ЗАХІДНИЙ ПІДХІД У ПСИХІАТРІЇ ЛЮДИНО-ОРІЄНТОВАНИЙ, А ПОСТРАДЯНСЬКИЙ – ЛЮДИНО-БАЙДУЖИЙ, – КАЖЕ НІДЕРЛАНДСЬКИЙ ПСИХІАТР РОБЕРТ ВАН ВОРЕН

Чим відрізняється західна психіатрія від української?

– Метою держави має бути повернення людини в суспільство. Західний підхід – людино-орієнтований, а пострадянський – людино-байдужий. В Україні до в'язнів і до психічно хворих ставляться як до втрачених людей. Так, часто це небезпечні злочинці, які скоїли насильства і вбивства. Але це все одно люди. Тих, хто вчинив злочин внаслідок психічного розладу, слід лікувати, а не карати. Така особа має повернутися згодом у суспільство. Важливо підготувати її до цього. Натомість пацієнти психлікарень сидять, мов у тюрмах.

Хворих не лікують, а знущаються. Цілими днями вони нічим не займаються, замкнені в похмурих палатах-камерах. Навіть у туалет ходять не коли хочуть, а коли вирішить охорона. Людей позбавляють гідності, б'ють, принижують, труять ліками. Це просто тортури. Після виходу на волю ці люди не можуть відійти від пережитого. Тож часто єдиний вихід для них – новий злочин, аби повернутись за ґрати.

Одну 25-річну пацієнтку не забуду. В супер­маркеті вона вбила жінку. Їй поставили поширений діагноз "уповільнена шизофренія". За п'ять років у лікарні вона постаріла на 20 років. До звільнення лишається ще п'ять. Її найбільше бажання – вивчити англійську, щоб мати можливість працювати. Проте цього їй не дозволяють – через внутрішні заборони клініки користуватися МР3-плеєром. Бачив сотні зруйнованих життів. Усе – через систему, для якої існує тільки злочин, а не людина.

Є справді невиліковні психічно хворі. Такі ніколи й ніде в світі не виходять на волю. Але до них все одно людське ставлення. На Заході для них створюють спецклініки для довічного перебування. Там вони живуть під наглядом, немов у невеликій квартирі. В Україні лікують переважно сильними препаратами, що пригнічують нервову систему – аміназином, галоперидолом. Після років їх вживання пацієнт стає подобою людини.

Ніхто не цікавиться, в чому полягає психічна проблема злочинця. Тим часом він і лікар мають зрозуміти, чому це сталося, як не допустити повторення. Важливо, щоб така особа повернулася в суспільство безпечною. Судова частина української психіатрії – найбільш радянізована. З часів СРСР вона має каральну функцію.

 

Як слід реформувати цю сферу?

– Так, як це зробили протягом останніх 15 років у Литві. Там десь 350 психічно хворих (населення країни – близько 2,9 млн. – Країна). Із них майже 50 – у клініках суворого й посиленого режиму. Протягом півроку пацієнт має заспокоїтися. Йому ставлять діагноз, намагаються зрозуміти, наскільки небезпечний. Потім десь рік триває лікування. Відбувається первинна реабілітація, ресоціалізація. Люди отримують нові корисні навички і знання, працюють у групах.

Решта 300 пацієнтів живуть за загальним режимом. Їх вчать співіснувати з іншими, працювати руками, на комп'ютері. Залежно від їхнього психічного стану відраховують час перебування в клініці – в рази менший, ніж в Україні. В результаті клініки не перевантажені, а в суспільство виходять повноцінні особистості.

Україна потребує п'ять клінік судової психіатрії на 300–350 пацієнтів кожна (у пенітенціарній системі України діють шість психлікарень, розрахованих на 2936 осіб. – Країна). Це мають бути не клініки окремо суворого, посиленого та загального режиму, а об'єднані. У пацієнта має бути мета – ­пересуватися з одного рівня на інший. Тоді лікування значно ефективніше, а його тривалість – коротша.

Хворий сидить у Дніпропетровську. Потім його переводять десь у Житомир. Електронного обігу даних немає. Щоразу лікар починає все з нуля. Ніхто не працює над вирішенням конкретних проблем пацієнта. Нормального лікування немає.

Хочемо реформувати на людино-орієнтований лад різні частини української психіатрії. З оптимізмом дивлюся на перспективи, бо бачу молодих лікарів, які прагнуть змін. Вони готові за 150 євро на місяць працювати заради пацієнтів. Середня зарплатня психіатра в Європі – понад 3 тисячі євро.

Обговорюємо можливість створення клінік нового стилю на базі психлікарень у Житомирі й Хмельницькому.

У Міністерстві охорони здоров'я дали "зелене світло" для змін?

