Не варто поспішати ставити пам'ятники Небесній сотні, – вважає начальник управління культури Львівської міськради Ірина Магдиш
У Львові триває суперечка, чи ставити пам'ятник митрополиту Андрею Шептицькому у сквері перед собором Святого Юра. Противники ідеї кажуть, це буде коштом зелених насаджень. У соцмережах пишуть також, що Шептицький, мовляв, не захотів би, щоб у час війни йому ставили пам'ятник за мільйони, а ці кошти віддав би на госпіталі для солдатів. Із ваших дописів у Facеbook випливає, що ви теж проти встановлення пам'ятника?
– Пам'ятник повинен бути. Інша річ – який. Чи конче пам'ять про людину та її вчинки мусить бути матеріалізована у вигляді скульптури, фігури, стели, обеліска, пам'ятної дошки? Зараз світ такий динамічний, що будь-які сталі форми швидко перетворюються на надгробну плиту. А пам'ять про людину це щось зовсім інше. Це може бути інституція імені Шептицького – фонд, наприклад. Або театр, площа, парк, сквер. Має бути те, що працює на розвиток, а не лише in memoria.
Хто головні сторони в дискусії про пам'ятник Шептицькому?
– Зійшлися три сторони – церква, громада міста й міська влада. Церква – за встановлення. Вона дає гроші на постамент – 5–6 мільйонів гривень. Міська рада теж не проти, і має вкласти в територію 32 мільйони. Але ми ще хочемо врахувати зауваження людей. Громада – проти зруйнування парку біля cобору Святого Юра, де мав би бути пам'ятник Шептицькому.
І річ не в тому, що то пам'ятник митрополитові. Конфлікт міг вибухнути довкола будь-якої іншої постаті чи ідеї пам'ятника. Дискусія показала, що тепер, після Майдану, львівська громада змінилася. Це має зрозуміти церква, яка в Західній Україні чи не завжди була єдиним непорушним авторитетом. Віра ж не конче потребує публічного вираження. Часто глибоко віруючі люди спілкуються з Богом в інших площинах. Але є й такі, чия релігійна культура постійно потребує підтвердження своєї віри в ритуалах. Саме вони й виступають за такий пам'ятник митрополитові Шептицькому.
Ви якось заявили, що у Львові треба запровадити мораторій на пам'ятники Небесній сотні.
– Так, бо ми надто швидко взялися за це. Потрібен час. Ми ще з цієї події не вийшли, не відрефлексували її. А такі пам'ятники мають бути передусім не для родин загиблих, а для тих, хто житиме після, – наших дітей і онуків. У Нью-Йорку після терактів 11 вересня 2001-го американське суспільство рефлексувало 10 років над тим, що хоче сказати світові пам'ятником на цьому місці.
Має бути прозора, але водночас складна процедура встановлення пам'ятників, знаків, меморіальних дошок. Врахувати слід усе – аж до пункту про демонтаж. У процедурі важливе місце повинно бути відведене громаді. Замало доступу до формальних громадських слухань, де людей ставлять перед фактом, коли вже презентують проект – що от буде такий-то пам'ятник. Їм треба надати право брати участь в обговоренні, голосуванні, засіданнях комісії.
Громадський простір, зокрема довкола сакральної фігури, має бути відкритий, комфортний, безпечний, загальнодоступний і некомерційний. Для людей різних категорій, зокрема і для мам з малими дітьми, бабусь із паличками чи людей в інвалідних візках. Зрештою, де має формуватися громадянське суспільство, громадська думка, якщо немає простору, де може зібратися велика кількість людей? Воно не може формуватися лише в помешканнях, церкві чи в кнайпі.
Але чи є в нас міська культура?
– Вона викорінювалася роками. Натомість переважала ідилія українського села – вишиванка, хата, коні, сільське весілля, поле. Тому нині багатьом здається, що місто – це запарковані вулиці й багато людей. Але у Львові вже з'явилися рухи, які відвойовують місто. Не зручно ходити по хідниках, якщо на них запарковані автомобілі, – з'явився рух "Дайте пройти!" Далі – проти рекламних сітілайтів, яких на вулицях уже, як сміття. Коли стали вирубувати дерева – з'явився рух "Врятуйте дерева". Потім почали масово пересідати на велосипеди, і міська влада взялася робити мережу велодоріжок. Місто – передусім для його жителів. А вже потім архітектура, фестивалі, туристи.
У нас постійно бракує коштів на культуру. А на що саме не вистачає їх вашому управлінню?
– Якось ми замислилися, що буде, якщо управління культури закрити. Хто плакатиме? І жах: дійшли висновку, що ніхто. Тому вирішили: треба зробити так, щоб хоч хтось заплакав за нами. Управління культури тепер має не просто розподіляти, затверджувати, а й підбирати місійних людей для роботи.
Ставила в наших культурних установах запитання: "Уявіть, що вам дають мільйон гривень. Що ви з ними будете робити?" Найчастіше лунало: "Ви дайте, а ми знайдемо, куди їх прилаштувати". А ми чекаємо іншої відповіді. У голові мають бути поскладані кілька десятків проектів, і людина повинна мати готову відповідь, на що конкретно потрібно і скільки саме. Проблема у відсутності не грошей, а ідей. Є ідея – знайдуться кошти.
Які функції має виконувати Міністерство культури?
– Перше – збереження національної спадщини. Друге – промоція сучасної української культури. Третє – законодавча функція. От, наприклад, нині треба змінити критерії оцінки роботи бібліотек. Їх ефективність досі оцінюють за книговидачею і кількістю читачів. Тобто звітність – як у райвідділку міліції: справу порушили-закрили. Треба змінювати критерії атестації бібліотекарів. Передусім вони повинні вміти користуватися комп'ютером. Цього немає в законах, тому неможливо їх змусити вчитися. І ніхто не може звільнити за те, що вони цього не вміють. Але хтось притомний у Мінкульті мусить сісти й цим зайнятися.
У Львові розпочався "бібліотечний проект".
– У місті є 40 публічних бібліотек. Це 40 приміщень, які опалюються, освітлюються з бюджету Львова, ремонтуються, книжки туди купуються. Вони обходяться у 7 мільйонів гривень на рік. А який ефект? Затягнути дорослого читача до бібліотеки в час, коли кожен має вдома інтернет чи електронну книжку, важко. Ми поволі починаємо розуміти, що бібліотека – це не тільки книгосховище. Це місце для комунікації, культурних і освітніх проектів, розваг і проведення вільного часу. На базі цих 40 бібліотек вже є три сучасні – медіатека, урбан-бібліотека і сенсотека – для дітей із проблемами зору.
У медіатеці стоять багато книжкових новинок, людині хочеться їх узяти в руки. Видавці такому гарному місцю масово почали дарувати свої книжки. Бо ми привертаємо увагу до них. Це місце, де книжка – модна. І електронна, і класична, і прочитана вголос, і зіграна як вистава.
4 
35413
Коментарі