Коментатори мало що тямлять у тому, про що розповідають. А інколи не тямлять взагалі

Перший неприємний осад від Олімпійських ігор я відчув у молодших класах. Тоді вони були в нас, тобто в СРСР, предметом офіційного культу. Олімпійських чемпіонів прославляли, на них закликали рівнятися. І, звісно, за них уболівали. Я це по можливості робив, але виникали запитання.

В Іграх 1960–1970 років не брали участь професіонали. Принаймні так було написано в "Олімпійській хартії". Тож найсильніші у світі футболісти, баскетболісти, хокеїсти й інші представники "касових" видів спорту до участі в Іграх не допускалися. Водночас в олімпійських командах СРСР і "соціалістичних країн" виступали всі без винятку найсильніші. Не тому, що вони були "аматорами": у цих країнах офіційно не існувало професійного спорту. Всі наші чемпіони були "підставні". Тобто рахувалися студентами, військовими, інженерами. Отримували зарплати, стипендії, премії, однак насправді були тільки спортсменами. І всі в СРСР про це знали! Ми знали, що наші спортсмени обманюють Олімпійські ігри, але все одно вболівали за них і пишалися ними. У мене пишатися не виходило. Я по-дитячому розумів, що так робити "нечесно".

 

Але іншого спорту в нас не було. До того ж, ставши дорослим, я зрозумів, що і за кордоном з "аматорством" не все просто. Легкоатлети, плавці, гімнасти й інші спортсмени "капіталістичних" країн теж, як виявилося, були "підставні" – рахувалися студентами, поліцейськими, страховими агентами. Тому в ті роки Олімпійські ігри були "несправжні", бо практично всі їхні учасники обманювали організаторів, називаючи себе спортсменами-аматорами.

І нехай би так, але 1980-го Олімпіада стала ще більш "несправжньою". На Ігри до СРСР, зокрема до Києва, не приїхала добра половина атлетів, які таким чином протестували проти радянської військової інтервенції в Афганістані. Змагання провели, але радості від оберемку "золотих" нагород, здобутих нашими спортсменами, було небагато. За чотири роки Олімпійські ігри у США бойкотували вже спортсмени з СРСР та окупованих ним країн. Поїхали тільки румуни і югослави.

Потім усе почало ніби налагоджуватися. До участі в Іграх офіційно допустили професіоналів, а точніше "всіх найсильніших", викинувши на смітник "Олімпійську хартію". Але 1988 року в Кореї низку чемпіонів та призерів спіймали на вживанні допінгу й забрали у них нагороди.

Що цікаво, ми і про це знали. І не лише ми. Достатньо було подивитися статистику "феноменальних" результатів того чи іншого атлета, й усе ставало зрозуміло. Просто по-справжньому боротися з цим, доводячи вживання допінгу через відповідні лабораторії, навчилися тільки наприкінці 1980-х.

Якщо кілька десятиліть виступів фальшивих "аматорів" тихо "спустили на гальмах", то з допінгом усе виглядало скандально і страшенно несправедливо. Тому що страждали від ганьби лише "спіймані" на його вживанні. Ті, кого "не впіймали", залишились чемпіонами. Добре, що у частини з них вистачило порядності зізнатися в обмані через певний час. А скільки промовчали?

Тож коли писати про Олімпійські ігри сучасності, то вийде суцільна історія скандалів і фальсифікацій. Починаючи з наскрізь просякнутого коруп­цією процесу вибору міста-організатора Ігор, закінчуючи сумною долею нашвидкуруч склепаних "олімпійських об'єктів". Про самі змагання, більшість учасників яких знаходиться під підозрою, годі й казати – суцільний детектив.

Ігри у Бразилії, що стартують 5 серпня, вже тепер мають увесь згаданий "букет" скандалів. Під час підготовки до них чимало вкрали. Навіть уряд був захитався. А головне – Олімпійські ігри 2016 року пройдуть під знаком скандалу навколо олімпійців із Росії, яка, здавалося, міцно і назавжи "пригодувала" весь світовий "олімпійський рух". На жаль, російських спортсменів відсторонили від змагань не через воєнний напад на Україну, а "всього лише" через допінг. Він, як тепер офіційно доведено, був у РФ не ініціативою "окремих недобросовісних спортсменів", а офіційною державною політикою.

Не маю нічого проти відсторонення росіян через допінг. Але не впевнений, що всі інші – ті, кого не відсторонили, – "чисті". Якось не можу отримати задоволення від виступу олімпійського рекордсмена, який назавтра може виявитися обманщиком. Що ж робити?

 

На щастя, я все життя дивлюсь Ігри винятково по телевізору. Із настанням нашої незалежності олімпійський "телевізор" стає для мене раз на два роки унікальною розвагою. Вітчизняні коментатори є невичерпним джерелом для анекдотів. Треба лише правильно налаштуватися. Тобто не обурюватися відвертому невігластву, некомпетентності й елементарній неграмотності тих, кому в нас вже третій десяток років довіряють "олімпійський мікрофон". А навпаки, отримувати від їхніх словесних "перлів" задоволення. Бо тут усе точно без обману. Вони не прикидаються – вони справді мало що тямлять у тому, що коментують, а інколи не тямлять взагалі. Причому без усякого допінгу

×