В ЄВРОПІ НЕМАЄ КРАЇН, ДЕ ФАКТОР ДВОМОВНОСТІ ГРАВ БИ ТАКУ ВАЖЛИВУ РОЛЬ В УСІХ ПРОЦЕСАХ, ЯК В УКРАЇНІ, - КАЖЕ ІСТОРИК КИРИЛО ГАЛУШКО
Дедалі частіше лунають розчарування і зневіра в результативності останньої революції. Що можна вважати головними досягненнями Майдану з перспективи двох років?
– Розчарування завжди настає після бурхливих подій, коли людям здається, що життя зміниться назавжди. Подібна ситуація була у 2004–2005 роках і після проголошення незалежності 1991-го. Суспільство досі дозріває до розуміння, що системні зміни – це кропітка робота протягом кількох років, а не миттєвий акт.
Революція призводить до радикального зламу політичної чи економічної системи. 1917 року, коли більшовики прийшли до влади і встановили диктатуру комунізму – це була революція. У подіях 2004–2005 років ознак революції немає. Люди вийшли заперечити фальсифікацію виборів і підтримати свого кандидата в президенти. Це навіть переворотом назвати важко. Це було відновлення законності – через масові акції. Єдиним здобутком помаранчевої революції став президент Віктор Ющенко, який не впорався із ситуацією й не виправдав сподівань суспільства на зміни.
1991 року небезпідставно вважали: в нас ресурсів є більше, ніж у майже будь-якій республіці Радянського Союзу. Але не врахували, що перехід від одної до іншої економічної системи буде дуже болючий. Рівень життя суттєво впав, а політична еліта не стала якісно іншою.
Зараз Україна проходить етапи, які успішні країни подолали багато років тому. Ми змушені вирішувати проблеми початку ХХ століття, навіть ХІХ-го. Більшість країн Європи пройшли процес національної консолідації та формування політичної нації саме тоді. Україна ж має впоратися з цим завданням у ситуації постмодерну, коли не можна нав'язати людям ідентичність, не можна встановити тоталітарний режим, який зробить усіх українцями, порушивши при цьому права інших етносів.
Німеччина інтегрувалася як національна держава жорстко – за Бісмарка у ХІХ столітті. Консолідація французької нації – це 40 років роботи Третьої республіки з 1870-го, коли встановили систему загальнонаціональної освіти. Провансальці та бретонці, які французької мови не знали, розчинилися в загальнодержавному просторі.
У нашому випадку 1991-го розпочався процес консолідації країни, що існувала фактично лише на мапі. Цьому перешкоджали зовнішні фактори, зокрема інформаційний вплив Росії.
Чи спричинив Майдан незворотні зміни в суспільстві? Реформи поки що бачать лише експерти. Громадяни помітили, мабуть, лише створення поліції.
– Після Майдану держава, попри її неефективність й неспроможність вирішити купу проблем, почала вести діалог із суспільством. Відбулася часткова заміна провладного класу. Нові люди в системі – позитивний чинник. Так, переважають неадекватні, наївні й ті, які підкуповуються старою елітою, аби служити для них новою ширмою. Але на державні посади прийшли чимало людей із загостреним почуттям справедливості, які не зіпсовані тривалим перебуванням у владі. Не може бути так, щоб за місяць чи рік – усі злодії покинули кабінети. Це можливо лише у випадку, який продемонстрували більшовики – всіх розстріляли. Практика показує: якщо почати знищувати за соціальною ознакою, то швидко виникне кривавий хаос. Бачимо це на прикладі громадянської війни в Росії, визвольних змагань у самій Україні понад 80 років тому.
Демократія – це процес. Це – щоденна системна робота. Влада, нехай повільно й недосконало, але реалізовує суспільні запити. Реформи в багатьох напрямках ідуть. Наприклад, ухвалено закони про декомунізацію. Заборона Комуністичної партії – безумовне досягнення, яке можна було здобути ще 20 років тому. Господній млин меле повільно, але меле.
Якби я писав книжку про події дворічної давнини років за 10–15, то заніс би туди сам Майдан, російську агресію і закони про декомунізацію. З погляду історика, зміна ставлення до минулого – це запорука прогресу надалі. Дуже важливе заперечення системи, в якій людина була пасивним гвинтиком і нічого не варта. На передній план виходить постать українця, який бореться проти диктатури, узурпації й агресії. Це непогане щеплення для майбутніх поколінь.
Подолання радянської ностальгії – це шанс для людей, які хочуть змінювати життя вже сьогодні. Якщо 10–15 відсотків прагнуть реформ – це достатня кількість для перебудови країни. За умови, що решта не чинитиме спротиву.
Чому ці 10–15 відсотків не реформували країну за президента Ющенка?
– Що таке громадянське суспільство? Це будь-які спільноти, не вбудовані в структуру влади: філателісти, футбольні фанати, волонтери. Майдан породив потужну психологічну травму для суспільства, яке дорого заплатило за перемогу. Саме кров убитих і постраждалих змусила десятки, сотні тисяч людей долучитися до зміни країни.
