Марія Пилипчак у етнографічних експедиціях записала понад п'ять тисяч пісень

1. "Гой дай Божи"

Експедиція у село Жван Мурованокуриловецького району Вінницької області була єдиною, кошти на яку випросили в ЦК комсомолу. Якраз тоді там почав працювати Слава Верещагін, однокласник мого чоловіка. Він був музикознавцем, тож розумів для чого це все робиться. Коли пішли до нього просити на експедицію, сказав: "Не можу послати вас збирати старовинні українські пісні. Але скоро будемо святкувати 45-річчя Перемоги. Можете поїхати по селах збирати пісні Вітчизняної війни". Погодилися, хоч які пісні про війну? Авторські? В народі не міг виникнути цілий жанр таких пісень, бо всього чотири роки війни.

У селі спитали, хто з місцевих знає багато старовинних пісень. Усі радили звернутися до баби Сірихи. Сказали йти на елеватор, де вона працює. Приходимо, а низенька худесенька жінка стоїть з лопатою і розвантажує машину зерна. Їй було тоді 75 років. Каже нам: "Голова колгоспу пообіцяв дати відро зерна для моїх курей, якщо цю машину розгружу". З чоловіком пішли до комірника, який ледь боком проходив у двері. Він пускати її відмовився: "Ви ж самі бачите, що баба Сіриха зараз дуже зайнята. Співати вам вона не буде". Коли знову повернулися до жінки, мій чоловік сказав: "Давайте я буду розгружати зерно. А ви йдіть моїй жінці трохи поспіваєте". Пішли у клуб, а чоловік зостався на елеваторі. Туди навідався голова колгоспу. Побачив біля машини із зерном незнайомого чоловіка в окулярах. Почав розпитувати, хто він і звідки. Чоловік мусив зізнатися, що приїхали до них в експедицію від ЦК комсомолу. Голова колгоспу від страху про все забув. Почав пропонувати і те, й інше. Відмовилися: "Нам нічого не треба. Потрібна тільки баба Сіриха".

Записували її кілька годин. Дуже гарно співала пісню "Гой дай Божи":

"Ой ясна красна в лузі калина,

А єще краща пані господиня.

Попід лози ходя, шевчиків прося:

"Ой їште, пийте, чобітки шийте".

Як поспівала, почала розказувати про своє життя. Бідкалася, що дах на курнику протікає. Жалілася: "Марієчко, мій чоловік загинув на фронті у перші дні війни. У нас у селі побудували пам'ятник загиблим воїнам. Але коло нього построїли нужник. Люди ходять туди і гадять. Хіба так можна?" Могили її чоловіка ніде нема. Тому пам'ятник – єдине місце, де можна притулитися. Як закінчила говорити з бабою Ганною, пішла до голови колгоспу. Сказала: "Я дуже скандальна тітка. Як цю бабу будете ображати, то не знаю, що вам зроблю. Негайно приберіть сортир біля могили воїнів і шифером накрийте їй курник. Не буде цього – напишу на вас таку статтю, що повік не відмиєтеся". Він усе зробив.

Після того бабу Сіриху разів зо п'ять привозили до Києва. Її манера виконання багато в чому нагадувала індійську. Коли її почув Анатолій Авдієвський (диригент, композитор, керівник хору імені Григорія Верьовки. – Країна), казав: "Це якась генна пам'ять, неймовірна людина. Так уже ніхто не співає".

 

2. "На горі береза"

Років три тому поверталася з роботи. Перед станцією "Чернігівська" у вагоні метро жіночка років за 70 почала співати "На горі береза". Швиденько витягла із сумки блокнот й стала записувати текст. На станції вийшла слідом за нею. Зразу побачила, що тітка – не промах. Коли попросила доспівати пісню до кінця, вона сказала: "Нема мені коли. Треба заробляти гроші. Син – алкоголік, треба на лікування йому збирати". Дала бабі 20 гривень і сказала: "А тепер сідайте і розказуйте".

У пісні йшлося про хлопця, який пішов служити. Додому повернувся з невісткою, а свекруха її отруїла. Перед пасажирами вона до кінця її не доспівувала. Коли спитала, чому, відповіла: "А кому треба такі жалі слухати? Люди і тепер всяку магію роблять – сестра на сестру чарів напускає. Раніше теж так було. Цієї пісні мене ще баба научила".

За якийсь час знову зустріла ту жінку в метро. Вона вже розуміє, що мені її пісні треба. Тільки побачить мене, зразу каже: "Ой, Марічко, нема мені коли з тобою балакати". Звати її ­Євдокія Новак. Раніше вона жила у селі Островське Мар'їнського району на Донеччині. Виїхала звідти і вже багато років мешкає в Києві.

3. "Прилетів соколик"

Після того як вийшов перший диск ансамблю "Цвітень", подарувала один своєму духовнику отцю Богдану. Він тоді служив у селі Лишня Макарівського району на Київщині. Отець передав його колишній учительці Софії Керусенко. За якийсь час наш ансамбль попросили виступати на відкритті виставки ікон у художньому музеї. На виставці співали колядок із нашого першого диску. А були присутні жінки одного з фольклорних сільських ансамблів Київщини. Помітила, що місцеві жіночки дуже активно нам підспівують. Здивувалася, адже ми виконуємо лише власні експедиційні матеріали. Вже потім дізналася, що Софія Керусенко збирала односельчан і по нашому диску вчили пісні. Коли питала її, чи знає якісь інші старовинні, лише хитала головою: "У нас уже все це забулося". Але заспівала дитячу "Прилетів соколик" – щедрівку-дражнилку для маленьких дітей. Там є такі слова: "Галя не вмивалась, три дні не чесалась. А Іван гарненький, чистий, чепурненький". Замість Галі та Івана можна підставляти інші імена, або казати "мама" і "тато".

