Однокімнатні квартири в Сіверськодонецьку продають по сім тисяч доларів

Від Слов'янська Донецької області до Сіверськодонецька на Луганщині 86 км. Цю відстань автобус "Рута" долає за 2 год. 20 хв. Через ями і вибоїни їде не більш як 40 км/год. Тричі зупиняється на блокпостах – при в'їзді в місто Красний Лиман, Кремінну та Сіверськодонецьк. Лише на першому військовий з автоматом заходить у салон. Постійні пасажири ще перед блокпостом дістають із сумок паспорти. Військовий уважно придивляється до пасажирів, але ретельно документи ні в кого не перевіряє.

– Еще год назад всех шмонали по пол­ной программе, – каже пасажир на передньому сидінні біля водія. – На блокпостах все из автобуса выходили. Военные документы тщательно проверяли. А у тех, кто казался подозрительным, еще и вещи.

28 вересня, понеділок, близько 16.00. Люди і машини в Сіверсько­донецьку трапляються рідко. На стовпах розклеєні оголошення про продаж та оренду квартир. 1-кімнатну пропонують за $6,8 тис., двокімнатну – за $8,5 тис. Ціни на оренду житла починаються від 1,5 тис. грн.

 

– Отношение к переселенцам дво­якое, – розповідає 30-річна Маргарита. Вона із сусіднього Старобільська. Щодня їздить на роботу в Сіверсько­донецьк. Раніше працювала в Луганському обласному відділі міліції. Після того як торік у вересні всі виконавчі органи з Луганська переїхали у Сіверськодонецьк, перебралася до батьків у Старобільськ. Має довге світле волосся й червонувате обличчя. – Их здесь не любят. Когда слышат, что приехали с оккупированных территорий, цены на квартиры поднимают, а работу дают нехотя. Есть разные истории с беженцами. Со мной из Луганска уехала женщина – детский офтальмолог. Таких специалистов по пальцам пересчитать можно. Ее подруга помогла дом найти в Старобельске, работу. Но через три месяца она вернулась в Луганск. Потому что там дом, знакомые. И это человек, которому помогали со всех сторон. Я уверена, что 90–95 процентов населения оккупированных территорий просто живут. Им по барабану – какая власть.

У меня подруга с семьей были у родственников в Симферополе, в Москве и Харькове. Попробовали найти работу – не получилось. По простой причине: ''Вы из Луганска? Для вас работы нет''. И люди вернулись домой.

Вздовж тротуару на вул. Менделє­єва неподалік центру міста струнка жінка, на вигляд років 60, між деревами натягає мотузку. Виймає з пакета ношений одяг. За хвилину на мотузці висять три чорні спідниці, чотири сукні з пишними рукавами й воланами, кілька рожевих і білих блузок, троє вицвілих джинсів.

– На еду денег не хватает, – пояснює жінка. Опускає очі й розтирає носаком старого кросівка землю. – Пенсия маленькая, работы в городе нет. Приходится свои вещи продавать. Люди покупают, – киває на магазин секонд-хенду через дорогу. Його обладнали в гаражі. Без вікон, вивіска над входом трохи перекошена. – А оттуда выходят с пустыми руками, цены кусаются. У меня все намного дешевле. Джинсы за 20 гривен готова отдать.

– Мы только там и одеваемся, – фарбована білявка, на вигляд років 65, киває на розвішаний по мотузках одяг. У дворі сусіднього будинку стоїть перед лавкою біля під'їзду. На ній щільно сидять чотири літні жінки. – Жизнь ни к черту. Пенсии хватает на два дня. Заплатила коммунальные, купила лекарства и на еду осталось 200–300 гривен. Выборы будут скоро, но и после них ничего не поменяется. В прошлом году тоже кричали "Власть молодым!" А кто в парламент пришел?

– Мне все равно, кто к власти придет, – каже коротко стрижена в рожевому халаті. – Главное, чтобы жизнь хорошую сделал.

– Ага, ждите, – відповідає білявка. – Дочка родила. Ребенку скоро 2 месяца, а ни копейки помощи пока не выплатили. Мы уже с трусов выпрыгиваем, чтобы ребенку хоть что-то купить. Только на памперсы в месяц надо 750 гривен.

– Так вы берите старые пододеяльники, трусы. Порвите – и отличные пеленки получатся. Раньше так все делали.

29 вересня, вівторок. Біля трансформаторної будки на просп. Гвардійському стоїть автомобіль електриків. Під облущеною стіною перед дитячим майданчиком сидить пузатий чоловік без футболки. Спілкуватись відмовляється, тікає до жовтої облущеної вантажівки ГАЗ 3309 з будкою замість борту.

Всередині будки за розкладним столиком, застеленим газетою, обідають семеро чоловіків. Перед ними – варені яйця, хліб, помідори й бутерброди з вареною ковбасою.

– У нас сейчас законный обед. Так что подождите. Вон сходите в дом посмотреть, как там люди выживают, – каже майстер бригади 52-річний Володимир Ілліч. Киває в бік сірої 4-поверхівки. – А потом поговорим.

