У 1990-х ніхто не міг передбачити, що Україна стане спроможною на протести, які відбуваються зараз, – стверджує фінська публіцистка Анна-Лєна Лаурен

На відмову президента підписувати Угоду про асоціацію з Євросоюзом Україна відповіла масовими мітингами. Як і 2004 року. Це найкраща реакція суспільства зараз, на вашу думку?

– Так. Це доводить, що в Україні є громадянське суспільство. Вчора я розмовляла зі львівськими протестувальниками, й багато хто сказав: навіть якщо це не змінить ситуації, я все одно вийду висловити свою думку. Якраз у цьому суть громадянського суспільства.

Вперше я побувала в Україні 1996 року, ще студенткою. Тоді й подумати не могла, що колись побачу те, що відбувається в ці дні. У середині 1990-х це була душевна, але неймовірно бідна країна – не з Європи, не з Азії, а з якоїсь іншої реальності. Зараз це вже Європа. Не тому, що з'являються хороші ресторани чи кафе – це несуттєво. Важливо те, як люди реагують на політиків та уряд. Реакція, яку я бачу, є європейською за культурою.

Моя основна робота – в Москві, кореспондентом шведської та фінської газет. Росіяни постійно говорять, що їхня країна непередбачувана, і це правда. Але в Україні цей фактор у сто разів сильніший. Ще недавно і я, й багато хто був переконаний, що договір з ЄС підпишуть. Не тому, що Янукович – великий європеєць, ні. Він нічого в Європі не тямить. Просто йому це вигідно як представнику інтересів важкої промисловості. Власники цих підприємств не хочуть російських конкурентів на своєму ринку. Навпаки, їм треба, щоб Росія була подалі, а європейський ринок відкрився. Але потім, мені здається, Янукович зрозумів дві речі. Перша: вибори – за два роки, а користь від Угоди про асоціацію проявиться лише з часом. Річ друга: думаю, до Януковича дійшло, що після підписання договору Євросоюз слідкуватиме, аби Україна виконувала обіцяне. Що все це не просто розмови.

Тобто в Януковича немає звички будувати далекосяжні плани. Так, на день чи на годину вперед. Інакше такі різкі зміни позиції не поясниш.

Про Киргизстан, де теж свого часу відбулась мирна революція, ви сказали: суспільство прагне змін, але є дуже неефективним. Українське – ефективніше?

– В українців набагато вищий рівень освіти. У Киргизстані ж він постійно падає. Україна – географічно поряд з Європою. Тут зовсім інші традиції, мислення.

Українці можуть вийти на вулицю, але це не приводить до створення надійних інститутів громадянського суспільства. Фіни на теперішню українську ситуацію як зреагували б?

– Ми взагалі ніколи не виходимо на ­вулиці. У нас зовсім інші традиції, лютеранські. У них головне – багато працювати і ­дбати про родину. А конфліктні ситуації вирішу­вати на низовому рівні. Завжди люди самі збирались і радилися, як бути з ­проблемою, – замість того, щоб говорити: наш президент – дурень, давайте посадимо його в тюрму.

В Україні досі є традиція, що політичний ворог – це ворог і по життю, і треба знешкодити його. Важливе розуміння, що політика – це не подібні "війни", а нудні компроміси, внаслідок яких ніхто не задоволений на сто відсотків. Але суть демократії – у довірі іншим. Не лише "своїм" – а й іншим.

Як у нинішній українській ситуації перейти до довіри?

– Це дуже складне питання. Якби я була українцем, то теж була б дуже невдоволена. І не довіряла б Януковичу. Але демократія не будується кілька чи кількадесят років. Треба продовжувати цей шлях – мітингів, виборів, дискусій. Потрібно обов'язково брати в них участь, якнайскоріше позбуватися мислення "від мене нічого не залежить". Утім, якщо порівнювати з Росією, то Україна великою мірою вже переборола його. Я стільки разів чула цю фразу в Росії! Тут –  значно рідше.

Чому в Росії досі так?

– На їхню поведінку впливає традиція тоталітаризму. І в росіян є певна солідарність із ним. Мовляв, "ми – велика країна, й тому маємо погоджуватись на таке". От вони й приймають несамостійність, зловживання владою.

Україна ж сама завжди була частиною різних імперій. Люди ніколи не приймали способу мислити тоталітарно. Навпаки, вважали: що менше буде влади на цій землі, то краще. Українці займаються своїми справами, їм не потрібна імперія. Це сильно відчувається і в європейському питанні. Росіяни думають про Європу, як про когось, хто може їм нав'язати свої правила. Чи, навпаки, кому можна їх нав'язати. А українці просто прагнуть стати частиною Європи.

З другого боку, чимало хто хоче, аби Євро­союз прийшов і навів тут лад. Але цього не буде.

Цікаво, що Янукович зробить із Росією. Чи що та зробить із ним. Росія – це завжди складно. Вони щось обіцяють, і думаєш, що все буде добре, – але обов'язково з'являться проблеми, бо щоразу так було! Наприклад, я не думаю, що з тим же газом усе буде гладко. Як Янукович зможе з цим впоратися – незрозуміло.

