Фото: фото: REUTERS

Тиждень тому бійці батальйону "Донбас" вийшли з оточеного Іловайська, отримали по 10 діб відпустки. Більшість поїхали на тренувальну базу в село Петрівці під Києвом. Решта – по домівках.

– Хочу повернутися на Донбас, – каже боєць батальйону 49-річний Макар із Київщини.

З ним познайомилися три тижні тому під містом Попасна, коли возили продукти на передову

П'ятниця, 22 серпня, 15.00, райцентр Тростянець Вінницької області

Волонтери 46-річний Володимир Марингос та 36-річний Ігор Войтенко збирають допомогу для вояків АТО. Їздять по району мікроавтобусом із причепом. Люди дають переважно городину, консервацію, сало. Підприємці передають консерви, воду, солодощі, засоби гігієни, одяг.

Близько 22.00 повертаються у Тростянець. У дворі Володимира складено кілька тонн харчів.

– З району нас двоє їздить. Возимо бійцям спецбатальйону "Донбас". Там служать багато хлопців, з якими познайомилися на Майдані, – розповідає Володимир Марингос. – Мене теща сварить. У приклад ставить кумів. Кілька разів пропонував їм поїхати: в одного багато роботи, в іншого – двоє дітей. Перший двічі на море їздив, другий – через день у мене в магазині пивко попиває.

Субота, 23 серпня, 11.00, Тростянець

– Не передумала? Двоє чоловіків, які збиралися з нами, зранку відмовилися, – каже телефоном Володимир.

О сьомій вечора вирушаємо автомобілем Renault. Його волонтерам позичив місцевий підприємець. Завантажили близько 5 т допомоги. Їдемо на Київ.

– Треба забрати медикаменти, завеземо в Іловайськ для медсестри Мар'яни. Вона зі Львова. Чоловіка нема, двоє дітей з мамою лишила. Як загине – ці діти мої будуть, – каже Ігор Войтенко. Він за кермом. Не має одного ока – снайпер вибив на Майдані у столиці.

Неділя, 24 серпня, 6.00, Полтава, кафе при виїзді

Місто обклеєне білбордами до Дня Незалежності.

– З самого ранку грає музика, Сорочинський ярмарок, але великих свят не буде, бо траур в країні. Кажуть, чоловік, який Гоголя грав, на війну пішов, – говорить продавщиця, в якої купуємо каву. – А вас, дітки, хай Бог береже.

12.00, райцентр Петропавлівка Дніпропет­ровської області

Заїжджаємо у придорожнє кафе на межі Дніпропетровської та Донець­кої областей. На автозаправці сказали, що смачно годують, там зупиняються далекобійники.

У кафе чотири неприбрані столики. Протираю один, серветка стає чорною. Навпроти входу на дзеркалі оголошення: "Зарядка телефону – 1 гривня". У кутку біля прилавка висить меню, половини страв із переліку немає. Замовляємо солянку, салат із капусти та смажену рибу. Страви гріють у мікрохвильовці. Не можу взяти тарілку з таці – гаряча.

– Чтоб ти подавілась, як тобі гарячо, – офіціантка виставляє розсольник із томатом. – І с незалежностью вашей подавіться. Кому вона треба? Їздять тут, спонсірують фашистів, ще й наша солянка не нравиться, бо без м'яся і гаряча.

13.00, місто Добропілля Донецької області

Хати одноповерхові, облуплені. Ворота підперті ломаками.

– Слава Україні! – гукаємо з машини, просимо підказати дорогу.

– Сто чєртєй вам, – відповідають автомобілісти.

Люди з-під воріт тікають до хати, велосипедисти звертають у хащі.

Години 2 їдемо по навігатору, перепитати дорогу немає в кого.

– Будь-якої секунди можемо попасти в засідку. Не лякайся, – кажуть волонтери. – Снайпер у першу чергу стріляє у водія. Коли що – тікай.

15.00, село Комар Великоновосілківського району Донецької області

На узбіччі чоловік продає дрібні кавуни та дині розміром зо два кулаки.

