Про ментальні корені Донбасу розповідає етнолог Леся Гасиджак
Які лінії поділу пролягали Донеччиною й Луганщиною до появи там озброєних сепаратистів?
– По-перше, між містом і селом. По-друге, жителі промислового Донбасу говорили на північ Донеччини й Луганщини, що "там живуть хохли", а коло Маріуполя – греки. Але як писав у спогадах Іван Дзюба, "уже й греки по-нашому вигавкались – по-українському говорять". Тобто поділів не так і багато було: місто – село, "хохли", греки і "радянські люди".
Щодо національного складу, то Луганщина більш моноетнічна за Донеччину. В першій є промислова частина на півдні, а на півночі – класична Слобожанщина. Російські вкраплення там геть дрібні – компактні села. Донеччина – це південна Слобожанщина, промисловий Донбас і поліетнічне Приазов'я – греки, німці, білоруси, євреї.
Закордонні аналітики люблять писати, що проблеми Донбасу – від його поліетнічності. Мовляв, там живуть представники майже 40 національних меншин – це не відповідає реальності. Бо, скажімо, 25 хорватів не можуть становити нацменшину. Етнічна меншина – це об'єднання громадян певної національності, які мають своє національно-культурне товариство, свої заклади. А не тоді, коли їх 25 осіб і вони живуть розпорошено.
На Донбасі насправді є корінний етнос – українці, 56 відсотків, і дві етнічні меншини – росіяни та греки. А решта, 36 націй, – в сумі становлять 4 відсотки всього населення регіону. І навіть якщо мають якесь своє національно-культурне товариство, то вже дуже далекі від знання власної мови й культури.
Де корені теперішньої донецької ментальності?
– Як формувалися шахтарські селища й містечка? Серед степу був вихід на поверхню пласту руди або кам'яного вугілля. Починався видобуток, а місце обростало житлами шахтарів – щоб до роботи далеко не їздити. Робітничо-шахтарські селища розкидані практично серед степу. Навіть нині, умовно кажучи, за адресою "місто Донецьк, вулиця Річна" можна їхати 2 години трамваєм із центру міста, бо то за 60 кілометрів звідти.
Українське село традиційно закладали біля річки, в якійсь улоговині, де були комфортні природно-кліматичні умови. А в донецьких степах із появою гірничих поселень ніхто до річок не прив'язувався. По-перше, їх тут і значно менше. А по-друге, головна умова була – близькість до промислового підприємства. На межі ХІХ–ХХ століть власник копальні навіть вираховував певний відсоток заробітної плати шахтаря за воду, якою той користувався, коли мився після роботи. До 1936 року питна вода на Донбасі взагалі була платна.
Якщо подивитися на землі, зайняті нині сепаратистами – південь Луганщини та південний схід Донеччини, – це класичний промисловий Донбас. Майже в кожній великій країні є такі зони, густо заселені вихідцями з різних регіонів, носіями відмінних культур, різноманітних національностей. І тільки від держави залежить, які настрої там пануватимуть, чи будуть ці люди до неї лояльні. Найкраща зброя в таких випадках – зробити комфортним життя для громадян. У нас же досі всі досягнення людини здобувалися всупереч, а не завдяки українській державі.
Шахтарські містечка є на Дніпропетровщині й на заході Донеччини. Чому там не так яскраво виявляється люмпенізація і схильність до сепаратизму, як в агломераціях окупованого промислового Донбасу?
– Тут питання в тому, хто становив більшість серед тих, хто прибував на роботу на шахти й осідав там. У Павлограді, на сході Дніпропетровщини, чи в Добропіллі, на заході Донеччини, це було здебільшого населення з навколишніх сіл. Тобто місцеве, українське. Тому не було такої різноетнічності, котла переплавлення ідентичностей, як у містечках і селищах далі на схід Донбасу. Павлоград і Добропілля не становлять сьогодні зони ризику. В Добропільському районі 86 відсотків населення – українці. А в селищах і містечках промислового Донбасу – українців і росіян або пів-на-пів, або ж останніх навіть більше.
Зрештою, є ж у нас іще один шахтарський регіон – Західно-Волинський басейн. Там теж немає такої ситуації. Чому? Бо основа населення – місцеві. Хоча інженерно-технічні працівники за радянського часу могли приїздити з Росії й інших республік СРСР.
На Донеччині, за статистикою, більшість вихідців із різних регіонів начебто становили українці. Але тут іще додалася масштабна асиміляційно-ідеологічна політика впродовж десятиліть радянської влади. Українці переходили на російську навіть у ситуації, коли їх у товаристві було 20, а росіянин – один. Тиснуло упередження, що українське – це відстале, сільське.
Радянський стереотип "Донбас – кочегарка СРСР" за часів незалежності виродився в "Донбас годує Україну". Тоді з'явилося "Київ не чує Донбасу". Чому?
– Про Донбас як "кочегарку" владі було потрібно запустити, щоб "доростити крила" у свідомості тих, кого вони стягували до регіону з усіх усюд. Щоб було відчуття потрібності, важливості, гордості, винятковості. 1965 року на Донеччині працювали 555 шахт. Станом на початок 2000-х в області їх було 92. А сьогодні з них у робочому стані десь третина.
Чому так легко прижилося "Донбас годує Україну"? Бо лунало зусібіч. Попервах ті, хто не мав національних українських пріоритетів, були нейтрально налаштовані до держави. Просто були людьми пострадянського періоду. Але українська влада палець об палець не вдарила, щоб подбати про їхню проукраїнськість. Росія ж та місцеві князьки через медіа повернули ностальгію за радянським минулим. Плюс вкладали кошти в конкретних людей – теперішніх "речників" ДНР. Тож ідеологічну битву Україна за цей регіон програла. У промисловому Донбасі сепаратистів підтримують багато жителів.
Але ж ці люди мали українські паспорти. Щораз рідше свою ідентичність окреслювали як "радянські", змінюючи на "українці".
– Змінювалися ті, які часто виїздили з регіону. Бували в Києві, у Львові. Ті ж, хто постійно "варився" на місці, не змінилися. А націоналістами в Донецьку стали ті, хто об'їздив півсвіту.
Як теперішня українська влада має розмовляти з жителями Донбасу?
– Допомогти може поява в найвищому ешелоні влади донецького проукраїнського політика. Прислухаючись до нього, регіон прислухається й до України. Чому в Сергія Тарути (голова ради директорів компанії "Індустріальний союз Донбасу", після перемоги Майдану призначений головою Донецької облдержадміністрації. Пробув на посаді до жовтня 2014-го. – "Країна") не вийшло? Я запитувала донецьких: чому ви його не любите? Відповідали: а ми його не знаємо. Він коли виїхав до Києва, перестав бути донецьким. А інститут земляцтва на Донбасі дуже сильний. От як пояснювали прихильність до Януковича: "він наш". Був би не Янукович, а якийсь "Іван Петренко" в тій ситуації, вони б за нього голосували. Не важливо, яка особистість, – важливо, що "свій".
А друге, що відповідали про Таруту: ти послухай, як він говорить – інтелігентно, акуратно, тихо, а з нами й у нас так не говорять. Промислово-робітниче суспільство є маскулінним за своїм характером. І потребує такого ж керівництва. Хороший приклад – Геннадій Москаль на Луганщині.
4 
35413
Коментарі