"Плутаємо день і ніч, дати. Стали набожними"

У шахту "Бутівка-Донецька" бойовики скидали своїх і наших убитих

– На всіх блокпостах питають про машину – чи зручна, надійна і скільки витрачає пального. Скоро зроблю табличку й поставлю на лобове скло, – сміється волонтер із Полтави 47-річний Сергій Глоба.

Вночі 17 січня їдемо в Авдіївку. За кермом старого мікроавтобуса Ford – 64-річний Анатолій Корнілко, поруч – депутат Полтавської облради 48-річний Руслан Рогов. Продукти і генератор – у багажнику. Грає радіо.

Всю ніч попереду їде вантажівка із причепом дубових дров. Волонтери везуть бійцям для опалення бліндажів. Назад планують забрати дві машини "швидкої", щоб відремонтувати на мирній території.

– На початку війни допомагав усім, чим міг. Потім вирішив зосередитись на ремонті транспорту. Бо одягу, харчів і спорядження хлопцям вистачає. А от із ремонтом – бюрократична тяганина, – каже Глоба.

 

До Авдіївки їдемо майже 10 годин. На блокпостах пропускають без обшуків, перевіряють документи. Найскладніший шлях – через село Миколаївка Петропавлівського району на Дніпропетровщині. Дорога сильно розбита. Ледве розминаємося із зустрічними фурами.

На під'їзді до Авдіївки біля села Карлівка чекаємо військовий супровід. Обабіч дороги – водосховище. На узбіччя виходить чоловік у військовій формі – 42-річний Анатолій. Каже, місцевий. Просить чаю і протягує 10 грн. Пригощаємо.

– К братику пришел. 2014-го убили сепары. Кинули тут в воду. Тело не нашли, – показує в бік водосховища. – У них был список людей, кто за Украину. Расстреливали учителей истории, украинского языка, депутатов горсовета, националистов. Как при фашистах – зачищали территорию. Трупы бросали в водохранилище. Мы эту землю потом отбили. Пришли местные и говорят – рыба дохнет, помогите. Оказалось, от трупного яда. Начали искать да баграми самые глубокие места пробовать, а там трупы. Сотни. Две недели КамАЗы вывозили. Теперь тут братская могила – многих не нашли, рыбки постарались, – Анатолій витирає сльози.

Військові їдуть двома позашляховиками. Вітаються і просять рухатись за ними. У наш Ford сідає контррозвідник з автоматом.

На в'їзді в місто – найбільший у Європі Авдіївський коксохімічний завод. На ньому працює близько 4 тис. людей . Із труб валує густий білий дим.

– Десь 70 відсотків мєсних мужиків воюють на боці сєпарів. Були случаї, що в спину стріляли. Настрой тут не за Україну. Для них – ми окупанти, щось врємєнне. Інформацію про наших хлопців постоянно передають женщіни. Задержуєм одного інформатора – на його місце приходять нових 10. За дєньги розказують усе, бо іншої роботи нема, – каже контррозвідник. Просить не вказувати ні позивного, ні імені.

На промзоні третій місяць стоїть 72-та окрема механізована бригада Збройних сил. Першими тримали оборону Донецького аеропорту. 16 січня святкували 75-річчя від дня створення.

– Тільки стали – бойовики нас дуже серйозно зустріли з усіх видів зброї. Два тижні не давали спокою ні вдень, ні вночі. Постійно були важкі бої, – каже 29-річний Іван із позивним "Пітон", у військовій формі.

На правому стегні – кобура з пістолетом. Командує солдатами, які розвантажують харчі і дрова. Просить частину завезти на передові позиції.

– Удень ідуть бої зі стрілецької зброї, вночі підключаються великі калібри, – продовжує "Пітон". Відходимо вбік. – Кілька місяців тому навпроти нас за 300 метрів стояв батальйон "Сомалі" під командуванням Гіві (бойовик Михайло Толстих. – Країна). Намагалися зайти до нас, відбити будівлі. Постійно засилали диверсійні групи. Ми зуміли всі позиції відстояти. Зараз "Сомалі" десь немає. Була в них ротація. Прислали новий підрозділ – пристрілюються. Майже всі – місцеві сєпари. Керівництво – росіяни, на передок не лізуть. Їх легко розпізнаємо по говору і позивних.