– У нас тут тіхо, но там уйма блокпостов, нє попадітє до сєпаратістов, – каже продавець Петро. Він родом із Сум, усе життя прожив на Донеччині, працював у шахті. – На старость пішов батрачить на сєпаратіста. Хотів би по дєшовкє вам кавуни віддати, но ви ж везете армійцям, то хазяїн не дозволить. Навіть оптом дешевше 2 гривень не віддам.

Вантажимо у переповнений мікроавтобус 100 кг кавунів. Петро хрестить нас на дорогу.

16.00, місто Курахове Донецької області

Батальйон "Донбас" розташувався у дитячому оздоровчому таборі на березі Курахівського водосховища. Корпуси поділені: житло, їдальня, санчастина, склад. На базі не більш як 30 бійців. Решта – в Іловайському оточенні. Кілька десятків у розвідці та на охороні стратегічно важливих об'єктів – електро­станцій, шахт.

– Для чого ви привезли стільки? У нас тут тонн 20 картоплі. Єслі прийдеться міняти базу – ми тут всьо оставимо. Везли б тим, у кого нічого немає, – каже завскладу батальйону. Його називають Сірко. – Поначалу держава не помагала, не було навіть води. А тепер у нас, як в магазині – вибирай, що хочеш.

– Ми на передову в Іловайськ везли. Поїдемо, бо там хлопці дві доби не їли й не пили, – говорить Войтенко.

До складу підходять двоє "донбасівців". За ними – двоє бійців з іншого батальйону. Їх підібрали наші вояки на розбитому блокпості дорогою з Іловайська. В одного в руці три кусні пиріжка та печиво. Хоче все разом проковтнути. Запиває водою з 3-літрової пляшки. Ледве тримає бронежилет і автомат.

– Там було з десяток наших бійців. Де решта, не знаємо. Ці хлопці не їли тиждень. Предлагали їм піти у столовку, гарячого хлебнути, то вони попросилися спати. Хай відпочинуть, розпитаємо, хто вони і звідки, – каже Швед із "Донбасу". Усі бійці називають не імена, а позивні.

Біля житлового корпусу стоять троє. Сміються. На гранатомет причепили людський череп.

– Цю черепушку хлопці знайшли на полі бою. Розмалювали зеленкою. Кажуть, аби сєпару рани змастити.

Командир Сват не дозволяє нам виїжджати на Іловайськ. Дорогу обстрілюють. Запевняє, що разом підемо на прорив, щоб визволити своїх з оточення. Його команди чекаємо добу.

21.00, Курахове, кафе "На берегу"

Заїжджаємо у супермаркет неподалік бази купити продуктів на вечерю. Хочемо посидіти на березі водосховища. Там усе закидано пластиковими стаканами, недопалками, залишками їжі, пакетами. Заходимо до кафе зі своїми продуктами. Нам дають ножа, щоб порізати помідори й ковбасу. Там відпочивають кілька компаній, випивають, танцюють.

– Та пофиг, что километров за 40 стреляют. Мне попить-потанцевать сегодня. А если завтра забомбят – упала в машину, уехала. Укропы или сепары – пофиг, – витанцьовує босоніж на піску білявка в короткій спідниці та бюстгальтері, п'є пиво з пляшки.

За 2 год. повертаємося на базу. Сплять усі, крім вартових. Ночуємо у своєму авто.

Понеділок, 25 серпня, 7.00, Курахове

У таборі тиша. Загальний збір бійцям не оголошують. Командування на виїзді. Наказали водіям оглянути, чи справні машини.

Із "донбасівцями" йдемо на сніданок. Для них готують їжу четверо кухарок, їх щодня привозять з міста. За роботу платить керівництво батальйону та місцева влада.

На сніданок подають борщ зі шкварками й пісну гречану кашу. До неї кидають по ложці холодної тушкованої капусти. На столах стоять тарілки з помідорами й огірками, печиво в ящиках.

– Із тих делікатесів, які ми привозимо, тут ресторанні страви можуть готувати, а не бовтанку, – каже Ігор. – На такій їжі солдат жити буде, а воювати – ні. Заживок треба, аби таскати на собі броніка 16 кілограм, ще таку ж розгрузку з боєприпасами й автомата.

