"Нужно возрождать все, как было при СССР. Какую страну испоганили: здесь где ни воткни палку, яблоня росла!"

3

Про що говорять у Луганську: в таборі сепаратистів, поза ним і на проукраїнському мітингу

– Для украинцев уже концлагеря под Киевом есть. Крематории понастроили – да-да, я это знаю точно. Люди начали пропадать. Молодых режут, органы продают, и на эти деньги власть содержит свою Национальную гвардию. И под Донецком для таких, как я, есть концлагерь! – торохтить низенька розпатлана жінка із каламутними очима. Від неї чути часником і немитим тілом.

Луганськ. Центр міста. Вул. Радянська. 16 квітня, середа, 10.00.

47-річна Тетяна з Лисичанська завзято розмахує руками під будівлею обласного управління Служби безпеки. 6 квітня його захопили сепаратисти. Усередині – близько сотні чоловіків. У них до 500 одиниць зброї. Навколо обгороджене колючим дротом і захищене барикадами із шин наметове містечко. Там живе "група підтримки": кількасот людей з області. Серед них і Тетяна. Більшість – безробітні. Усіх, хто проходить на їхню територію, обшукують на імпровізованих контроль­них пунктах. Їх три. Заглядають у сумки, обмацують – чи не проносять колючих і ріжучих предметів, горілки й наркотиків.

У день приїзду на телефоні міняю ринґ­тон з українським гімном на радянську пісню "Идет солдат по городу". На КП російською кажу, що працюю в одній із газет Краснодара. Луганські колеги попередили, що за все українське тут "б'ють пики".

– О, Россия, братишки, заходите, – троє чоловіків у камуфляжному одязі розкривають обійми нам із фото­кором. – Вас покормить? Выступить на сцене хотите, свое мнение высказать?

"Сцена" – це ґанок управління СБУ. Звідти лунає пісня "Марш, марш, русский марш". Вікна 5-поверхової сірої будівлі затягнуті папером. Із тризуба на фасаді вирвані шматки. Навколо майорять російські, радянські прапори та стяги УРСР – червоно-сині із серпом та молотом. Через дорогу, в парку – з десяток наметів на газонах, бочки з дровами, жінки варять борщ і рисову кашу та мастять бутерброди. Є стелажі з консервацією і пакетами чаїв, медпункт. Ліки й продукти зносять місцеві жителі. На наметах і деревах барвисті плакати: "Фашизм не пройдет", "Донбасс не поставить на колени", "Нет свободовской свободе", "Мы не за разделение Украины, мы против оккупации", "Шахтеры не хотят войны".

Алейками поміж ялин гуляють тутешні з дітьми і собаками. Літні жінки йдуть через табір із магазину.

– Наших, которые поддерживают, пока мало, – каже Тетяна. – К вечеру народ подтянется. Я сутки отстояла. Щас домой поеду отсыпаться. Пробегусь по палаткам, соберу 30 гривен на дорогу. Уже все свои деньги сюда вывезла. У мужа 700 гривен украла. Тут бойцам на постах раздала.

Тетяна покинула роботу на ринку, бо "покупают только селедку, у людей денег нет". Її син і онука живуть у Ростові-на-Дону. Кличуть до себе, але в жінки немає грошей на дорогу. А банкам, через які син планує переказати кошти, не довіряє.

