Режисер Ахтем Сеітаблаєв зніме фільм про оборону Донецького аеропорту
В обідню перерву в Київському театрі на Лівому березі безлюдно. Щойно закінчилися репетиції. Вахтерка з нашивкою "театр" на грудях просить зачекати у фойє. Ахтем Сеітаблаєв приходить через 5 хвилин. Він у світлих джинсах і кедах. Запрошує до малої глядацької зали на другому поверсі. Тут посередині розставлені реквізити – стільці, три лави й дитячий візочок.
– 10 років працюю в цьому театрі. Він мені рідний. Але зараз більше займаюся кіно, – каже Ахтем. Сідаємо на глядацькі крісла попід стіною. – Торік зіграв бійця з позивним "Татарин" у фільмі "Гвардія". Особисто знаю трьох воїнів з таким позивним із числа кримських татар. Служать у різних підрозділах – у "Правому секторі", в 3-му полку спецназу і в "Азові".
Заборона на російські серіали спонукає більше пропонувати українського продукту?
– Канали почали знімати багато. Сам тільки-но завершив працювати над серіалом "Центральна клінічна лікарня". Медики, мабуть, із посмішкою поставляться до того, як ми "робимо операції". Але головне там – людські стосунки. Не соромимося показувати свою країну – уже не прикриваємо номерних знаків на машинах, не вдаємо, що знімаємо в якомусь місті N, якщо це – Київ.
Чому раніше так робили?
– Кіно продавали в Росію. А там не відомо, як поставляться до того, що в кадрі машина раптом проїде повз український прапор.
Українське кіно може зацікавити глядачів по інший бік кордону?
– Теоретично – так. Наші серіали і телемуві часто на порядок кращі за польські й німецькі. Інша річ – чим їх зацікавити? Протягом всього часу незалежності переважну більшість української продукції виробляли на замовлення російського телебачення. Це відбило бажання шукати інші форми, інших країн-партнерів. Умовно кажучи – присадили на голку. Зараз у великих медіа-бізнесменів по спині тече холодний піт: не знають, як жити далі за відсутності російського ринку.
У світі на піку популярності серіали – якісні та бюджетні. В Україні нерідко намагаються замінити російські ідентичними своїми – знімають про міліцію і слідчих. А мені б хотілося не обмежуватися криміналом на екрані.
У країні триває війна. Потрібно показувати нових героїв?
– Зараз народжуються не тільки нові герої, а й новий епос – рівня козаччини. Хочу по гарячих слідах зняти фільм "Кіборги" – про оборону Донецького аеропорту. Це ж уже легенда. Наталія Ворожбит пише сценарій. Зробимо чотири серії для телевізійного показу і повний метр – для кінотеатрів. Усі персонажі, історії списані з реальних прототипів. Я веду програму "Хоробрі серця" на каналі "2+2". Одна з передач була присвячена кіборгам. Прийшли дев'ять чоловіків різних професій. Був театральний режисер Андрій Шараскін – боєць "Правого сектора" на позивний "Богема". Був 19-річний хлопець на позивний "Цезар", який за три тижні здав усі нормативи спецназу. Був доцент ІТ-технологій, був політолог. Ці люди перемелювали російський спецназ у Донецькому аеропорту. Злочин – не зняти про це кіно.
Як війна змінила суспільство?
– Люди починають цінувати своє. Ще два роки тому восьмеро з десяти опитаних на Хрещатику сказали б, що кримські татари тільки печуть чебуреки і пахлаву носять по пляжу. Зараз так не скажуть.
2012-го я знімав фільм "Чемпіони з підворіття" – на основі документальної історії про те, як збірна України з футболу серед бездомних стала чемпіоном світу-2009. Коли здавали фільм спонсору, він злякався, що у фіналі звучить український гімн. Тепер це – в минулому. Вчимося поважати тих, хто опиняється поруч із нами. І водночас – робити те, що кому вдається найкраще. Якщо ти – воїн, захищай батьківщину зі зброєю в руках. Можеш знімати кіно – знімай. Добре вишиваєш – вишивай. Здатен хоча б промовчати, коли всі кричать "Ату!" – промовч.
Ви півтора року не були в Криму. Що там залишили?
– Дуже багато: весь рід мій там, двоє дітей, батьки. Батьківщину вперше побачив 16-річним – 1989-го. Враження були дуже смугасті. Вилітав із міжнародного Ташкентського аеропорту, а прибув у маленький сарайчик із назвою "аеропорт" у Сімферополі о 4.00. Не було ні пальм, ні людей у білих штанях, ні моря, про яке розповідали батьки. Було стійке відчуття, що потрапив не туди. Перше кохання лишилося в Узбекистані, всі друзі – теж там. Сумував. Через три дні двоюрідний брат повіз у куплений батьком дім у Бахчисараї. Під'їжджаючи до міста відчув запах лаванди. З тих пір для мене це – запах батьківщини. Через півтора місяця вступив на акторський факультет училища культури, і нас повезли в Судак збирати фрукти. В Узбекистані бавовну збирав. Після неї рвати виноград і яблука було легко. Наша група виконувала дві норми до обіду. Потім ішли в гості до кримських татар або на море. Було відчуття найвищої справедливості, яка дозволила нам повернутися на батьківщину. Раніше жили з відчуттям несправедливості.
В Узбекистані у п'ятому класі вчитель історії казав: "Севастополь і Крим звільнили би меншою кров'ю, якби не тотальна зрада кримських татар". При цьому в кімнаті сиділи понад 20 кримських татар.
