Свої тексти для журналу "Країна" я почав писати незадовго до приходу до влади Януковича. Якими вони були, оцінювати не мені. Тут тільки хочу нагадати: від перших місяців я писав, що влада Януковича не буде тривалою і не скінчиться для нього самого добре. На початку 2012 року я твердив, що нова революція в Україні висить у повітрі. А навесні 2013-го прогнозував, що це, імовірно, є справою кількох місяців.

Можливості не тільки аналізувати сучасні процеси, а й до певної, і то дуже і дуже обмеженої, міри їх передбачати, завдячую своєму розумінню історії. Більше цього не робитиму, бо не можу. "Революція гідності", яку прогнозував багато хто з нас, в Україні таки сталася. А революційні зміни рвуть зв'язок між минулим і теперішнім. Тому прогнозувати в часи революції та війни, що послідувала за нею, є невдячною справою.

Минає час істориків. Настає час економістів, військових та інших експертів – усіх тих, від чиїх компетенцій і волі залежить тепер доля України.

Однак старі звички вмирають поволі. Вже зараз бачимо, як нова революційна еліта в певних речах – як от призначення на посади – наслідує попередників. Це ще раз доводить, що Україна не стане успішною, якщо не розпрощається зі своїм минулим. Зі своєю геополітичною вразливістю, що склалася історично. Зі своїм парадоксальним статусом "багатої країни бідних людей". Зі своїм фантастичним умінням "ніколи не втрачати шансу втратити шанс".

 

Але щоб подолати минуле, треба змінити сам спосіб думання про історію. Як писав Оскар Вайлд, "ми маємо лише один обов'язок перед історією – її переписувати". Відповідно, я починаю новий проект для журналу "Країна": хочу подати на його сторінках нову історію України – таку, що поможе легше розпрощатися з минулим.

На початку розкажу про те, як писатиму. Нема одного рецепту писання історії. Кожен робить це на свій смак. Тут подам свої власні "смакові" критерії.

Перший: моїм ідеалом є історія без імен і дат. Тобто історія як процес, а не як набір розрізнених фактів, знання яких перевіряють у випускників шкіл під час незалежного тестування. Така історія папуг мало що дає. Майже кожен може її вивчити, зазубривши напам'ять декілька сот імен і дат. А потім, як показує досвід, так само їх успішно забути.

Я надаю перевагу історії-компасу. Тобто такій, що дає не лише знання, а й розуміння минулого. Так і збираюся її написати: як набір коротких, більш чи менш серйозних правил, засвоєння яких допомагає краще розуміти, чим була і чим є Україна.

Мій другий критерій: історія має бути короткою. Слова Чехова, що стислість – сестра таланту, стосуються також істориків. Особливо тепер, у час інтернету й соціальних мереж, коли, як скаже кожен видавець, довгих текстів і грубих книжок мало хто читає.

Відповідно до цього критерію, найкращими є ті дві версії історії України, які написав Остап Вишня: одну для українських патріотів, другу – для російських шовіністів. Кожна з них вміщається рівно на сторінку. Якщо ви досі їх не прочитали, то раджу це зробити. Тільки попереджую: читати їх краще на самоті, щоб не заважати навколишнім вибухами сміху.

Якщо ж говорити серйозно, то дві найкращі історії України водночас є найкоротші. Маю на увазі "Малі історії України" Андреаса Каппелера та Романа Шпорлюка. На жаль, друга вийшла давно і не є доступною для читача. "Історії" Каппелера поталанило більше: її переклали українською і можна легко знайти в інтернеті.

Стислість означає вміння синтезувати. Більшості істориків легше дається аналіз, аніж синтез. На щастя, є винятки. Найкращим був Іван Лисяк-Рудницький. Все своє життя він писав тільки есеї. Але кожен із них вартий окремої книжки. Його "Україна між Сходом і Заходом" – це одна з найкоротших і, знову ж таки, найкращих синтезів історії України.

 

Третій критерій: історія має бути глобальною. Може, хтось ще пам'ятає, як на початку 1990-х у Тернополі випустили глобус України. Тоді це був жарт. Але майже в кожному жарті є частка правди. Кіплінґ питав: "І що знають про Англію ті, хто тільки про Англію знають?" Подібне запитання варто ставити історикам України. Зрозуміти певні українські явища – скажімо, Голод 1932–1933 років – тяжко, майже неможливо, якщо лишатися тільки в українських рамках.

Куди і наскільки розширяти ці рамки – на Схід чи на Захід, а чи одночасно і на Схід,

і на Захід – питання дискусійне. Пропоную радикальну розв'язку: поширити їх на всю земну кулю. А зважаючи на те, що українці доклалися до освоєння Космосу,

то навіть вийти за її межі. Тому на запитання про географічний контекст української історії відповідаю назвою фільму про Джеймса Бонда: "Одного світу замало".

Дотримуючись цих трьох критеріїв, приступаємо до нової історії нової України (Далі буде)

×