 

У будинку облущені стіни та сходи. Відкриті двері підвалу. Звідти тхне гниллю і сирістю.

Поївши, четверо робітників спускаються в підвал. Майстер біля авто лузає соняшникове насіння, лушпайки збирає у паперовий пакет. До нього підходить високий електрик. Запалює цигарку синіх "Прилук".

– В своем подъезде ругаюсь все время, – говорить Володимир Ілліч. – Убирают раз в неделю. Раньше был график и каждая квартира убирала один день в неделю. А потом сказали: жэки будут убирать. Начали снимать по 2,80 гривни. После этого графики дежурств сняли, совсем перестали убирать. И во всех домах – бардак. Все живут одним днем. ­Нападают на наших рабочих, воруют. Медь, алюминий рубают. Потому что людей стало много бедных. Не то что бедных, а таких, что хотят легких денег. А металл – это деньги. Украл – сдал и выпил или укололся. Промыш­ляет этим, в основном, молодежь.

З переднього сидіння встає водій, який раніше тікав. Називає себе "дедушка Толя".

– Город очень изменился. Лет 10 назад все улицы и придомовые территории были засажены цветами. ­Какие розы были на проспекте Химиков!

Володимир Ілліч згадує колишнього губернатора Геннадія Москаля:

– Он сам ходил, без охраны. Идешь по улице и говоришь: о, Геннадий Геннадиевич, здорово. А он тебе руку сунет и спрашивает: как дела? Во мужик был. Город поверил ему. И вот приехал сюда Ляшко и Ленина снес. Ночью. К людям даже не вышел. У нас в парке есть аллея. Так вот все памятники в городе можно снять, там поставить и возле них таблички: такой-то, такой-то. Жил там и там, делал то и то. Люди будут ходить и учить историю.

– А если Степана Бандеру привезти? Он так же часть истории, – кажемо.

– Не, Бандера – это не наша история. Пусть на Западной Украине ставят, – каже "дедушка Толя".

– Ну, почему? Пусть будет и у нас. Он – часть истории, – говорить Володимир Ілліч.

Вранці у середу, 30 вересня, на центральній площі Сіверськодонецька 45-річна Олена розглядає дитячі малюнки на асфальті. Їх напередодні намалювали під час ярмарку, організованому мерією до днів Німеччини в Україні. Німці привезли гуманітарну допомогу. Роздавали під час ярмарку.

– Если сравнивать нашу жизнь с Луганском, то у нас хорошо. Если с Киевом – плохо. Те, кто бывает в столице, говорят: киевляне барствуют, не знают, что в стране – война и как живут в остальной Украине. У меня дочка в Луганске. Не смогла выехать, была беременна. Месяц назад родила. Вот как так – до войны забеременеть не могла, а как только началось вот это все, забеременела. Я тогда поехала к ним. Месяц жила. Там чувствуется очень сильное напряжение. Комендантский час с восьми вечера до шести утра. Магазины работают с полдевятого до 13–14 часов. И не все. Только каждый третий, – розповідає Олена. Прізвища не називає. – Нужно было купить молоко. В шесть утра пришлось ехать на рынок и занимать очередь. По 13 гривен за литр. И вот подошла моя очередь, говорю: дайте молоко. А продавец спрашивает: вы вчера записывались? Говорю: нет. Она: приходите завтра, я вас запишу и запомню. Вот так месяц каждое утро за молоком ходила.

Искала помидоры 35 гривен за килограмм в июле. У нас они по 5, еще и за рукав дергали: купите, купите. Захожу в мясную лавку, вроде много товара. Спрашиваю есть ли телятина? 200 гривен за килограмм! Это шок просто.

Близько 17.00 на автостанції чоловік обриває на стовпах оголошення про автобусні рейси до Ростова й Москви. Віддруковані на невеликих шматках паперу. Обіцяють комфортний і безпечний проїзд. На кожному стовпі їх не менше п'яти.

– Это – нелегальные рейсы, – здіймається вітер. Чоловік піднімає комір чорної шкірянки. – Люди увидели, что этот маршрут пользуется спросом. Поняли, здесь можно заработать – и налетели, как шакалы. За день в Россию с автостанции отправляем два рейса. Каждый автобус вмещает 50–60 пассажиров. Свободных мест нет. Даже на завтра билет тяжело купить. Все, кто хочет уехать, заранее берут билеты. О том, чтобы покинуть Украину, никогда не думал. Война заставила ­убежать из Грузии и Азербайджана. Убегать и от этой войны уже не хочу.

Жінка, на вигляд років 40, у вишиванці й білій льняній спідниці чекає за зупинці маршрутку до райцентру Кремінна на Луганщині. Туди з Сіверськодонецька 25 км. Питаємо, чи не страшно ходити в такому вбранні.

– А чому я повинна боятися? Я ж у себе вдома. Часто такий одяг ношу. Зараз люди вже нормально реагують. А раніше всі питали, як наважилася вийти на вулицю у вишиванці. Якось назустріч їхав велосипедом хлопчина. Побачив мене і замість привітання сказав: "Слава Україні!"

×