Опівдні чути постріли. На великій швидкості їдемо до найближчої позиції українських військових біля приватного сектора Авдіївки. У будинках власники майже не живуть. Навідуються з 10:00 до 14:00 оглянути двір і дім. ­Ночувати ходять до родичів чи знайомих у частину міста, де немає обстрілів.

Будинки – цегляні. На стінах – сліди від куль і мін. Вікна обклеєні скотчем. Подекуди на вулицях – діти, яких батьки супроводжують зі школи. Працює супермаркет.

На військовій позиції зустрічає керівник одного з підрозділів бригади "Слов'ян". У бронежилеті й темно-зеленій шапці з нашивкою українського прапора. Шия обмотана шарфом.

– Таких, як ви, взяв би до себе. Нам треба люди, які не лякаються приїхати на "промку", – всміхається.

Несемо продукти на кухню. Біля входу двоє бійців складають дрова.

– Біля "промки" ростуть дерева, та на опалення їх не візьмеш. Стовбури нашпиговані кулями й осколками. Ланцюг від бензопилки зразу рветься. Ручною не напиляєшся. Тому дрова везуть із тилу, – каже рядовий 20-річний Сергій. Із рукавиць струшує сніг і стружку. – Важко бути постоянно під обстрєлами. Новенькі не витримують, просяться на тилові позиції. Їх переводять. Особливо страшно на дєжурстві. Ждеш кожної секунди врага і понімаєш: кілька десятків побратимів сплять і вірять, що ти їх бережеш. До туалету, якщо обстріли, 20 метрів повзеш на пузі.

На кухні завбільшки 10 квадратних метрів літерою "Г" стоять столи. На них складені овочі, свіжа свинина. Навпроти на стелажі – посуд. На двох плитах готуються страви. В 50-літровій каструлі вариться юшка з тушонкою, рисом і яйцями. Рядовий чистить картоплю. Другий у фартуху розбирає привезену волонтерами тушу свині.

Ставимо на столи вареники з капустою.

 

– Таке в нас люблять. Ковбаски й сиру – дуже багато, командування гарно забезпечує. Навіть собаки й коти вже не їдять. Облінились, тільки сплять, – каже кухарка 45-річна Раїса Столяр із Київщини. Струнка, невисока, запнута легкою хусткою. – Прошу волонтерів менше продуктів возити. Багато викидаємо. Як згадаю голодних дітей в інтернатах – хай краще туди возять, – витирає рушником руки. Різала капусту на салат. – Солдати мають бути трішки голодні. Тоді розум краще працює. До хлопців ставлюсь, як до рідних. Два синочки служать у зенітно-ракетних військах в АТО. Тому супчик, борщик і юшка обов'язково в меню. Сьогодні день народження в начмеда, то будуть смачні страви. На війні це – особливе свято. Може бути останнім у жизні. Хвилююся, щоб угодити. На Новий рік був торт і салати. Щодня приходять 20–30 місцевих. Віддаємо їм хліб і булочки.

Дуже переживаю за наш народ. Хочу, аби стало краще жити. Беремо багато траншів із-за кордону. Хто буде віддавати? Наші діти і внуки. А хлопці, як прийдуть з війни, де працюватимуть?

На вечерю починають накривати з 18:00. У меню – юшка, перлова каша з м'ясом і вареники. На тарілках – нарізка ковбаси й сиру. До чаю – пісочне печиво в цукровій пудрі.

Бійці їдять не всі одночасно. Деякі приходять з позицій, інші – після денного сну.

Ночуємо у бліндажі. Під стінами – саморобні ліжка. Бійці вкриваються ковдрами чи залазять у спальні мішки. Лягають у формі, ніхто не роздягається. Три собаки гріються поруч. Шоколадно-білий курцхаар Белла не може заснути, якщо її не вкриють ковдрою.

Одну з кімнат займає бібліотека на кілька тисяч книжок: пригодницькі, фантастика й детективи. На окремій полиці – військові й патріотичні. Два пухнасті сірі коти лащаться до всіх, хто заходить.

