Усе дитинство мала відчуття, що скоро втрачу близьку людину. Тато хворів на туберкульоз. Помер, коли мені було 10. Своїх двох дочок назвала на його честь: Антоніна (прізвище батька Антонов. – "Країна") і Женя – тато хотів мене так назвати.
Брала участь у першому в Черкаській області мітингу – підняли синьо-жовтий прапор на Театральній площі. Потім був захід на підтримку незалежності Литви. На нього прийшли двоє – я з чоловіком. Це було 31 березня 1990 року. З мене вирахували дві зарплати й виключили з партії, на зборах чотири години розбирали, як я зрадила партію.
26 років працювала в санепідемстанції. Але я не лікар, я – депутат, хоча на нього не вчать в інститутах. Політика – це пристрасть. Це як наркоман, як поет, котрий не може не писати. Це постійні маленькі перемоги у вирішенні людських проблем.
Мій політичний принцип – не принижувати іншого.
У нас цілі покоління виховували в колективізмі, люди бояться приймати рішення без вказівки зверху. І сьогоднішня криза в Україні – це наслідок дефіциту особистостей.
Погрози – постійний супутник мого життя. Вперше це сталося 1995 року. Тоді займалася розслідуванням, чому в онкодиспансері за один сепаратор крові заплатили двічі з обласного бюджету.
Коли була головою фракції БЮТ, мені показували земельні ділянки, на яких пропонували збувати дім. Казали: у вас же двоє дітей, а живете у "хрущовці"? Я відмовилася.
Порошенко – нормальний президент, якому важко. Людям треба зрозуміти, що він не відремонтує всі унітази й не поміняє труби.
Своїх дітей вчила: усе, що відбувається у вашому житті, – ваша відповідальність. Не сподівайтеся на обставини, на чоловіка, на дітей чи батьків. Опирайтеся на себе і змінюйте себе.
Біблія дає сили.
На запитання "Як справи?" люди відповідають: нічого хорошого. Хоча є де жити, є руки-ноги, є діти, машина. Мабуть, Господь карає нас цією війною за невдячність.
Зараз висока межа нетерпимості, люди не вміють слухати одне одного. А світ – не одновимірний, треба цінувати це різноманіття.
Останній рік не можу розслабитися – тітка живе в Дебальцевому.
Думала, приїду в Німеччину – побачу Maybach'и, Mercedes'и, палаци. Нічого цього немає. Кожна третя машина – двомісна. На всю країну бачила три джипи.
Батько привчив не витрачати всі гроші. Навіть із першої зарплати відклала п'яту частину. Яку б платню людина не отримувала, треба частину відкласти й комусь допомогти. Не шкодую грошей на подорожі й концерти.
Гідність – це внутрішня свобода. Михайло Гаврилюк продемонстрував це на Майдані: був голий, але гідний.
Інколи не хочеться щось робити, тоді думаю: людина повинна себе муштрувати. І ще ні разу не пошкодувала, що здолала себе.
Життя – це шлях, який треба проходити разом. Чоловік – найбільше щастя в моєму житті. Нас познайомили друзі. Пішли в кіно, а на третій зустрічі він запропонував одружуватися й повів до своїх батьків. Через три місяці побралися. У 26 років я була готова до того. З роками мені з ним стає ще комфортніше. Наші сімейні правила: не кричати й нічим не докоряти. Помічати дрібниці й дякувати за них. Наприклад, що зварив мені гарбузову кашу.
Ревнувати людину – це не поважати її.
Якби не стала політиком, мабуть, народила б багато дітей.
Донька вийшла заміж за німця. Я, коли була студенткою, теж зустрічалася з німцем. Але розірвала стосунки, бо думала: як ми житимемо й куди я поїду?
Молодша донька працювала різноробочою на м'ясокомбінаті в Польщі – щоб заробити на навчання.
Жінка – це окраса життя, тому має слідкувати за собою у будь-якому віці. Мій рецепт привабливості – спорт і здоровий сон.
Вік дає досвід. А коли починаєш розуміти процеси в житті, робишся спокійнішим і щасливішим.
Друзів немає ким замінити. Це такий же дар, як знайти свою половинку.
У житті все повторюється і є вихід з будь-якої ситуації.
70 відсотків людей не можуть навести лад навіть у своїх домівках, а це багато змінило б у країні.
Беззахисна перед хамством, бо хама може здолати тільки більший хам.
Нервує несправедливість по відношенню до інших. До себе – ні, я справлюся.
4 
35413
Коментарі