– Дозволили створити пілотні клініки. Через три роки мали б дві нормальні псих­лікарні, якби були гроші почати сьогодні. Приміщення потрібно реконструювати. Розраховуємо насамперед на західні фонди. Також потрібен новий персонал. Шукаємо кошти на його навчання. Воно, мабуть, відбуватиметься в Литві.

В Україні навчальні заклади готують умілих психіатрів?

– 15 років у нас була типографія, видавництво "Сфера". За донорські гроші надрукували 138 книжок перекладів західної психіатричної літератури. Але керівники українських навчальних закладів робили все, аби ці праці не дійшли до студентів. Викладачі надто вросли в систему, звикли вчити по-старому. Зараз передаємо студентам літературу в інтернеті.

Подібна ситуація в клініках. Лікарі й персонал так звикли до теперішніх порядків, що не помічають їх негуманність. І частину персоналу вже не змінити. Окремий контингент – це директори. Вони дивляться на лікарні, як на свою власність, а на пацієнтів – як на худобу. Трапляється, що пенсії пацієнтів ідуть на рахунки лікарень. Директори зацікавлені, щоб ті сиділи там до смерті, бо забирають собі ці гроші.

Досі можна купити діагноз чи відправити родича в клініку, щоб продати його квартиру.

Скільки психічно хворих в Україні?

– Офіційно – 1,7 мільйона осіб страждають на розлади психіки й поведінки, чверть мільйона – інваліди.

Кожен третій українець потребує допомоги психіатра, за словами головного психіатра Мінохорони здоров'я Ірини Пінчук. Але статистика цього не показує. Чому українці неохоче звертаються до лікарів?

– По-перше, не довіряють. Знають, якою була психіатрія в СРСР і бачать теперішні українські лікарні.

По-друге, бояться негативних ярликів: якщо в когось є проблеми з психікою, то він, наче прокажений. Звідси сором і страх, що хтось дізнається і навколишні будуть цуратися. Тому українці скоріше звернуться до ворожок і шарлатанів, ніж до психологів та психіатрів.

Навіть у Нідерландах, коли скажу, що йду до психолога чи психіатра, мене вважатимуть дуже відвертою особою. А коли розповім, що був у лікаря через біль у коліні, то все гаразд. Хоча різниці насправді немає.

Статистика така: кожна четверта людина в житті матиме психічні проблеми. Кожен 10-й завершить життя з психічною чи психологічною хворобою або розладом. Кожен із цих людей має родичів і друзів, тому проблема зачіпає практично всіх.

Бідність якось впливає на психічне здоров'я українців?

– Для одних ускладнює життя та погіршує здоров'я, інших – загартовує. Останні стають стресостійкими.

Як події останніх двох років – революція і війна – змінили українців?

– Зміни почалися до Майдану – із виходом на сцену молодого, пострадянського покоління. У нього менше шкідливого багажу – внутрішнього страху, конформізму, пасивності. Майдан показав збільшення чисельності цього покоління до критичної маси. Воно втратило страх і готове йти заради своїх цінностей і цілей навіть під кулі, аби збудувати нормальне суспільство. Багато речей після Майдану відбуваються врозріз очікуванням, але ця енергія далі пульсує. Вона рухає Україну в правильному напрямку.

За перший рік АТО близько трьох тисяч військових потребували стаціонарної психіатричної допомоги, за даними Міноборони.

– Недавно Україну відвідав глава Британського королівського коледжу психіатрів сер Саймон Весселі. Він допоміг багатьом британським і американським солдатам після війни в Іраку та Афганістані. Він чув від українських експертів і депутатів, начебто 95 відсотків учасників бойових дій мають психічні травми і потребують медичної допомоги. Це – дурниця. І до того ж – небезпечна. Насправді більшості треба не психологічна допомога, а соціальна адаптація та гарне ставлення.

Люди можуть упоратися зі страшними травмами завдяки внутрішній силі, коли бачать шлях повернення до нормального життя. Головне для військових – знайти роботу, мати дах над головою, підтримку від близьких. Держава повинна системно вирішувати бюрократичні, юридичні і соціальні проблеми військових, щоб вони не ставали додатковим подразником для них. Лише мала частина ветеранів справді мають психічні проблеми.

Дехто починає пити. Алкоголь певною мірою пом'якшує переживання, допомагає розслабитися, змиритися з тим, що пережив. Але він не має стати самоціллю – воля людини повинна керувати бажанням випити, а не навпаки. Бо тоді це вже залежність.

Протягом півроку з часу повернення з фронту людина ще не розуміє, куди йде. Їй потрібен час, щоб розібратися в цьому. Держава і рідня мають допомогти, аби в їх захисників було щонайменше клопотів у цей період.

×