ДЕВ'ЯТЬ СПОГАДІВ ХУДОЖНИКА ЄВГЕНА СВІТЛИЧНОГО
1. "НІХТО НЕ ХОТІВ ПОМИРАТИ" – ФІЛЬМ ПРО МОЄ ДИТИНСТВО. 1952-й, Каунас, ранок. Ідемо з мамою на базар. Я вивчив кілька литовських слів і був за перекладача. У центрі базару на площі натовп, а на землі – приблизно 20 трупів. У кальсонах, босі. Черговий рейд з ліквідації лісових братів – литовських націоналістів, які воювали з радянською владою. Привезли й чекають, поки близькі з'являться: родичів заарештовували й висилали. Люди стояли й думали – впізнавати чи змовчати.
2. БАТЬКО ЗАЙМАВСЯ ТЕХНІКОЮ ТАНКОВОГО ПОЛКУ. Приходив додому з двома автоматниками. У двох кімнатах жили ми, а в третій – охорона. Якось вранці прокидаємося: крик, шум. Вирізали вночі сім'ю майора Зубкова – жили з нами по сусідству в котеджі. Він прийшов додому без охоронців.
3. ЗНАЙОМСТВО З ТЕТЯНОЮ ЯБЛОНСЬКОЮ ПОЧИНАЛОСЯ КАЗКОВО. 2-й курс Київського художнього інституту – традиційний перегляд студентських робіт. Художниця виправила всі мої оцінки на 5 з плюсом і пообіцяла взяти до себе. Умову поставила єдину – хороша літня практика. Це була бомба! Кожен студент мріяв потрапити під її крило. Яблонська була віддушиною, завдяки їй можна було вирватися з лещат системи. Я відбився від своєї групи і став робити копії настінного живопису Софії Київської, писав пейзажі, Поділ. Робіт набралося стільки, що довелося виставлятися в окремому приміщенні. Бригаду професури очолюють ректор інституту Василь Бородай і Тетяна Нилівна. Заходять, я залишаюся в коридорі. Тихо, тихо, тихо. А потім як піднявся ґвалт! Почали лаятися. Вибігає в коридор Яблонська: дурень! Я ж просила – зроби нормальну практику, що ти накоїв? Буцнула мене кулаком у плече, плюнула вбік і втекла. На мене повісили ярлик відщепенця, обізвали формалістом. Сказали, що відступив від норм соцреалізму. Отримав двійки й потрапив у чорний список.
4. 1971 РОКУ ПЕТЯ ГОНЧАР, З ЯКИМ ВЧИЛИСЯ, ЗАПРОСИВ У ГОСТІ ДО СВОГО ДЯДЬКА – ВІДОМОГО СКУЛЬПТОРА Й ЕТНОГРАФА ІВАНА ГОНЧАРА. У нього збирався цвіт української інтелігенції – Стус, Світличний, Сверстюк, Антонюк. Тоді це були молоді люди, а я – взагалі пацан. Їхні розмови були суцільною екзотикою, я не знав ні української мови, ні історії. Зайшла розмова про колекцію народного мистецтва Гончара, яку держава пропонувала викупити. Я візьми та й ляпни: а чого він не погоджується? Експонати залишаться в Україні, та ще й гроші отримає! Це була образа страшна. Опозиція до держави була річчю принциповою й однієї необережної фрази вистачило, щоб мене більше не запрошували. А через рік багатьох із них репресували. Суд проходив в актовому залі нашого інституту. У Києві, як під час війни, на вулицях стояли гучномовці аж до Володимирської гірки – транслювали, як судять страшних націоналістів. Чорні кегебешні "Волги" вишикувались від інституту до Львівської площі. Було моторошно й гидко. Це був єдиний випадок у СРСР, коли народ розправився зі своїми поетами.
5. МЕНЕ, ПЕТЮ ГОНЧАРА І ЛЬОШУ ЛЕВЧЕНКА ВИГНАЛИ З ІНСТИТУТУ. Став як прокажений. Усі перестали вітатися. Півроку з дружиною викладали у школі – в Ірпені під Києвом. Аж тут повістка в армію. На обласному призовному пункті підходжу до невропатолога, даю документи. Питає: за що тебе вигнали з інституту? Після моєї розповіді пише "непридатний" і направляє на експертизу в психоневрологічний диспансер. Незнайома людина, за котру я досі молюся, врятувала мене, сім'ю, все моє життя. Якби забрали у військо – диплома я не побачив би. Повертаюся вранці в Ірпінь, стукаю. Відкрила двері мати. Подивилася й зачинила. Стукаю знову. Виглядає: ти втік? Рік по дурках погуляв. Написав диплом, захистився. І вже після цього малював наочну агітацію в армії.
