13 спогадів Михайла Ратушного
1. Після армії наприкінці 1980-х працював учителем на Київщині, у селі Гнідин Бориспільського району. Колектив школи на чолі з директором Валентиною Стрілько чи не першим в Україні ухвалив рішення про підтримку статуту Руху. 1988-го мене обрали заступником голови НРУ Київщини. Після уроку англійської в четвертому класі підходить учениця, Оксана Веклич: "Михайле Ярославовичу, вчора в тата на роботі показували фільм про неформалів. І ви – там". А батько її працював у міліції Бориспільського району. Я зрозумів: усе, хлопче, попав. Треба йти далі.
2.1990 року проводили акцію "Дзвін-90". Кількома маршрутами прямували до Канева. У Миронівці прийшли кагебісти: "Хлопці, готель заміновано. Пропонуємо перейти в інше місце". Я кажу: "Ви там із міною розбирайтеся, а я змучився і лягаю спати". Недавно колишній "опер" КГБ із Бориспільщини Володимир Ушенко видав книжку "Будні районного гебіста". Пише: якби була вказівка, то задіяли б жорсткі методи, аж до ліквідації невгодних. У середовищі КГБ теж точилася боротьба. "Лінія Марчука" мала переконувати націонал-демократів, а "лінія Федорчука" – бити. Леоніда Ковальчука, одного з перших активістів Руху, із Гребінок Васильківського району били, палили хату. Підсунули наган, у тюрму посадили.
3.1 жовтня 1990-го запланували всеукраїнський страйк. Вимоги політичні: заборона Компартії, вихід із Радянського Союзу, закриття Чорнобильської АЕС. З ними я виступив у парламенті – це був перший в історії Верховної Ради виступ недепутата. Студентський страйк переріс у голодування на Майдані. Десь 14–15 жовтня ми вивели завод "Арсенал", "Ленінську кузню" й деякі транспортні підприємства. Робітники все вирішили. Вони пройшли біля Верховної Ради і заявили про солідарність із голодуючими студентами. Для Компартії стало зрозуміло, що це – кінець. Потім у Верховній Раді наші робочі місця з Леонідом Кравчуком були поряд, бо ж обидва обрані від Тернопільщини. Я йому признався: "Леоніде Макаровичу, в мене в 1989–1991 роках була мрія: наблизитися до вас – і задушити". Він засміявся.
4. Вирішили не допустити військового параду на честь Октябрьської революції. Силами страйккому 6 листопада перекрили Хрещатик, люди там і ночували. Міська рада заявила, що переносить парад на площу Перемоги. Ми не повірили, сказали, що чекатимемо до ранку. Було кілька десятків людей, готових, якщо Хрещатиком підуть танки, лягти перед ними. Ми розпочали безстроковий мітинг на Майдані. Начальник столичної міліції Шапошников сказав: є вказівка усунути вас будь-яким способом, ігри припиняються. Я послав за підмогою до наших депутатів. Прийшли тільки Степан Хмара й Олександр Ємець.За 20 хвилин до початку параду в підземному переході невідомий побив жінку, зламав їй руку. Хмара спустився вниз. Люди схопили хулігана й побачили, що в нього є пістолет, рація. Це був підполковник міліції Григор'єв. Його почали шарпати, витягнули пістолет, втрутилася міліція. Нам кажуть: у переході б'ють Хмару! Ми, чоловік п'ять, прибігли. Вхопили підполковника під руки. Він упісявся, бо назрівав суд Лінча. Ну, а потім Хмару – за те, що він, мовляв, когось побив, – арештували.
5. 19 листопада на розі Хрещатика й Майдану зупиняю таксі. Інша машина раптово гальмує поряд. Двоє в цивільному стискають по боках, третій представляється: "Оперуповноважений Бухар". Ну, таке смішне прізвище. Мене, Миколу Головача, Олега Батовкіна, Олександра Ковальчука, Леоніда Березанського, що витягнув у Григор'єва пістолет і рацію, арештували в "справі Хмари". Із Березанського, який уже мав дві "ходки", хотіла зробити провокатора. Щоб покаявся, що його – колишнього кримінальника – націоналісти підмовили. Хотіли арештувати ще й Віталія Воробйова, голову страйккому авіапідприємства заводу КиАВО (Київське авіаційне виробниче об'єднання. – "Країна"). Але його величезний цех сказав: якщо арештують – вони піднімуть страйк. Тому обмежилися підпискою про невиїзд.
6. У Лук'янівському СІЗО я сидів понад дев'ять місяців. Кинули в так званий тройник. Один зі співкамерників – рекетир із Нивок, простий київський хлопець. Другий – шахрай, підозрюю, був міліцейським інформатором. У маленьких камерах кращі побутові умови, але зручніше робити "підсадку". В камері на 30–40 осіб – бардак і відстежити щось через стукачів складніше. А їм потрібна була інформація, бо пістолет Григор'єву віддали, але не знали, де рація і посвідчення. У камеру мене завезли в нічний час. Почув стукіт із багатьох камер – зверху, знизу: "Кого завели?", "Підійди до вікна!", "Кто такой?" Я відповідав українською. Вони зразу зрозуміли: "А ти што, по дєлу Хмари?" Пауза. "Ану пазаві, хто там сідіт с табой в хатє". Підкликають цих двох до вікна. "А ви чьо почту нє дєржітє? Ви хто такіє?" А з іншого вікна мені вже кричать: "Обережно! Це – підсадки". Тюрма почала гудіти, демонструвати солідарність зі мною. Уже депутатом Верховної Ради заглядав у цю камеру. До мого приходу її підмалювали.