З росіянами як про Україну говорите?

– Завжди починаємо сваритися в цей ­момент. У різних моїх друзів досі дуже сильне відчуття, що Україна – їхня, що "все одно вони від нас залежать і потім повернуться". Я відповідаю: "Поїдьте в Україну й подивіться, як там. Вони не повернуться".

Також ви слідкуєте за Грузією. Вона пройшла точку неповернення? Вже не стане такою, як за Шеварднадзе?

– Чула побоювання, що зі зміною влади відбудеться крен Грузії в бік Москви. Але коли прем'єр-міністром став Бідзіна Іванішвілі, то він сказав лише, що не хоче провокувати Росію, як це робив Саака­швілі. Той справді постійно намагався її якось уколоти. Іванішвілі ж поводився обережно. Жодного разу не був у Москві з візитом. Один раз бачився з російським прем'єром Дмитром Медведєвим, на нейтральній території – у Швейцарії. Грузія продовжує декларувати свої цілі – вступ до Євросоюзу і НАТО. Зміни курсу я не бачу.

Янукович теж каже, що хоче в ЄС.

– Так, але він сказав, що Україна бере паузу. Грузія паузи не робить.

Плюс Саакашвілі був у тому, що він мав грандіозні амбіції, знав, чого хоче і рішуче втілював задумані реформи. У нинішньої грузинської влади ідеології немає, тому зміни йдуть повільніше. Але в рішучості Саакашвілі був і мінус – реформи часто проводили примусово, зашвидко, страждали люди.

В якийсь період розвитку фінське суспільство нагадувало українське?

– Ми були розділені й навіть мали дуже криваву громадянську війну 1918 року (почалась після звільнення країни від Російської імперії. За владу боролися так звані "червоні" фіни – робітники великих фабрик та пролетаріат великих міст, і "білі" – селяни й дрібна буржуазія. "Червоних" підтримували більшовики, вони контролювали південь країни. "Білі" базувалися в центрі та на півночі, допомога надходила від Німеччини, Естонії та Польщі. У результаті військових дій із січня по травень "білі" перемогли. Загинули 37 тис. людей, загалом фінів тоді було близько трьох мільонів. – "Країна"). Після перемоги "білих" дуже багатьох ув'язнили, жахливо з ними чинили, вбивали просто так.

Були конфлікти, особливо в 1930-х, між шведськомовним та фінськомовним населенням. Я сама шведськомовна (таких у Фінляндії офіційно 5,4%. – "Країна"). Це було трішки подібне до розділення в Україні на україномовних та російськомовних. Але 1939-го Радянський Союз напав на Фінляндію. І фіни забули про свої суперечки. Стало зрозуміло, що всі ми – один народ, усі були на фронті. ­Після цього обидві мови стали державними.

Ми були відносно бідні, багато фінів їздили на заробітки до Швеції. А десь у 1970-х розбагатіли до сучасного рівня. Головна причина нашого динамічного розвитку – мабуть, у високому рівні освіти.

Зараз між різномовними громадянами чи вихідцями з "білої" та "червоної" Фінляндії протиріч нема?

– Між "білими" й "червоними" – мало. А що стосується мов, то з'явилася партія "Справжні фіни". Дуже націоналістична – мене туди як шведськомовну, певно, не взяли б. Знаю кількох притомних людей звідти, але загалом партія – популістична. Мовляв, є справжні фіни, а є – несправжні.

Ця політсила є в парламенті?

– Так. Раніше це була маленька партія, а зараз – має третю за чисельністю фракцію (заснована 1995 року партія "Справжні фіни" спершу мала одного депутата в парламенті. 2003-го – трьох, а після останніх виборів позаторік – 38, за загальної чисельності парламенту в 200 осіб. – "Країна"). Вони отримали більше голосів, ніж українська "Свобода". Там є група просто фашистів.

Ви відзначаєте посилення впливу ісламу в Киргизстані. В Україні впливовою силою стала "Свобода". Чому майже повсюди відбувається радикалізація?

– Думаю, окрема причина – глобалізація. Раніше держави були національними, світ – досить зрозумілий для простого громадянина. Тепер усе стало ближчим і складнішим. Зокрема, в економічному сенсі. Ще 15 років тому в нас величезні заводи виробляли папір. Робітники там отримували до 10 тисяч євро на місяць. Прості працівники, не керівництво. Їх вважали буржуазією. Зараз усі ці заводи – в Китаї. Ось одна з причин того, чому "Справжні фіни" набрали на виборах 18 відсотків.

У Киргизстані теж з'явилося багато китайських товарів. А ще там дуже слабка держава, з типовими для пострадянського простору проблемами. Корумпована, бідніша за своїх сусідів. А людям хочеться якоїсь упевненості, ідеології. Вони прагнуть чути, що все буде добре. Радикалізм дає таке відчуття. Хоча це не більше, ніж фікція

×