4. "Двір новенький"

1986 року у селі Лихолітки Козелецького району на Чернігівщині тільки почала питати про старовинні пісні й обряди, зразу ж запропонували показати весільний. Свати віталися й казали: "Ми тут не з далека, з Данівки. Оце ми вийшли на двір, да й бачимо випав сніг, а на снігу наш князь побачив слід. Да й, каже, шо це не слід птиці-куниці, а красной дівиці. Да й давай іти по том сліду. Оце йшли, йшли да й до вашой хати прийшли. А шоб ви повірили, шо ми не якісь погані люди чи мошенники, то візьміть від нас святий хліб". Батьки дівчини відказували: "Слів цих ми не цураємося, а щоб ви нічого погано про нас не подумали, то давайте ми вас пов'яжемо. Ану, дочко, неси, що ти там надбала. Вона в нас не ленива, рано вставала, їсти давала, гарних рушників надбала". Свати дякували: "Спасибі батьку й матері, що доньку рано будили да й гарного діла її навчили, а донька рано вставала да й пряжу пряла, да й таких гарних рушників наткала".

Після цього Варвара Юрченко, 1924 року народження, разом з гуртом жінок стала наспівувати весільних пісень. Одна з них – "Двір новенький" – унікальна за структурою, мелосом і текстом. У ній ідеться про дівчину-молоду, в якої помер батько. У пісні вона кличе його на своє весілля:

"Двір новенький людей повненький,

Не вся моя да родинонька.

Не вся моя да родинонька,

Ой не вся, не вся, родинонька моя.

Нима мого рідно батенька.

Нема в мене рідно батенька,

Да пошлю сокола поверх деревов,

Мені батенька треба.

А зозуленьку на Вкраїноньку

По всю свою да родину.

Ой іще сокіл не долетає,

А батенько да вже все знає".

Жінки наспівали ще 46 весільних композицій. Наступного разу була в тому селі 2014 року. Із цих пісень вони пам'ятали тільки 25.

5. Балада "Про Сафанське поле"

У селі Кацмазів Жмеринського району на Вінниччині бували з десяток разів. Село дало близько 300 пісень, тільки весільних – 63. Записана дуже цікава чумацька балада "Про Сафанське поле". Про те, як чумаки їздили по сіль у Крим. Починається словами "Ой, з-за гори та й за крутої, там риплят вози йдучи". Почули пісню від Маланки Богданюк, 1920 року народження, – свекрухи сестри мого чоловіка. Розказала, що її співали батьки.

Вона виконала і заздравну "Чаша вина". Розповіла про пов'язаний із нею обряд. Молодим чи імениннику підносили чашу вина. Це мав бути чималий кубок, і його передавали по колу всій громаді, що сиділа за столом. Хто пригубив із чаші, про того казали: "Нашій Маланці на многая літ". У селі ніколи не було традиції напиватися до поросячого визгу. Робили це тільки за часів совітської влади. Тихо гнали самогон, за що тоді добре штрафували. Але домовитися з міліцією можна було тим самим натурпродуктом – перваком.

6. "Наша Маланка"

У селі Вербовець Лановецького району Тернопільської області 3 години писали Василя Бондарука, 1941 року народження. Знав багато пісень, співав дуже гарно. Найбільше запам'яталася у його виконанні "Наша Маланка":

"Наша Маланка Дністром брила,

Тонкий фартух замочила.

Повій, вітре буйнесенький, висуши фартух тонесенький.

Повій, вітре, із болота, висуши ­фартух, як золото".

Дід розказував, що раніше гуртом з односельями ходив маланкувати. Сам не раз переодягався в Маланку.

Через три роки знову були в тому селі. Прийшли до діда з гостинцями і почали розпитувати, як йому живеться. Коли спитали про сина, він сказав: "Уже 26 років йому виповнилося, а ніяк не жениться". Сказала, що він ще молодий, встигне. Дід підскочив, як ужалений. Відповів: "Та де він молодий? У нього вже волосся на яйцях посивіло".

7. "Ой вилетів ангел"

Цю пісню записала у селі Вереміївка Чорнобаївського району Черкаської області від Тетяни Солов'ян та її матері Олександри Стеблівської. Їх переселили з однойменного села у Градівському районі Полтавської області. Його затопило Кременчуцьке водосховище 1959 року. Олександра Стеблівська розказувала: "Спочатку були створені бригади лісорубів, які розчищали дно майбутнього моря від лісів, дерев, чагарників. Згодом було дано вказівки будувати в степу нові села. Там виділялись площі, розбивались вулиці, садиби. Для кожного обійстя забивався кілочок із написом імені господаря. Відбувалося все дуже швидко: у квітні ще розбирали старі хати, а в жовтні справляли входини. Будували спільно – толокою. У старому селі хати здебільшого стояли без фундаменту, з глиняною долівкою, під соломою. Переселенцям давали гроші, на які можна було на новому місці побудувати добротну хату. Та люди не хотіли покидати обжиті місця. Дехто чекав до останнього, доки грядки не затоплювало водою. Дехто лишався вмирати разом із господарством.

×