Наближається друга річниця початку Революції гідності. 21 листопада в центр Києва вийшли кілька сотень людей. Вимагали від влади продовжити процес євроінтеграції. У ніч на 30 листопада їх побили. Наступного дня на вулиці столиці вийшли близько півмільйона українців. Почався Майдан. Щонеділі люди збиралися на віче. Були спроби розігнати їх, розстріли Небесної сотні. Революція гідності зрештою перемогла. З того часу ми обрали нового президента, Верховну Раду, місцеву владу. Втратили Крим і продовжуємо воювати на Донбасі

– За останні два роки змінилося багато що. Ми стали зрілішими як суспільство. Повірили в свої сили. Але НАШІ ПЕРЕМОГИ БУЛИ ЗАВДЯКИ ЕМОЦІЙНИМ ПОРИВАМ. Добре, що в нас це є. Білоруси, наприклад, не можуть цим похвалитися.

 

Закінчилися місцеві вибори. Була можливість повністю поміняти владу. Хоча часто – не на кращих. Але суть не в прізвищі керівника міста чи села і не в тому, яку політичну силу він представляє. Головне: як і раніше, чекатимемо, що він зверху спустить нам щастя? Чи почнемо наступного дня запитувати: "Чому тут обманюєте, а тут приховуєте? Чому набираєте команду з тих, хто відомий як злодюжки?" Для цього віче не потрібні. Є запитання до новообраного мера Києва Віталія Кличка: чи знову його оточуватимуть люди, які вже обкрадали столицю? Це ж треба запитувати в Миколаєві, у Кривому Розі, у Львові, в Дніпропетровську. Кругом.

Смерті на Майдані, війна на Донбасі зробили нас більш самокритичними. Ми усвідомили, що жили сліпо, бідно, фактично без армії,

без держави. Тепер – треба діяти.

ВИМАГАТИ ВІД ВЛАДИ ЗВІТІВ: як витрачаються гроші на освіту, охорону здоров'я, соціальні проекти. Так живе весь цивілізований світ. Ми поки що цього не вміємо. Але мусимо навчитись.

×