– Я с первого дня здесь, – хрипить Тетяна і проводить поміж наметів у парку. Біля одного чоловік рубає дрова, інші сидять на колодах. Активістка з усіма вітається. – Тут мои сынки, я переживаю. Кормим их, кладем в палаточки отдыхать на 4 часа, потом – 8 часов в карауле. Они в СБУ стоят, чтобы нам было жить хорошо. Чтобы нами не командовала какая-то горстка, захватившая власть в Киеве. Она нелегитимна, мы ее не признаем. Хотим жить мирно. Вот у меня сосед из Ровенской области. Я – русская. Второй сосед тоже украинец. Нормально ладили же. Зачем они начали революцию? Мы смотрели на них, как на дурачков, – крутить пальцем біля скроні. – А им, оказывается, платили. Тому, кто камень в "беркута" бросал, 500 долларов. И Яценюку, и Турчинову, чтобы провернули все это, Америка деньги давала. И за что стоял Майдан? За то, что цены на бензин подняли и газ? В ЕС хотели ездить? Так кто им не давал? Я туда не ездила, у меня денег не было, и щас не поеду. Мне хватит в Северский Донец пойти покупаться. А теперь бандеровцы на нас идут! Мы ничего плохого не делали. Мы – мирные жители, и мы хотим работать. А нам не платят, шахты закрывают. Люди, которые СБУ заняли, безработные. Им нечем кормить детей. Безвыходное положение, поэтому наше требование – референдум! А там уже решим: федерализация или войдем в состав России. Деньги Киеву отдавать – нетушки. Дайте нам выбрать своего кандидата, как в Крыму. Может, я буду, – регоче.

Сідає на одну із паркових лав.

– Женщина, не фотографируйте, а то телефон заберут! – гукає Тетяна перехожій. – Нас и так уже всех засняли и дело на каждого завели, – шепоче.

У Тетяни дзеленчить мобільний. Вона відходить. Але розмову чути.

– Сажай своих людей и смотрите по видеокамерам, что и где творится. У меня все накормлены! – кричить у слухавку і дивиться на будівлю СБУ. – Ты видишь меня в бинокль? Ты хоть отдохнул? Я вашу просьбу вчера хотела исполнить. Напрягалась, – сміється. – Одних нашла, говорят: "Мы маленькие девочки". – "Иногда, – отвечаю, – надо". – "Так у нас женихи есть". – "Ну, тогда до свидания". Буду искать дальше.

– Внучка, помоги, котел помыть надо, людей не хватает, – смикає мене за рукав куртки жінка років 70 у хустці й окулярах.

– Ты что! Это же журналистка из России! – говорить Тетяна їй на вухо.

Різко розвертається: від КП прямує високий худий священик із темними вологими очима і чорною бородою.

– Вы к нам? Чаю хотите? – всміхається й лізе обійматися.

– Я из Северодонецка, – розповідає отець Олег. – Это город за 125 километ­ров от Луганска. Очень сильно поддерживаю людей здесь. Старшее духовенство отмежевывается. А кто моложе, вот мне 40 лет, за Россию однозначно. Европа с антихристианскими ценностями – геями, легализацией проституции, наркотиков, эвтаназией – нам не нужна. В России в некоторых районах, может, и хуже живут, но там хоть нет законов официальных, которые это разрешают. Здесь много атеистов. Но подходят и говорят: "Батюшка, мы в церковь не ходили, но видим крест и внутри что-то переворачивается. Благословите". Меня сюда привело нечто большее, чем длина колбасы и соцблагополучие, – затуляє очі від сонця. – Нас зомбируют СМИ, отовсюду обман. Но душу не обманешь. Она проснулась. Мы один народ с русскими, а нас обзывают "окрайцами". Почему все украинское должно быть обязательно антироссийским?

Завертає в намет із написом "Лисичанск".

Зі сцени долинає:

– "Беркут" не пойдет против народа. Шайка оголтелых хочет нас запугать.

Біля невеликої дерев'яної церкви, огорожа якої межує з табором, її настоятель отець Павло – старший чоловік у брудній рясі – дає інтерв'ю телеканалу "Россия". Перепрошує, що має "бомжацкий вид": 10 днів не був удома.

– Защита отечества – святое дело. Люди не наступают, они защищаются. Я – русский человек, отец мой из Воронежа. Храм круглосуточно открыт. Женщины читают молитвы, дежурят священники. Каждую ночь совершаем крестный ход по всей территории, дабы не пролилась кровь.

Пахне компотом із сухофруктів, який варять на кухні.

– Я смотрю только российские каналы. Наши так врут, так врут, – на кухні жінка з яскраво підведеними очима розмовляє з іншою, в купальній шапоч­ці, щоб волосся не падало в їжу. – ­Европейцам не верю. Им только нагадить России, вот они все и подстроили. Нам нужно только в Россию. Я украинского языка не понимаю. В школе учила в 1970-е годы, но все уже изменилось. Вот такое выражение есть: м-м-м, как же оно? "Маю рацію". Не могу понять, хоть застрелите.

