Пригадую літній сад на дідовому обійсті в Калуші. Саджанці були привезені з далеких світів прадідом – військовим корабельним лікарем у Габсбурзькій монархії – і виросли так, що здавалися вищими за львівські будинки. Сад став символом укорінення. Можна бути не звідси, довго рости на одному місці і стати великим.
У дитсадку любила час тиші. Він мав більше приватності. Можна було сховатися від постійної необхідності робити щось разом.
Зі мною у класі вчилася дівчинка, яка не носила піонерського галстука. Була євангельською християнкою-баптисткою, її переконання не дозволяли вступати в радянські атеїстичні організації. За інакшість їй влаштували травлю – не так діти, як учителі. Я тоді пережила шок глибинної несправедливості.
Я, напевно, небагато очікувала від життя, бо в мене дуже мало розчарувань.
У 6 років відправили до бабці на Житомирщину. Сказали, що поїду на два-три тижні, а забрали через п'ять місяців. Батьки писали листи, бабця читала їх уголос. Але я не була певна, що там справді те написано. Думала, мене покинули. Тоді мама перенесла дві операції.
Мамі колись сказала, що вона мене мало виховувала. Мною займався на 10 років старший брат. Із ним звіряюся в усіх проблемних рішеннях. Він – найкращий страховий поліс мого життя.
Удома добре мати три покоління. Люди після
60 краще стикуються з дитинством. Відчувають
радість спонтанних реакцій, коли все вперше.
Генерують досвід, якого раніше не було.
У сім'ях, де є тільки тато і мама або тільки хтось один із батьків, – діти обділені. Вони не мають можливості спостерігати три фази життя – дитинство, зрілість і старість.
У моїй родині завжди був матріархат. Це свідомий вибір тата – віддати родинні рішення на розсуд дружини. Інколи мама казала, що спитає поради в батька. Але вона наперед знала відповідь. Їй треба було взяти паузу – для більшої солідності рішення.
У моїй сім'ї чоловік один час мамував. Знав про дитину такі деталі, які не знала я. Рік жила в іншій країні.
Якось донька сказала: а звідки ви знаєте, для якого життя мене виховуєте? Вона права. Мої батьки теж не знали, для якого майбутнього мене ростили. Вони все життя прожили в Радянському Союзі, в їхньому горизонті сподівань не було варіанту, що він може розпастися.
Дідусь тішився, що знаю російську, вчив зі мною польську, і дуже хотів, аби я знала англійську й німецьку. Заповіт виконала не до кінця – німецьку ще не вивчила. Він так розповідав про родичів, що я би їх упізнала, якби зустріла. У нього кожна волосина на голові була на своєму місці. Доглянуті нігті, білозуба усмішка. Старший чоловік, який іде назустріч життю, може бути дуже красивий.
Відчуття спорідненості душ важливе не тільки в коханні, а й у дружбі. Це коли не треба пояснювати й не можна наговоритися. Коли тобі сумно – тебе не розвеселять, а підтримають чи посумують разом.
Є навички, які краще закласти з дитинства. Наприклад, уміння виживати за малі гроші.
У кожній українській родині є досвід пережитої війни. Не говорити про це неможливо. А говорити треба обережно.
За останніх два роки моя дитина помітно подорослішала. Задумується над апокаліптичними темами. Війна поряд: чийогось батька мобілізували, у когось вже нема, в школі тренуються, як діяти під час евакуації. Донька ставить запитання, на які немає відповідей. Діти це починають розуміти: готових відповідей нема. Нема формул. Ніхто не прийде і не зробить Україну щасливим домом.
У грудні 2013-го на Ратуші побачила банер: "Львів – місто вільних людей". Ще тоді не знали, чим закінчиться протистояння між Януковичем і Майданом. Зайшла в аудиторію і запитала, чи студенти знають, що ми живемо в місті вільних людей. Вони усміхнулися: все буде добре. Це покоління, не інфіковане страхом, перемогло злочинний режим. Путінське втогнення намагається страх поновити. Війна іде за те, щоб ми знову стали безпорадні. Та за останні 25 років ми виробили імунітет.
Найдошкульнішого питання донька ще не поставила, я його чекаю. Воно, мабуть, буде таке: "Хіба ви не бачили, що паразитарні люди роблять з державою? Чого 15–20 років тому не робили того, що робите зараз?" Сучасне покоління не сприймає виправдань і філософії поразки.
1999 року поїхала в Америку, могла там почати нове життя. Але повернулася. Не все залежить від місця народження. Бути українцем – це вибір. Рада, що вибрала на користь України.
Важко бути щасливим у нездоровій і нещасливій країні. Та якість людей змінюється на ліпше.
Опікуватися треба тими, хто сам не може про себе подбати. Решта – кожен – має дати раду собі й допомогти країні.
Цінність життя людина розуміє, коли вона на межі. Зазвичай життя – це прекрасна інфільтрація повсякдення: сьогодні снідаю і завтра буду снідати. Сьогодні бачуся з друзями і через тиждень побачуся. Люди ж, які раптом усвідомлюють крихкість свого світу, – роблять усе, аби пам'ять по них була добра й нескінченна.
Найстрашніша думка, що переслідувала після смерті тата, – ми стільки з ним не проговорили. Батько не вийшов із реанімації. Прожив тиждень після операції, не міг говорити. Треба було читати по губах. До цього мені доводилось синхронно перекладати з різних мов, але це був найболючіший досвід перекладу.
Найважливіші речі мають бути зрозумілі без слів.
Коли в країні складно – і зі мною щось стається. Перед помаранчевою революцією зламала ногу. Відставила милиці, коли пішла голосувати на третій тур виборів. Перед Майданом-2014 за кордоном порвала зв'язки. Реабілітація була болісною, довгою. Мабуть, маю соматичний зв'язок зі своєю країною.
Ненависть у людей – від малогабаритності сердець. Коли думаєте, що у вашому серці вміщається і любов, і ненависть, то з часом там буде все більше ненависті та все менше любові.
Ще не навчилася просити пробачення. Хоча зараз у мене це виходить значно легше, ніж у дитинстві.
Не погоджуюся, що художник має бути голодним, або митець – бідним. Багато наших проблем від бідності.
Є така штука, як унікальність досвіду. Вона не дозволяє стати після смерті простим гумусом. Ми є більше, ніж тільки собою. Ми – частина сім'ї, родини, народу, міста. Знаю, що вся ніколи не помру.
Мрію прожити стільки, скільки зможу розвиватися і залишатися активною тілом і розумом.
Помилками у мові захоплююсь. Думаю: невже і так можна сказати? Маю у Львові приятеля-вірменина. Йому важко було розмовляти українською. На слово "хатинка" в родовому відмінку міг сказати: "хатиньчик". Але за 20 років став феноменальним перекладачем між українською і вірменською. Приймаючи іншу мову, приймаємо щось значно більше, ніж просто слова.
Колекціоную людей, які випромінюють світло. Котрі знають: поліпшити світ можна, лише коли сам робиш щось інакше і краще.
Плакала ридма, коли вбили героя Небесної сотні Богдана Сольчаника. Не могла змиритися. Жалоба – це тверда настанова, що ти зробиш усе можливе і неможливе, аби більше – ніколи.
Я оточена дуже сильними жінками й чоловіками. Останні роки ми плакали набагато менше, ніж можна було б за таких переживань.
2 
35413
Коментарі