Кіно – найкраща забавка для хлопців.

У житті художника настає момент, коли він має впливати на свою країну не тільки творчістю. Коли зрозумів це – пішов на вибори.

Проймало найбільше, коли читали катинський список (список поляків, яких 1940 року розстріляли органи НКВС у Катинському лісі в Смоленській області Росії. – Країна). Найстрашніше – жінки, які завмерли під гучномовцями на вулиці. Чи вже сьогодні прозвучить його прізвище? Чи завтра? Чи прозвучить? Наступного дня надрукували в газетах. Усі пильнували, хто у тому списку буде. Усвідомлювали, що 25 тисяч – не охопить усіх. Та кожен боявся побачити своє прізвище. Ми побачили: Кароль Вайда. Мати думала так: якщо ім'я інше, то має бути й інша людина. Переконала себе, що то не батько, і жила надією. Мала такі самі ілюзії, як кожна жінка, яка не може примиритися зі смертю чоловіка.

 

Пам'ятаю прощання мами з батьком. Вона мала невеличку ікону з Богородицею Остробрамською. Образ розміром, може, з долоню поклала батькові до кишені, на серце. Після війни дедалі більше розуміли, що батько загинув. Але мама чекала. Померла 1950 року, сподіваючись на диво.

У колі моїх батьків вважали, що до Другої світової не дійде. Мовляв, німці випробовують, як далеко можна зайти. Що насправді сталося, зрозуміли 1 вересня 1939-го.

У тоталітарних країнах цензура продиктована необхідністю фальсифікувати минуле. Фільм "Катинь" розповідає про такий вид брехні.

1943-го радіо й газети повідомляють про Катинь. Був момент вагань: а може, то німці зробили? Всі знали, що немає більшого брехуна, ніж міністр пропаганди Геббельс. Якщо за тим стоїть він, може це все-таки справа рук німців? Ми бачили розстріли на вулицях, чули про концтабори. Що відбувалося в СРСР, не знали. Незабаром зрозуміли: цього разу німці не брешуть.

Не думав, що доживу до часу, коли Польща буде вільною країною. Змирився, що помру в тій системі.

Краватку зав'язувати – це все, чого нам, полякам, вдалося навчити москалів.

1958 року на екрани вийшов мій фільм "Попіл та алмаз" за романом Єжи Анджеєвського. Картина отримала приз Венеціанського кінофестивалю. Якби мені тоді вручили "Оскар", життя пішло б інакше. Напевно, спробував би зробити кар'єру в Голлівуді. Тепер думаю: добре, що цього не сталося.

Кіно покинула польська інтелігенція – вона сіла перед телевізором.

 

Суспільство повинно обирати достойних себе політиків. Моє право – бути незадоволеним цим суспільством.

Є гарні квіти, які ростуть тільки на болоті. Вони гинуть, коли багно осушити.

Якось ректор прочитав варшавським кінематографістам чудову лекцію про кіношколу в Лодзі. Слухав, як зачарований. Захотілося бути студентом цього чудесного навчального закладу. Не одразу зрозумів, що є його випускником.

Усе має приховану причину. Тільки треба її з'ясувати.

Зрозумів дві речі. По-перше, є люди, кращі за мене, їх потрібно доганяти з усіх сил. По-друге, існують враження, які дратують більше за реальність.

Страх перед невідомим – найсильніший.

У дитинстві постійно простуджувався. Сидячи вдома, годинами заздрісно дивився у вікно на дітей, які гралися надворі. Рвався до життя, але хвороба тримала на відстані. Це виробило схильність до меланхолії. Вона дозволяла час від часу бути творцем, а не просто кінорежисером.

Не варто будувати бар'єри там, де в них нема потреби.

 

Восьма ранку, за вікнами темрява, перший урок – математика. Мене викликають до дошки, інстинктивно беру крейду в ліву руку. Я – шульга, але мене переконують, що писати потрібно правою. Саме тоді став конформістом: пишу правою, бо так треба, а малюю лівою, бо так зручніше. Постійно боровся з цим протистоянням.

Не засмучуюся через дрібниці, бо світ і так досить огидний.

Мав у житті багато щастя. Без нього важко було б зарадити собі у часи, в які я жив.

Ніколи не виривався вперед. Не тому, що не мав амбіцій. А тому, що ентузіасти швидко гинуть або байдужіють.

Українці мають бути з кимось, хто б їх підтримав. Самотність – це самогубство.

Між Польщею і Радянським Союзом не могло бути нормальних відносин, бо не була сказана правда про Катинь. Не може бути дружби між двома народами, які не визнають помилок.

Особисте життя завжди відкладаю на потім, бо постійно тягну на шиї важливіші справи.

З дружиною тримаємо двох собак і чотирьох котів. Вони створюють милу приватність. Не лізуть у політику, не беруть участі в кастингу, не вимагають інтерв'ю й не висловлюють свою думку.

Господь дав режисеру двоє очей. Одне, щоб дивитися в кінокамеру. Друге, аби слідкувати, що відбувається навколо.

На Сході є чудовий погляд на життя: людина має весь час чимось займатися. Приходить смерть. Дивиться, людина зайнята, і каже: "Тоді я прийду завтра". Постійно надіюся, що вона до мене прийде завтра.

Наші покійники були кращі та сміливіші за нас. Вони загинули, тому ми залишилися й вижили. Ми – голоси померлих. Тому моєю темою стала війна.

Життя нагадує нудну п'єсу в театрі. Але не варто йти геть до кінця вистави.

 

У художній академії найбільше бентежить запах фарб. Він переслідував мене чимало років. Хотів стати художником. Здавалося, що це – моя доля. До сьогодні трапляються моменти, коли відчуваю той запах. Можливо, це було місце, де я став би щасливий. Але не мав сили характеру, наполегливості, волі. Бачив, що інші обдарованіші за мене. Більшим талантом була наділена перша дружина. Це мене засмучувало. Почав шукати другу компанію, інший університет, інше місце для себе.

Усе життя прагнув мати незалежність. Смішно, бо нема залежнішої людини, ніж режисер. Залежиш від тих, із ким робиш фільм. Від тих, для кого робиш фільм. Від тих, хто тобі дозволив зробити фільм. У Польщі ти чи в Америці, у Франції чи в Болгарії – усюди одне й те ж.

Досі немає нічого актуальнішого, ніж внутрішні дилеми, які вирішують герої.

Найбільше боюся легких відповідей на складні запитання.

×