Прямую до виходу. Біля одного з контрольних пунктів перед будівлею СБУ – чоловік у збитій на потилицю шапці скалить зуби, яких має через один. Обличчя спите. Називається Юрієм.

– Нужно вооружаться, есть инфа: "Правый сектор" уже здесь. Сегодня ночью подбросили взрывпакеты. Утром у одного посетителя вот отобрал, – витягує із кишені чорної куртки газовий балончик і показує двом хлопцям  у спортивних штанях і в кепках.

Фотографа, який навів на них апарат, посилають на "три букви".

– Ребят, не обижайтесь, но снимать нельзя, – Юрій підходить ближче. – Я – строитель. Работу бросил, дома не был восемь дней, жена уже не разговаривает, а мать только узнала, что я здесь, – увидела по телевизору. Буду стоять до конца, нужно будет – умру. Мы за то, чтобы нас не трогали, – бризкає слиною. – Нам тут не платят, не то что на киевском Майдане. Один парень приехал оттуда, привез 30 тысяч гривен. А с ним что-то творится, пошел в больницу – наркотики. Подсыпали в еду и напитки. У нас такого нет: водку нельзя, наркоту – тоже. Хотя, если честно, – стишує голос, – сегодня ночью пьяных было много. Выводили их за периметр, – проводжає через КП.

Переступаємо через колючий дріт. Зі сцени лунає: "Вместе весело шагать по просторам".

На грудях у Юрія – георгіївська стрічка. Подекуди у місті зустрічаються групки людей із цією символікою.

12.00, вул. Оборонна, за кілька кілометрів від табору сепаратистів. Із гучномовців лунає: "Ландыши, ландыши, светлого мая привет". У кафе п'ємо чай із журналісткою Іриною. Її прізвища просить не називати.

– Наши люди смотрят только россий­ские каналы. Процентов 20 за Украину, 20 – против. Остальным пофиг, лишь бы их не трогали. Они продукт совка. Шахты, заводы закрываются, опять открываются. Сегодня их не вы­гнали, завтра – выгнали. Им хочется стабильности. А это возврат к СРСР, и это для них – самая большая радость. "Ватник-сити" (табір сепаратистів. – "Країна") – это кривое зеркало Майдана. Власть в Киеве ничего не делает. ­Восточную Украину сливает, как и Крым.

Заходжу в магазин сувенірів поряд купити щось на згадку про Луганськ. Кілька жінок зібралися на посиденьки. Розпитую про ситуацію в місті.

– Я была на баррикадах, – каже 38-річна Олена Пучкова, керівник громадської організації "Дім майстрів Луганська". Руда, висока, у сукні до колін із намальованою мишкою. Плете гачком іграшкового кота. – Требования людей какие: мы – шахтерская область, отдаем в казну большие деньги, власть называет нас депрессивным дотационным регионом. Ребята, ну сделайте так, чтобы мы не были депрессивными. В Луганске кто 3 тысячи гривен зарабатывает, это – ого! В Россию я не хочу, понимаю, что мы ей не нужны. Будем там куском территории без денег и дотаций. Если так случится, что все-таки отойдем, мы с мужем и дочкой бросим квартиру и ­уедем в деревню. Он бизнес ведет через интернет, плюс подсобное хозяйство – проживем. Думаю, нам нужно быть в Украине и развиваться здесь.

– Ко мне с Донецка приезжает знакомый, – розказує смаглява Ірина Волкова, 35 років. Вона вишиває бісером, продає вироби через інтернет. – Говорит: "У вас все такое серое и разбитое". Ну да, у нас Ахметова нет, – отвечаю. – Он смог превратить Донецк в культурный город. Дает возможность людям зарабатывать". Сейчас занимаюсь подготовкой документов на продажу дома. Готова бросить все и уехать в Россию, хотя там у меня никого нет. Для меня русский язык – родной. Не хочу жить в стране, где своих собственных людей называют террористами, – переходить на крик. – Где тут террористы? Может, я? Я даже в "Одноклассниках" объявила себя сепаратисткой.