У Криму такої проблеми не було?
– Була інша – нас там ніхто не чекав. Перші три роки ставилися дуже насторожено. Іноді у нас були жорсткі сутички з місцевими. Вони вважали нас бусурманами, які на свої свята ловлять дітей і п'ють кров. Нічого не змінилося з тих пір у кремлівській пропаганді. Тільки інструментарій став різноманітніший.
Мій останній день у Криму – 27 лютого 2014 року, до анексії. Донька Назли і син Селім певний час були в Києві. Син навіть навчався тут півроку в школі. Але захотіли повернутися до мами. Та й Крим тягнув. Там уся родина. Я сам хочу їздити туди. Але мене можуть затримати. Не збираюся приховувати, як ставлюся до фашистів із Кремля й до всієї шушери, що захопила владу на півострові. Я прописаний там і автоматично вважаюся громадянином Російської Федерації. Торік з'явився указ: якщо відмовляєтеся від громадянства Росії в анексованому Криму, то повинні приїхати на півострів і написати про це. Хто цього не зробив – автоматично стають громадянами Росії, і на них поширюється вся юридична й законодавча база РФ.
За що судять кримських татар?
– Більшість – у справі 26 лютого 2014 року. Люди вийшли на мітинг на підтримку України під парламент Криму з українськими і кримськотатарськими прапорами в державі Україна. Зараз їх судить Російська Федерація за розпалювання міжнаціонального конфлікту й екстремістську діяльність. Судять людей за те, що вони у своїй країні вийшли з прапорами своєї країни. Тому в Крим не їду, щоб рідні за мене не хвилювалися. Буду в інший спосіб допомагати своєму народу. Багато подорожую світом із фільмом "Хайтарма".
До "Хайтарми" повнометражного кіно про кримських татар не було. Плануєте знімати ще?
– Є сценарій, на документальній основі, про кримськотатарську дівчину з Бахчисарая, яка під час Другої світової війни врятувала 80 єврейських дітей. Фінансувати обіцяє держава. Фільм зніматимемо у співпраці з Грузією. Зокрема й тому, що тамтешні ландшафти часто нагадують кримські.
Знімати про теперішній Крим – зарано?
– Перша проблема – де? Але є задум зняти кіно про Крим, в якому Криму як такого не буде. Робоча назва "Один день" – про 2 травня 2014 року в житті лідера кримських татар Мустафи Джемілєва. Тоді нова влада півострова не впустила його туди. Покажемо, як людина вранці встала і їде машиною на свою батьківщину. Хочемо на цьому прикладі розказати сучасну історію кримськотатарського народу. Багато з ним про це говорили.
Як він пережив той день?
– Думаю, непросто. Хоча Мустафа-ага загартований 20 роками радянських таборів. Ще за СРСР йому заборонили поховати батька в Криму. Син Джемілєва сидить у російській тюрмі.
Мустафу-ага знаю майже стільки ж, як свого батька. Ми – з одного міста. Батько був активним учасником визвольного руху. Мустафа часто гостював у нашому домі. Він має сильну життєву енергію та гострий розум. Його жарти – елегантні. Кілька років тому у Верховній Раді вкотре обговорювали необхідність визнати геноцид кримськотатарського народу. З-за трибуни виступає жінка-депутат, значно старша за бальзаківський вік: "Не потрібно визнавати геноцид. Татари колись забирали наших жінок у полон". Мустафа-ага відповів: "Ну а що ви хочете? Подивіться на себе. Як можна таку жінку і не забрати в полон?"
Як змінилося життя на півострові за півтора року анексії?
– Кримське суспільство намагаються розколоти через телеящик: мовляв, в Україні – війна і все погано, а тут – мир. Переслідують інакодумців, арештовують. Крим був і є заповідником комунізму. Найcтаріший регіон України, більшість жителів якого – пенсіонери. Нащадки енкаведистів і партійних працівників.
Але головна передумова того, щоб Крим повернувся в Україну, – це щоб його жителі хотіли цього.
А що маємо?
– Люди сумніваються, чи Україні потрібен Крим. Даємо їм дуже мало сигналів про те, що в нас відбуваються зміни на краще. Зате є вільна економічна зона з півостровом. Це значить, купці бізнесменів дозволено заробляти на крові.
20 вересня татари почали блокаду вантажного транспорту з товарами, які завозять на півострів з України.
– 80 відсотків товарів, які заїжджають з України в Крим, немає в тамтешніх магазинах. Вони транзитом потрапляють у Краснодарський край.
Ахтем відповідає на телефонний дзвінок.
– Пам'ятаю вас, пані Лесю. Якщо мета – робота над проблемами, які витають у повітрі, то я – за, – кладе слухавку.
– Адміністрація президента, – пояснює. – Пропонують увійти до координаційної ради, яка напрацьовуватиме законодавчі ініціативи в гуманітарній сфері. Недавно брав участь у 3-годинній нараді у президента з громадськими діячами. На моїй пам'яті це перша розмова без темників і підготовлених запитань. Спілкувались емоційно.
Виходимо із залу. Ахтем гасить світло.
– Знаєте, що я зрозумів? Вони всі бояться, – каже. – У владі прекрасно розуміють, що народ втратив страх. Яким "Беркутом" ти його злякаєш, яким спецназом? Народ сам формує спецнази. Влада усвідомлює, що цих людей уже не зупиниш. Шкода тільки, що ними керує страх, а не повага до свого народу.
4 
35413
Коментарі