Перед сном бійці читають, малюють патріотичні плакати, дивляться фільми на планшеті, співають. "Ізя" під гітару виконує власні пісні "Мамина молитва", "Коханій" і "Пісню про рушник" Андрія Малишка. Решта підспівують.

– Часто солдатів не понімають удома. Нащо втрачаємо здоров'я і життя, коли хтось на війні заробляє скажені гроші? – каже водій 50-річний Сергій Кравченко. В АТО – з літа 2014-го. Доти вісім років був сільським головою в Байраку Диканського району на Полтавщині. – Після демобілізації пробув удома чотири місяці. Хоч і скучив за внуками, але там ніяк не міг заспокоїтись. Хлопці для мене – ще одна родина. Мусив повернутись, – гладить кота, що застрибнув на груди.

– Багато хто з бригади пройшов миротворчі місії в Косово, інших країнах, – "Слов'ян" повернувся з обходу позицій. – Знаємо, що таке стандарти НАТО. Дух такий, що лише чекаємо наказу "Вперед!" Воюємо не за радянськими книжками. Це дратує ворога найбільше. Не знає, чого від нас очікувати. А лякає тиша. Отже, ворог готується до чогось.

Більшість солдатів засинають після півночі. Ніч минає без обстрілів великими калібрами.

Зранку 2 години чекаємо на дозвіл покинути позицію. Бійці пригощають чаєм. Їдемо на шахту "­Бутівка-Донецька" за 12 км від Авдіївки. Дорогою багато великих калюж. Мінними полями і хащами бігають зграї диких фазанів.

Біля шахти – три мости. За них два роки точаться бої.

– Зараз автомобільний міст – наш. Залізничний – наполовину. Третій – під контролем сєпарів, – каже черговий по батальйону "Варяг". – Звідти їхні танки обстрілювали наші позиції в аеропорту Донецька. Шахта переходила з рук у руки щонайменше тричі. Це – найважча позиція, бо найближча до ворога. Бувало, і до 40 метрів доходило.

Двоє військових показують, куди припаркувати автомобіль. Проводять до керівництва підрозділу.

– Гості рідко заїжджають. Дуже небезпечно. Маємо хвилин 20, доки не почалися знову обстріли. Будьте обережні. Вночі був запеклий бій. Дуже серйозно накривали. Напевно, вітали із 75-річчям, – каже керівник підрозділу 72-ї бригади "Базальт".

Три будівлі на території зруйновані. Бетонні і цегляні стіни – в дірках.

– Це не екскурсія, а дорога до пекла, – боєць "Ярий" веде повз зруйновані металеві конструкції.

На горизонті видно будівлю Донецького аеропорту.

– Позиції сєпарів – дуже близько. За 200 метрів на цегляній будівлі висить прапор ДНР. Довго не фотографуйте, бо снайпер зреагує на оптику, – каже "Ярий". – Наші на "Бутівці" під час серйозних боїв не покидають позицію. І в туалет ніколи сходити. Вибираєш – терпіти чи загинути. Плутаємо день і ніч, дати. Стали набожними. Те, що дочекався нового дня, – дарунок Бога. Інакше не пояснити, як ми тут виживаємо. Якось побратим чистив картоплю. Потягнувся до відра – над ним пролетіла міна. Кусок бетону впав за кілька сантиметрів від голови.

"Бутівка" стала великою братською могилою. Туди бойовики скидали своїх і наших убитих. Шахта 1240 метрів завглибшки. Камінець долітає за 69 секунд. Інколи звідти чуються голоси. Може, то неупокоєні душі. Священик, який не злякався до нас приїхати, провів молебень і запечатав шахту. Затихло. Легше стало на дєжурстві. Привезли і прапор від патріарха, повісили його на верхівку шахти. Так із Божою й людською допомогою виживаємо.

До ворога намагаємося ставитись по-християнськи, – продовжує "Ярий". – Не мародери ми, а військові. Убитих не грабуємо, ланцюжки і телефони не забираємо, зуби не вириваємо. Сєпари це постійно роблять із нашими. 300-х (поранених. – Країна) не добиваємо. Стараємося одразу віддавати 200-х (убитих. – Країна). Росіяни ніколи своїх не кидають, трупи забирають завжди. А сєпари, буває, ліняться.

×