Після сніданку очікуємо виїзду. Половину продуктів, які залишили в машині, щоб везти в Іловайськ, розвантажуємо на базі.

Бійці перуть білизну на березі водосховища, купаються. Мило, порошок та шампунь після одного використання залишають на березі.

На обід подають гороховий суп. На друге – плов, приправлений часником. Обідаємо швидко. Від заступника комбата Фелікса надійшла команда – всі по машинах. Виїзд за 20 хв.

Чекаємо близько 2 год., доки сформується колона. Беремо тільки воду. ­Кажуть, ми "туди і назад". Вишиковуються 13 машин та один БРДМ. В автомобілях 28 військових і дев'ять цивільних. Містом розставлені бійці з автоматами, щоб автомобілісти пропускали колону. Заїжджаємо на заправку. Куди прямуємо, знає тільки командир.

– Щоб ніхто не здав, – каже розвідник 49-річний Макар. – Поперед нас пройшла розвідка, вона повідомила, де спокійно. Но це ненадьожно, бо ситуація міняється кожну хвилину.

За півгодини чутно постріли з боку лісу. Колона зупиняється.

– Снайпери! Всім вийти з машини.

Розумію, що одягнута в яскравий одяг та літні капці далеко не втечу. Вскакую у кросівки на босу ногу, доки колона стоїть. Фотографую все, що відбувається.

– Ты что, дура? Только линза фотоаппарата на солнце блеснет – тебя первую снимут, за секунду. Спрячься, – Макар заліг у траві з автоматом.

Постріли стихають. Присутність ворожих снайперів не підтвердилася. Колона рушає далі. Дорогою через постріли зупиняємося ще тричі.

За 4 год. прибуваємо у дитячий табір під Волновахою. Наступного дня планують виїзд в Іловайськ. Після загального збору розставляють чергових на блокпости. Решта – розселяються в одному з корпусів.

– У мене є сухпайок, кавун і пачка печива, – запрошує Макар. – Ця вечеря буде найсмачнішою у твоєму житті.

Збираємося в одній із кімнат. На двох зсунутих тумбочках три відкриті консерви, в торбинках галетне печиво. Немає ні тарілок, ні вилок.

– Можна їсти з ножа або ще краще – з вигнутої кришки від паштету, дуже удобно, – каже Володимир Марингос. – Чашки зробимо з обрізаних пляшок.

Після вечері години 2 розмовляємо. Зібралися хлопці з Києва, Слов'янська, Запоріжжя.

– Никто не хочет умирать, оттуда и отвага, – розповідає Володимир зі Сло­в'янс­ька. – Я дома оставил жену и детей, с работы ушел, воюю за Украину. А все мои кумовья – на стороне сепаров. Домой не езжу, меня там свои же шлепнут.

– Я тоже оставив весь бізнес. Дома молода жінка і однорічна дочка. Бізнес занепав, бо жінці нема коли ним займатися. Тут грошей не платять, за три місяці получив 1050 гривень. Але не здамся, – каже Макар. Він азербайджанець, 20 років тому став громадянином України, прийняв православ'я. – Ця земля мене майже 30 років годує, захищатиму її до останнього подиху.

Вівторок, 26 серпня, 7.00, Волноваха

Прокидаємося перші, йдемо обдивлятися територію. У їдальні є вода, картопля, консервація. Розігріваємо на великих електроплитах чайники, запрошуємо бійців на чай-каву. З'ясовується, що четверо цивільних залишають територію, не їдуть до Іловайська. Тепер нас 33.

– Тут перед вами стояв "Шахтарський" батальйон. Полишали і їжу, і медикаменти, – каже директор табору. – Їм довелося швидко збиратися по команді.

– Загальний збір! – кличе командир.

Обстановка неспокійна, в Іловайськ поки що не їдемо.

На кухні Макар обчищає картоплю, хоче варити суп. Порядкуємо удвох – я біля плити, він у сусідній кімнаті миє посуд.

– До бою! У нас стріляють, – Макар за кілька секунд стоїть з автоматом на виході. – Будь тут, – з вулиці чутно автоматні черги.

