Я виросла у двомовній родині. Тато говорив українською, мама – російською. Закінчила російський курс театрального мистецтва, щоб позбутися акценту.
Дуже любила дідуся Федора, маминого тата. Він мене виховав. З ним обійшли Володимирську гірку, Гідропарк, Шевченківський парк, Андріївський узвіз. Багато розповідав про Київ. Разом співали "Їхав козак на війноньку", "Місяць на небі", "Чуєш, брате мій". Коли не стало дідуся, мені було 8 років. Жили в Канаді. Пам'ятаю, була в подруги. Подзвонила мама і плакала.
Мріяла бути священиком. Це так красиво, велично.
Я якась трохи не дівчинка. З дитинства росла пацанкою. До п'ятого класу була страшною буянкою. Запросто могла по голові дати. Мала конфлікти з учителями. Моя мама теж пацанка – завжди була на моєму боці.
Ми з мамою мало жили з батьком. Недавно приїхав до мене в Литву на три місяці. Це був перший досвід спільного життя з ним у дорослому віці. Мала відчуття, що йому дискомфортно. Добре, коли приїжджає на два тижні. Є новизна й не починається побут.
Завжди захоплювалася батьком. Він привабливий і неймовірно талановитий. У нього закохуються дівчата. Як актор – абсолютно не такий, як усі. Навіть коли виходить на сцену й жене якусь пургу, люди не можуть відірватися від нього.
Мати й батько останнім часом почали більше спілкуватися. Донедавна – зрідка телефоном.
Коли вступила до театрального, люди говорили: "Женя, ты, конечно, не достигнешь таких высот, как твой отец или мать, но тебя никто не выгонит". Це злило. А злість стимулює.
Про вступ до театрального батько дізнався, коли я вже склала частину іспитів. Він зітхнув: "У будь-чому треба працювати до кривавого поту. Добре, якщо це приноситиме задоволення".
На першому курсі в університеті Шевченка втекла з дому на три місяці. Рідні шукали з міліцією. А я зі своїм хлопцем жила на Троєщині в якихось людей.
Іноді шкодую, що народилася дівчиною. В акторстві чоловічих ролей більше, вони цікавіші.
Перший великий заробіток – 1500 доларів. Це був гонорар за роль у фільмі "Евіленко" 2003 року. Купила камеру, плеєр. Йшла Хрещатиком і здавалося, що можу придбати пів-Києва.
Якось різала вени. Не серйозно, але причини мала вагомі. Це була моя таємниця, про яку ніхто не знав.
Пережила страшну депресію, коли звільнилася з Театру на Подолі. Під час кризи 2008-го отримувала таку смішну зарплату, що рятували лише зйомки в кіно.
Серіали – не лише заробіток. Я до будь-яких зйомок ставлюся серйозно.
Коли питають, що подивитися з моєї фільмографії, не знаю відповіді. Бо не подобається майже все, у чому грала.
Зніматися в Україні запрошують рідко. Одна з відмазок – неукраїнська зовнішність.
Коли батько жив і працював в Україні – його травили й виганяли. Як виїхав за кордон, почали говорити як про легенду.
Як роблять американське кіно? Йому дали 5 тисяч. Він вклав усі 5, щоб за два роки отримати 50. А в нас перша людина покладе в кишеню 4 тисячі. Потім той, кому доручено зняти, переполовинить суму, що залишилася. Врешті-решт знімуть гівно й дивуватимуться, чому так вийшло.
Мені здається, я – трагічна героїня. Жорстких людей грати простіше. Та в житті не дуже жорстка.
Іноді розмовляю з собою. Не сплю ночами.
Якщо вистава чи фільм сподобалися глядачеві – це ще нічого не означає. Глядач буває різний.
Цікаво було б зіграти ножа. Багато драматургії. Від буденного – намастити масло, до нещасних випадків: наприклад, убивства.
На першому місці – власна реалізація. Намагаюся постійно відчувати робочий процес. Коли його нема, наступає паніка.
Моє життя – не скандальне й навіть нецікаве. Я не з тусівки. Багато людей в одному місці лякають.
Литва – одна з найтеатральніших країн в Європі. Нереальна кількість хороших режисерів на квадратний метр.
Я трохи пам'ятаю Совєцький Союз. На Грінченка в Києві був магазин "Український хліб". Дідусь приходив уранці, стояв до обіду в черзі й повертався з батоном, гнилим усередині.
До подій на Майдані Найбільше антиукраїнських розмов чула від колишніх українців.
Тато завжди привозив музику. Записував на касети й диски. Від нього дізналася про Мар'яну Садовську та пісню "Пливе кача по Тисині". Коли почула її на Майдані з вуст "Піккардійської терції" – по тілу побігли мурашки.
Люблю гуляти, особливо вночі. Дивитися на підсвічені будинки. Куди б не їздила, півночі блукаю містом.
Любов – це коли дихаєш верхньою частиною грудей. Це наповненість, комфорт – психологічний та фізичний.
Перше, на що звертаю увагу при знайомстві з чоловіком – гармонійність. Але буває й дисгармонія, що притягує.
Добре з тією людиною, з якою добре прокидатися.
Чоловік, в якого вперше закохалася, мав запах нової шкіряної куртки.
Один із найяскравіших запахів дитинства – запах батька, коли він приїздив додому. Коли його вже не було, брала подушечку, на якій спав, – там зберігався його запах. І так засинала.
Можу не курити два місяці. Не маю залежності. Та іноді нікуди подіти руки. Це приємний процес, хоч дим мені не подобається.
Я – трудоголік. Але це автоматично робить лінивою в чомусь іншому. Наприклад, мені ліньки кудись піти чи прибрати у квартирі.
Розмовляю всім тілом, особливо – руками. Іноді вони говорять за мене краще, ніж я.
Не можу сказати, що подобаюся собі. Все життя страждала через комплекс, що я – повна.
Боюся грому, тому що він об'ємний та всепроникаючий. Люблю теплий вітер: він дає відчуття неспокою, руху, свободи.
До церкви тягне тоді, коли хочу побути наодинці.
У мене немає культу дітей, можливо, материнський інстинкт не дуже розвинутий. Кота довгий час не могла завести, що вже казати про дітей.
4 
35413
Коментарі