6. ЯКОСЬ ЗАЙШЛИ В МАЙСТЕРНЮ ДВОЄ ІНОЗЕМЦІВ. Хотіли купити чотири картини, а через тиждень сказали, що забирають весь цикл – 35 двометрових полотен. Я отетерів. 40 тисяч доларів за таку кількість – це, звісно, небагато. Але на початку 2000-х рідко коли взагалі купували. З'ясувалося, колишній студент Харківського політеху, португалець, привіз друга – сина головного архітектора Лісабона, в якого була приватна галерея. Мої роботи їх зацікавили. Як правило, пишу циклами. Це був проект 2005–2007 років – серія "Велика рукописна книга". Перша глава – 17 робіт і друга – 18. Тож у мене в португальській столиці маленький персональний музей. Схожий випадок стався ще раз – 25 робіт купив колекціонер із болівійського Лапласа.
7. ОДИН З ЕПІЗОДІВ ФІЛЬМУ "ПОЛЬОТИ УВІ СНІ Й НАЯВУ" ЗНІМАЛИ В МОЇЙ КИЇВСЬКІЙ МАЙСТЕРНІ. Там був розкішний камін. Скульптора грав Олександр Адабаш'ян. До нього приходить компанія – герой Олега Янковського з друзями. Малесенький епізод знімали тиждень, а в проміжках – пили горілку. Янковський задавався страшно, весь час грав. Він же приїжджий, улюбленець. Кричав: де мій київський торт? Чому не було машини? А Рома Балаян підігравав. Якщо ти не з цієї компанії – не зрозумієш, хто кого кусає. Пили багато, спілкувалися легко. Людмила Гурченко зайняла позицію старшої сестри. На екрані вона епатажна, а в житті – без претензій.
8. ЗНАЙОМИЛИ З СЕРГІЄМ ПАРАДЖАНОВИМ. Завели, поставили: дивися. Режисер був у якійсь домашній халамиді. Принесли вино, горілку, народу було повно. Льоша Левченко з Ромою Балаяном робили чергове кіно. Мене Льошка тягнув у кіно, і для цього водив по знакових місцях – намагався прилаштувати. Якийсь час я бовтався на кіностудії Довженка. Але не прийняв я цей світ, це – колективна творчість, безкінечні тусовки. Та й художник у кіно працює зазвичай як декоратор, не більше. І ось два вірмени – Параджанов і Балаян – влаштували між собою театр, жартували. Параджанов ходив у кальсонах, накрив на стіл. Було цікаво дивитися на людину-легенду. Він збирався у Тбілісі, розповідав про свої справи. Говорив багато, але враження, що не договорював, весь час повторював: я потім дорозповім. Тобто як режисер усіх строїв. Це така професійна штука. А коли я відчуваю, що мене хтось строїть, мені стає погано. Тому і в кіно не пішов.
9. КОЛИ ПРАЦЮВАВ У ХАРКІВСЬКОМУ ОПЕРНОМУ, ЗАХОТІВ НАПИСАТИ ПОРТРЕТ СПІВАКА МИКОЛИ МАНОЙЛА. Колоритний був чоловік. У нього качиний ніс, а завдяки баритону доводилося грати героїчних персонажів, улюбленим з яких був Ріголетто. Для відповідності образу він весь час майстрував собі горбатий ніс. Розповідав, що після війни думав його "відрихтувати", звернувся до лікаря, але той його відмовив. Коли про портрет дізнався головний художник театру, був скандал. Виявляється, в СРСР було прийнято, що народного артиста міг малювати тільки народний художник. А я порушив неписане правило, ще й запропонував картину для виставки. Життя в театрі після цього ускладнилося, і я звільнився. Але Манойло віддячив – написав листа на фірмовому бланку депутата Верховної Ради СРСР. Це допомогло вибити приміщення для майстерні. А мені так сподобався театральний світ, що пізніше зробив на цю тему велику серію робіт "Іспанські мініатюри" – всі вони тепер за кордоном.
3 
35413
Коментарі