– Машина справа! – кричить черговий із блокпоста. – Машина справа! – через постріли його не чують.

Одній у кухні залишатися страшно. Попід стінкою спускаюся на вулицю, ховаюся за автомобілями. Перебіжками до корпусу, щоб знайти своїх волонтерів. Разом переховуємося в кімнатах. За 10 хв. у нас трьох починається нервовий сміх: знайшли два дитячі пістолети. Стріляють під вікном кімнати. Наші відбивають напад.

– Це була розвідка боєм. До вечора бойовики згрупуються, треба чекати нападу, – каже командир. – Якийсь дідок щойно привіз 5-літровий бутиль меду. Може, він отруєний або зі снодійним. Як він знав, що ми тут? Усім слухати ­команду – беремо матраци, укріплюємося в їдальні. Тут є вихід на дах. Та якщо буде напад вночі, протримаємося не більше півгодини, нас дуже мало.

Бійці обирають позиції біля вікон. Мені дають гранату й двоствольну рушницю з 15 набоями. Беру – важить кілька кілограмів. Уявляю, як закінчаться набої, то прикладом битиму по голові. В їдальні вимикаємо світло, а в корпусах вмикаємо – щоб ворог думав, що ми там. Сон не йде.

– Обично "Гради" бахкають, собаки гавкають, а тут чутно, як листя падає, – каже на блокпості боєць Чапа.

На сходинках їдальні п'ємо з Макаром міцну каву.

– Коли зачищали Попасну, ходили по хатах. Заходимо в одну, знаємо, що там сєпар живе. Хатинка бідна, на мотузках сушаться постєлі. Пробую – мокра, значить, десь недалеко, – каже Макар. – У хаті з людей нікого. Знаходимо зброю та набої. Відкриваю тумбочку – там складені дитячі речі. Я на гражданці торгував дитячим одягом. Зрозумів, що в сім'ї двійко діток – дівчинка та хлопчик років 2–4. В іншій шухлядці – жіноче портмоне, там 200 доларів і 400 гривень. Я поклав ті гроші і вийшов з хати. У мене є совість, – у темряві бачу, як Макар втирає сльози.

Нападу не було. На світанку всі, крім вартових, лягаємо спати. Хлопці – у бронежилетах, касках і берцях. Автомати поряд.

Середа, 27 серпня, 7.00, Волноваха

– Перші прорвалися з Іловайська. Важких поранених повезли у Волноваху, звідти – у Дніпро. Решта їде до нас, треба їх нагодувати, – каже заступник командира Россомаха.

П'ятеро бійців у пилюці та обірваному одязі на ватних ногах заходять до кухні. Годуємо їх свіжим розсольником. Після обіду дають команду "по машинах".

– На Іловайськ таки поїдемо. Потрібні всі машини, щоб наших вивозити. Чекаємо підтримку – до нас вирушили танки та БТРи.

Мені видають камуфляж, бронежилет, розгрузку та дві аптечки. Але перед виїздом – не беруть із собою. Відправляють простріленою з вибитими вікнами "швидкою" до Курахового.

– Ми не про бій думатимемо, а про те, як тебе захистити. Відсотків 80 нас звідти не повернеться, – каже Макар.

Четвер, 28 серпня, 10.00, Волноваха

– Ми нікуди не їдемо. Батальйону "Донбас" більше нема: частину розстріляли, інших – взяли в полон. Зі 104 розвідників лишилися 20. Наш батальйон просто злили. Підмога так і не прибула. Куди ж нам їхати автобусами, як там мінометні обстріли, – каже Макар.

22.00, Волноваха

– Тут нема чого більше чекати, треба збирати людей на Київ, будемо мітингувати під Міністерством оборони, – говорить майор. – Загальний збір через годину. Виїзд опівночі.

О восьмій ранку двома автобусами приїжджаємо до столиці. Бійці йдуть на мітинг. Ми – додому. Тільки-но буде відомо нове місце розташування "Донбасу", волонтери знову подадуться на передову.

Коли матеріал готувався до друку, Макар поїздом їхав у Дніпропетровськ – тренувати новобранців.

×