– Це – перегиб. Як і те, що всіх жителів без розбору з центральних і західних областей називають бандерівцями, – 24-річна Людмила Єрмолова говорить українською. Має золоті сережки у вухах і стильні окуляри – Я викладаю англійську в приватній школі. З першого дня підтримувала Майдан, була білою вороною з-поміж колег. З чоловіком обговорювали: чи будемо в Україні, чи з нами буде те, що із Кримом? Їхати не будемо до останнього, доки є шанс, що Луганськ – це Україна. Усе-таки звикли, нам тут комфортно, тут – батьки і мала дитина. Але якщо лягати під Росію, то краще – за зубну щітку і тікати. Уже п'ять родин наших знайомих виїхали. І ми переберемося до Києва.

17.00. 35-річний Руслан Єгоров учора звільнився із посади педагога-­організатора в школі. Показує Луганськ: Національний університет ім. Володимира Даля, кілька парків, театрів, філармонію. Всюди чисто, назви вулиць написані російською. Із гучномовців від магазинів чути рекламу то українською, то російською. Руслан показує два пам'ятники Леніну. На грудях одного фарбою намальовані смуги – жовта і блакитна.

– Де повалили Леніна, там Україна, а де не спромоглися – там питання, – говорить Руслан.

Він розмовляє українською свідомо кілька років.

– Навіть уже думаю нею. Моя мама із Західної України. Мене за це прозвали націоналістом. Став цікавитися, що ж це таке, і справді став націоналістом. Хочу поїхати до Києва і знайти роботу, байдуже яку. Мені чужий цей "русский мир", забиті люди і Луганськ, де ходиш, як у пустелі.

О 18.00 на площі біля пам'ятника Тарасові Шевченку збирається щоденний проукраїнський мітинг. Люди із сумок витягують прапори – синьо-жовті та Євросоюзу. Накидають їх на плечі, розмахують. Одна жінка встромила маленький прапорець у ґульку на голові. Усі тепло вітаються, обіймаються. Загалом людей 150. Чути вигуки: "Слава Україні!" За кількадесят метрів, навпроти облдержадміністрації, група міліціонерів. Спостерігають.

– Сюди приходять гуманітарії, інтелігенція, айтішники, підприємці, – розказує Руслан. – У вихідні їх значно більше.

– Ми проти Путіна! Слава синам України! Долой оккупантов и московских бандюков! Наша земля – українська! – вигукує 72-річна Ганна Груша.

Декламує вірш про Україну, аж захекується.

– Я з 13 років у колгоспі біля телят була. У мене освіти тіки сім класів. Тоді ж паспортів не давали. В город учиться не пускали. Хоч ті комуняки і кричали: "Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек!" – розказує. – Я працювала на заводі в літейному цеху. В мене 43 года стажа, половина з нього – вредного. Нашо мені той Союз, та Росія? Боже сохрані. У мене в голодовку троє вмерли в хаті. Сусідка каже, що мені тут платять. Е ні, треба Господа мати в серці. Хто хоче в Росію, хай їде. Їх ніхто не прив'язав. Хай служать у Чечні, захищають Путлєра. У мене пенсія 1300 гривень. Но я і за тисячу проживу, але на своїй землі.

Вмикають гімн України. Ганна Іванівна обриває розмову на півслові. Співає, приклавши руку до серця. Решта теж.

45-річна Олена Кузенна – київська архітекторка. Приїхала у Луганськ до батьків і залишилася на два місяці. Каже, постійно бувала на столичному Майдані. Тепер щодня ходить на луганський.

– Тут люди пасивніші. Зазомбовані рашкою. Хочуть у Радянський Союз. Не бажають розвиватися і йти вперед. Але потроху здвиги є. Ще місяць тому одна дівчинка кричала: "Россия!" А це побачила, що робиться, і плаче: "Не хочу, чтобы Путин нас захватил".