Я був вдячний Януковичу й Путіну, які дедалі більше заплутували ситуацію. Бо якби на самому початку змінили одного міністра й підписали один папірець – революції не було б. Саме три місяці на вулиці сформували актив, якій повірив у свою силу й пішов і на фронт, і в кабінети влади, й у волонтери.
У щоденниках Дмитра Донцова, речника гетьмана Павла Скоропадського, 1918 року є чимало в'їдливих коментарів про тодішній український політичний клас – інтелігенцію, яка на той час стала владою. Він писав: "У найкритичнішу хвилину всі вони поїдуть до села по огірки". Отже, розуміння необхідності системної рутинної роботи не було.
Українці – козаки, які прагнуть стрибнути на коня й махати шаблюкою. Неготовність пересісти з коня за стіл і перетворитися на педантичного бюрократа – головна загроза для будівництва в Україні успішної держави.
Який закордонний досвід нагадує наслідки українських революцій?
– Не можна говорити про системні зміни за два роки. Треба почекати 10, 20, 30 літ.
До того ж у кожній країні зміни відбуваються дуже по-різному. Скажімо, в Європі немає країн, де фактор двомовності грав би таку важливу роль в усіх процесах, як в Україні. Половина добровольців, які пішли воювати в АТО, – російськомовні. Дехто вважає, що ситуація подібна, як у Бельгії. Але фламандська та французька – з абсолютно різних і самодостатніх мовних груп, які майже не перетинаються.
Після революцій до влади часто приходять диктатори. Чому це не спрацьовує в Україні?
– Ми – країна дуже строката й велика. Для диктатури потрібне монолітне суспільство, де ватажок більшості здатен нагнути всі меншості. А в нас є Галичина, Донбас, Південь, Центр – й якась третина завжди з чимось не згодна. Плюс – вічна українська опозиційність. Хоч би яку владу обрали, вона майже одразу перестає нам подобатися. Уже через три місяці заводимо пісню: "Всі вони – злодії, банду – геть".
За Порошенка проголосувала більшість в усіх регіонах країни. А зараз ті самі люди розповідають, скільки мільйонів він заробив за півтора року президентства й як у нього "все в шоколаді". Поки що немає розуміння, що після виборів будь-яку владу треба довбати й тримати в тонусі. Більшість вважає: проголосувавши, вони зробили для країни все, що могли.
Зараз влада спілкується із суспільством так, як не було за Кучми, Януковича, Ющенка. Цей процес поглиблюватиметься і розвиватиметься?
– Не можна говорити, що якісь процеси стали незворотні. Два роки для таких висновків – замало. Відчутних досягнень немає, триває підготовка системних змін, результат яких люди відчують у найкращому випадку за два-три роки.
Протягом 2014–2015-х у країні повоювали тисяч сто людей. Цей фактор сприятиме тому, що влада не нахабнітиме аж дуже. Нагорі добре розуміють: у випадку перетворення на Януковича втекти не вдасться – буде варіант Чаушеску. Якщо станеться черговий Майдан, то це будуть не мітинги, а переворот із великою кров'ю. Про таке мріє Путін. Єдине, що може призвести до цього – відсутність інстинкту самозбереження у влади. На щастя, у нинішніх керівників вистачає вміння маневрувати між реформами й збереженням важливих для них корупційних схем. До того ж вони вже неодноразово йшли на компроміси, що фактично є нашою національною рисою.
Отже, загрози приходу до влади хунти – немає?
– Не можна заперечувати будь-який варіант розвитку подій. Люди з війни схильні вирішувати політичні проблеми радикально і швидко. Наприклад, учорашні учасники АТО кидають гранати під Верховною Радою. Ситуація загострюється наявністю приватних батальйонів. Доки ці люди на фронті – держава захищена. Коли загроза мине й вони демобілізуються – в них залишиться відчуття братерства. В разі чого зможуть миттєво зібратися, озброїтися й "вирішувати питання".
Ви розповідали, що диктатура в Україні – неможлива. Тепер же не заперечуєте такого сценарію.
– Це залежатиме від контексту. Якщо в країні відбуватимуться позитивні зміни, українцям, у тому числі вчорашнім бійцям АТО, вистачить терпіння для очікування результатів.
Ви жодного разу не згадали про фактор євроінтеграції, яка була приводом для початку Майдану. Він втратив свою вагу за два роки? Україні вже не потрібна Європа?
– Її фактор втратив значення в розумінні "ідеї фікс". Ми вже туди рухаємося, тому за це ніхто не хвилюється – обговорюються технічні аспекти й терміни. Враховуючи ситуацію в самій Європі, багато хто розуміє: не вони нас приймуть, а ми туди прийдемо.
Ми не потрібні Європі ні для чого, крім створення буфера проти загрози з боку Росії. Свого часу в ЄС для цього прийняли Польщу. У будь-якому разі, ми будемо частиною Європи, якщо вона себе збереже. Але зараз для нашого суспільства це – вторинна річ. Згідно зі свіжим опитуванням руху "Сильніші разом", думки жителів сходу й півдня країни щодо вступу в ЄС розділилися навпіл, а за будування Європи в Україні висловилося майже 80 відсотків. Думаю, в найближчі роки така постановка питання стане домінантною в суспільстві.
9 
35413
Коментарі
2