого боку. Знімаєш – воно все чорне й страшенно смердить. Кірочку зрізуєш – чудовий бісквіт отримуєш.

ЧИФІР ПИВ ПЕРШІ ДВА РОКИ – мінімум тричі на день. А тоді зрозумів, що починається залежність. Узяв себе в руки і відмовився.

ТЮРЕМНИЙ ЖАРГОН вживав лише кілька разів – коли починалися конкретні розборки.

НАВЧИВСЯ НЕ БРЕХАТИ, бо на зоні за це дають у голову. Зараз 18 разів подумаю перед тим, як щось сказати.

ВИХОДИТИ НА ВОЛЮ БУЛО СТРАШНО. На зоні знав усіх людей і кожен міліметр території. Все налагоджено, а що буде на волі – невідомо. Мали випустити о дев'ятій ранку, а вийшов у 16.00, бо в суді затримався якийсь папірець. Коли ворота колонії закрили, першим ділом вдихнув свіже повітря. Хлопці, які не раз попадали в колонію, казали, що на волі воно інакше. І справді – пахне свободою. На виході когось чекали кілька людей. Відійшов подалі, сів на галявинку, закрив обличчя руками та розплакався. Плакав хвилин 15. Тоді на машині приїхали друзі і повезли в Чернігів. На стіл поставили горілку, мартіні та коньяк. Я попросив пива. Випив пляшку й заліз у ванну. Бо на зоні 10 років мився тільки під душем. У ванні заснув. Прокинувся, коли вода стала холодна.

РОБИВ ТАТУ ДРУЗЯМ, а ті приводили нових клієнтів. За рік орендував студію неподалік метро Вокзальна. Тепер працюю на майдані Незалежності.

×