– А я в декрете, – долучається її подруга 38-річна Ольга Миронова. – Мой папа еще в 1985 году выступал против коммунистов, не верил им. Когда к власти пришла Партия регионов, у него инфаркт случился. Потому что знал: пришли воры. А когда стал Евромайдан, воспрял духом.

На східцях до постаменту слово дають викладачам із Києво-Могилянської академії, які їздять містами Сходу на підтримку Майдану. Їм аплодують більше, ніж іншим активістам.

42-річний Олександр Фомберг очолює юридичне управління міськради Луганська. Каже, є колеги, які підтримують його погляди, але не публічно. Відкрито – бояться. Олександр перший вийшов на місцевий майдан у ніч проти 1 грудня. Стояв сам.

– Меня пугали, мне побили машину  на половину ее стоимости, кум подставил меня, некоторые друзья отвернулись. Но я сдаваться не собираюсь. Если отойдем к России, вывезу семью. А сам останусь – бороться.

19.30. У маршрутці до залізничного вокзалу розмовляють двоє літніх чоловіків зі значками ветеранів Афганістану.

– Почему я должен лезть в этот Евросоюз? – каже один. – В помойку? Я там служил. Что я там не видел? Они же на генетическом уровне нас ненавидят! И Россия мне зачем? У меня своя родина есть. Нужно нам свой союз делать – славянских стран и возрождать все, как было при СССР. Какую страну испоганили: здесь где ни воткни палку, яблоня росла!

– У нас в колхозе три тысячи скота было! – додає другий.

Жінка років 60 у картатому пальті повертається до них:

– А вы слышали, новая власть собирается референдум проводить по отмене 9 Мая?

Чоловіки перезираються. Один підморгує іншому:

– Ну да, а на Новый год отменят оливье и фильм "Ирония судьбы".

– Да вы что? – ахає жінка.

У маршрутці сміємося тільки ми з фотографом.

"Кинулися не до документів, а до холодильника"

Дмитро СНЄГИРЬОВ, 42  роки, співголова громадської ініціативи "Права справа" в Луганську:

– У захопленні будівлі Служби безпеки в Луганську брали участь не менш як 30 спецпризначенців з Росії, із загону "Смерч". Є також ядро афганців. Загалом там близько сотні осіб. Отримують від 100 до 500 доларів на день – за ієрархією. Зброї в них не більше як 500 стволів. Біля СБУ сотня чи трохи більше людей – група підтримки. Це люди з депресивних регіонів. Причому не шахтарі, а гопота з кримінальним минулим.

Дехто приходить протестувати з ідейних міркувань, але їхні вимоги не стосуються федералізації чи відокремлення від України. Вони незадоволені соціально-економічним станом країни й занепадом регіону. Коли пояснюєш, що це – наслідок 20-річного панування "сімей" Єфремова і Тихонова (Олександр Єфремов, який очолює фракцію Партії регіонів у парламенті, з однопартійцем Віктором Тихоновим, головою Луганської облради у 1998–2006 роках, фактично контролюють область. – "Країна"), а не української влади, якої ніколи на Донбасі не було, погоджуються. Я бачив, як вони ввірвалися до кабінету губернатора. Кинулися не до документів, а до холодильника.

На Майдані чітко знали, чому захоплюють будівлі, а в нас досі не можуть сформулювати вимог. Горілка – єдиний носій ідей, які щодня інші. Ведучий каже: давайте знайдемо когось тверезого для виступу. І це характеризує людей, що там зібралися.

Установлені не менше як 10 джерел фінансування терористів. Бо заклики до зовнішньої військової інтервенції і збройне захоплення будівель та знищення державної символіки – це тероризм. ­Гроші надходять на картки. Кошти надають і "Сбербанк России", і кримінальний авторитет із Алчевська, такий собі "Футболіст". І, дуже ймовірно, Єфремов. Хоча прямих доказів немає. Владі треба перекрити ці джерела фінансування і визначитися, проводить вона антитерористичну операцію чи мильні бульки пускає. Жодних переговорів із терористами і поступок їм не повинно бути. Якщо не вирішувати проблеми хірургічним шляхом, рана отруїть увесь організм.

×