7. Льоню Березанського били, кидали до сумнівних співкамерників, та він не погодився набалакувати на себе чи інших. У камерах ми мали по шаховій дошці, перекрикувалися – заочно грали партії. На день не більше 10 ходів – щоб розтягнути задоволення. Я непогано граю, але Льоня у мене вигравав. Доля його склалася невесело. Доки сидів, родичі відсудили житло. Згодом знайшли мертвим на квартирі, яку він винаймав на Борщагівці. В міліцейських протоколах сказано: самогубство. Мовляв, засунув ножа собі в серце. Я ніколи не повірю в таке.
8. Жертовних людей було багато. Володя Кіндратенко підіймав робітників на "Арсеналі". Дмитро Традюк на підтримку голодуючих студентів вивів із режимної "Ленінської кузні" чотири тисячі працівників. Не одержав квартири, сім'я розпалася. Сергій Мельник із тролейбуcного депо №2, який зупиняв тролейбуси і трамваї на підтримку страйку, нічого не отримав від влади незалежної України.
9. Із Хмарою багато сварилися через його підтримку Звягільського, Мороза. Але Степан Ількович – чесна людина. Він міг заробити шалені гроші, нажити статки, проте не хотів. Завдяки йому я познайомився з Леонідом Кучмою, тоді ще прем'єр-міністром. Хмара нас як лідерів страйкового і профспілкового рухів завів до нього в кабінет. Кучма поклав відкриту пачку Marlboro на стіл: "Куріть!" Із цигарками тоді був дефіцит.
10. Лупиніс серед лідерів національно-патріотичного руху для мене стоїть на першому місці. Анатолій – я його навіть чистим політиком не вважаю – органічно поєднував у собі козака Мамая і Сковороду. Міг зустрітися на Банковій із президентом Кравчуком, потім пішки прокульгати повз театр Франка, сісти на Майдані покурити й поговорити з бомжами. Коли вкотре повертався через Дагестан із Чечні, його в селищі на кордоні запросили на чай. Там на Лупиноса сів білий голуб, це знято на відео. Кавказці знали, що Анатолій витягував із чеченського полону багатьох українців, які воювали в російській армії. І голуб для них був знак, що цей білобородий є провісником Аллаха. Його страшенно шанували кавказькі люди.
11. У Першу Чеченську війну, 1995-го, їздив із Лупиносом і журналісткою Марією Базелюк у Чечню. У січні, коли була оборона президентського палацу в Грозному. Танки металися містом, хлопці Басаєва стріляли по них із гранатометів, росіяни валили з "Градів" по палацу. Ми привезли гуманітарну допомогу. Через віце-президента Яндарбієва передали президенту Дудаєву лист до ООН 105 депутатів Верховної Ради, включно з Кравчуком, де вимагали припинення війни. Мене привезли на зустріч із Дудаєвим. Обороною палацу керували Яндарбієв, Басаєв та Масхадов. Три дні ми провели з ними в бункері, їли за одним столом. Усі добре знали про Україну. Дудаєв і Басаєв служили тут і знали багато українських слів. Яндарбієв був на весіллі у Володимира Шовкошитного, з яким учився разом у літературному інституті в Москві.
12. Полонених українців тримали за півкілометра від президентського палацу. Бункер під ним зробили на випадок атомної війни: там було не страшно, а всі вулиці прострілювалися. Руїни, обпалені танки, обвуглені трупи. Зелімхан Яндарбієв приставив до мене з півтора десятка бійців: ти – наш гість, не дай Бог щось трапиться. Усі в білих маскхалатах. Оточили своїми тілами, квадратом, і через вулицю, де працював кулемет, просто перенесли. Ми вивели тоді через Дагестан семеро полонених українців.
13. Недавно відкрив для себе незнану діаспору – на Тихоокеанському узбережжі Америки, Сієтл, Портленд, Сан-Франциско. Там понад 300 тисяч українців. Існує стереотип, що вони – далекі від національної ідентичності. Але я був у їхніх протестантських церквах на дві-три тисячі осіб, там правиться українською мовою. Бачив хлопців у Сієтлі, які працюють на Microsoft, зводять будинки за 200–300 метрів від місця, де живе Білл Ґейтс. Таке – і в Канаді, Британії, Балтії, Боснії й Герцеговині, Хорватії. Павла Садоху – голову Спілки українців Португалії знають тамтешні урядовці, міністри. Прем'єр-міністр п'ять років тому дякував українцям за те, що вони відбудували Португалію. Колись мій земляк Володимир Джус викупив у Нью-Йорку колишній будинок губернатора, там тепер Український інститут Америки. Мігрант, винахідник – вигадав шуруп, що самозакручується від вібрації. Його використовувала американська авіація в часи Другої світової війни. Це – наш ресурс, не оцінений сповна Україною.
4 
35413
Коментарі
20