Про що розмовляли на поетичних читаннях у свинарнику

Харківський поет 34-річний Олег Коцарев вішає на груди вирізаний із паперу поросячий п'ятачок. 21 травня біля супермаркету в місті Буча на Київщині чекає на колег. Разом читатимуть свої вірші в порожньому свинарнику. Проект "Стіни свинарника" влаштували у рамках фестивалю поезії "Київські лаври". Він пройшов у столиці 19–25 травня. Виступили українські, російські, американські та грузинські автори

До Олега Коцарева підходить поет 41-річний Олександр Моцар із Києва. Тиснуть один одному руки, обіймаються.

Олександр витягує з рюкзака літрову пляшку пива. За півгодини збираються шестеро поетів і з десяток слухачів. Рушають на свинарник.

– Лаюк, а ти собі лінзи поставив? – питає столичного поета 25-річного Мирослава Лаюка на рік молодший Ігор Мітров із Керчі.

– Понятно, що поставив, бо окулярів не ношу. Йшов у магазин по червоне. Але дорогою побачив чувака з такими очима. Сам перелякався. Взяв чорні.

– Я теж такого бачив, – каже Мітров. – Гадив у Бучі у переході. Справляв нужду просто на написану цитату з Ліни Костенко "Як боляче, що ніжність вже не в моді".

– Ліна Костенко нікого не лишає байдужим, – відповідає Лаюк.

Через 2 км усі зупиняються біля ­барельєфа з Володимиром Леніним.

– Рудимент коммунизма, – киває в бік Ілліча чоловік на велосипеді. Він у брудному одязі. Халяви штанів тримають зелені прищіп­ки. Від лівого черевика відстає підошва. – Но это нужно. Пусть будет.

 

На лавці лежать іграшкові пума й тигр. Мирослав Лаюк переносить їх на пеньок біля барельєфа. Тигра кладе на пуму.

– Ми – за виведення нових видів, – сміється.

О 15:00 процесія добирається до свинарника. Вхід заріс молодими кленами і бур'янами. Поети відхиляють гілки, щоб зайти всередину. Після пожежі все вигоріло. Лишилися чотири цегляні стіни. На одній намальовані качка і свічка. Написано: "Віка я тебе кохаю".

– У дитинстві я теж такі написи робив, – говорить Олег Коцарев. – Тепер таке написав би лише для своєї дружини. Ми з нею познайомилися на Львівському форумі видавців 2005 року. Юля розмовляла зі своїм колишнім однокласником поетом Богданом-Олегом Горобчуком. Доки говорили, помітила на столі папірець із моїм віршем. Коли прочитала, спитала: "Хто це написав такий паскудний вірш?" Я саме проходив повз, і Горобчук нас познайомив. Одразу відчули, що між нами пробігла іскра. Почали зустрічатися. Побралися за шість років. Моя дружина – теж поетка (Юлія Стахівська. – Країна). Пропонував їй долучитися до сьогоднішньої акції. Але її вона не зацікавила.

Олег штопором відкриває пляшку вина. П'є з горла. Під оплески присутніх відкорковує шампанське "Артемівське".

– Ця пляшка стане символічним мікрофоном. За поезію, цікаві місця і небанальні зустрічі, – робить кілька ковтків. Читає вірш "Буча і Гостомель кохаються".

– А мене чутно? Хрю-хрю, – каже у пляшку поетка Анна Малігон, 31 рік. – Коли "Мистецький Арсенал" тільки починався, він був приблизно в такому стані. Сподіваюся, тут теж колись пройде якась велика книжкова виставка.

– Непогано було б провести тут Свинарний форум видавців або Свинарний арсенал, – сміється Коцарев.

Анна читає гумористичний вірш-лімерику про Спілку письменників:

– Молоденькій поетці у Спілці дав пограти дідок на сопілці. Як не рухав стола – а сопілка мала молоденькій поетці у Спілці.

Анна поправляє рожеву футболку. Спереду – свиняче рило, ззаду напис англійською Vodka plus.

– Купила на якомусь розпродажі кілька років тому. Бо згадала історію, як у дитинстві читала свої вірші свиням. Коли мені було років 12, бабуся поїхала у справах. Мене залишила на господарстві. Під вечір свині в повітці почали голосно хрюкати, бо зголодніли. Взяла зошит зі своїми віршами і стала перед ними читати. Свині затихли. Потім почали схвально похрюкувати. Читала, доки бабуся повернулася. З тих часів більш слухняної публіки в мене не було.

Ігор Мітров читає вірш "Канібал". Присвятив його колишній дружині.

– Добре, що ми не народили дитину. Вона була б жирним обідом, і ми б її з'їли на двох. Ти б з'їла більшу частину. Ти любиш смачно поїсти. Бажано м'яса людського.

– Прожив із жінкою два роки, – каже Ігор. – Коли розлучилися, пішли відсвяткувати. Тоді в голові народився цей вірш. Колишня його ще не чула. Хотів сьогодні зробити їй сюрприз. Обіцяла прийти, але не з'явилася.

Мітров допиває з пляшки вино і закурює цигарку. Вмощується на траві.

– Я народився в російськомовній родині ватників, – розповідає. Час від часу поправляє темне кучеряве волосся. – У дитинстві спілкувався російською. У 14 років поїхав на олімпіаду з української мови в Суми. Там подарували книжку про Степана Бандеру. Коли прочитав, почав з усіма говорити українською. Батько за це виганяв із дому, мати постійно сварила. У військкоматі теж говорив українською. Мене поклали в дурку. Але це не зупинило. На кримських вулицях говорив рідною мовою, ходив у вишиванці і носив на рюкзаку значок із Шухевичем.

Читання тривають 1,5 години. Потім присутні кілька хвилин аплодують авторам.

– Вино закінчилося, будемо розходитися, – 36-річна Світлана з Бучі допиває останню склянку. На читання прийшла з чоловіком.

– Алкоголь у помірних кількостях робить наше життя цікавішим, – говорить поет 36-річний Сергій Прилуцький із Білорусі. – Кілька років тому були на фестивалі в Польщі. Коли поверталися назад, купили вісім пляшок дешевого вина. Зі "шведського столу" нагребли хліба і джему. У поїзді випили одну пляшку, як у купе зайшов чоловік з довгою бородою і метеликом замість краватки. Подарував нам журнал "Вартова башта" (релігійний журнал "Свідків Єгових". – Країна). Вирішили з'їсти хліб із джемом. Ложечок не було. Скрутили їх зі сторінок журналу. Чоловік мовчки за цим спостерігав. До кінця поїздки словом із нами не перекинувся.

– Наступного разу були в Польщі у травні 2007-го, – каже Коцарев. – Письменників із різних країн поселили в одному будиночку. Вранці 9 травня разом із Сергієм пішли в магазин по пиво. Тільки відкоркували, як на кухню спустилися дві німецькі поетки – робити каву. Одна спитала: "А чого це ви зранку вже п'єте?" Відповів, що святкуємо День Перемоги. Вона уточнила – хто кого переміг? Відповів: "Ну, як? Ми – вас".

×