БУДЬ-ЯКА ПЕРЕМОГА НАРОДЖУЄ НЕ ТІЛЬКИ МІФ ПЕРЕМОЖЦІВ, А Й МІФ ПЕРЕМОЖЕНИХ. ТОМУ ПРОБЛЕМА З ДОНБАСОМ – НАДОВГО, ВВАЖАЄ ПУБЛІЦИСТ ПАВЛО КАЗАРІН
Чому Крим і Донбас сприйняли Майдан не так, які інші регіони України?
– Низка регіонів перебувала під впливом російських засобів масової інформації. Там інтерпретували реальність однозначно і не на користь Майдану.
Також можна говорити про різні ціннісні речі. Наприклад, ставлення до протесту як такого. У Росії не дуже вірять у можливість горизонтальних зв'язків та низової дії. Більшість віддають перевагу вертикальним зв'язкам, коли сигнали даються зверху вниз. Це сприймається як норма. Тому росіянину важко пояснити, що народ вийшов на Майдан сам, не за гроші Держдепу США чи якихось партій. Точно так сприймали реальність і деякі українські регіони. Перш за все, Крим і Донбас.
Ви кажете про пропаганду і водночас – про цінності. Може, пропаганда тут – другорядна річ?
– Силу російської пропаганди не треба недооцінювати. Це централізована машина, що обслуговує держзамовлення. Вона працює синхронно і системно, очевидно, має якийсь центр. Водночас, телебачення й інші ЗМІ, з яких Кремль б'є по свідомості, – це тільки сірники. А дрова – люди, які не розділяють цінності українського проекту як такого. Наприклад, Крим формально був частиною України всі 23 роки її незалежності. Але він не був український по суті. Чесно кажучи, він і російський не був. Це – радянська територія в складі України. Рівень сепаратистських настроїв там дуже великий. Ще до втечі Януковича, за даними соціологів, 41 відсоток населення виступали за вихід з України. Цей показник можна було штучно збільшити за рахунок тих, хто вагається, хто не визначився. Для них і потрібна пропаганда. Та й інші регіони не всі сприймали прапор і гімн України як щось своє і сентиментальне. Є дуже багато людей з радянською ідентичністю. У ситуації, коли Київ грав у багатовекторність, вони не відчували для себе загроз. А коли країна почала оформлятися, відчули, що в такій Україні їм некомфортно. Коли для Леоніда Кучми написали книжку "Україна не Росія", над ним трохи підсміювались. А зараз щодо цього ні в кого нема жодних ілюзій. Тільки запитання: а де закінчується ось ця Україна, яка не Росія? На якій області?
Тобто кордони нової України в процесі становлення?
– Я прекрасно розумію, що ніяка держава не може визнати факт анексії власної території. Чи то Грузія, чи Україна. Але боротьба за повернення Криму – це той випадок, коли процес важливіший за результат. Бо уявіть, що завтра Росія покидає Крим. І що, кількість кримських українофобів поменшає? Та ні. Ці люди не сприймають Україну як цінність, і вони нікуди не дінуться. Коли Київ поверне владу над районами Донбасу, що зараз підконтрольні озброєним прихильникам "Донецької народної республіки" і "Луганської народної республіки", виникне інша проблема: як боротися за розум і серця людей? Як їх залучити до українського проекту, домогтися їхньої лояльності? А це треба робити. На мій погляд, більшість жителів Донеччини й Луганщини не підтримують "ДНР" і "ЛНР". Та вони не до кінця сприймають Україну та її нову владу. Тому виклики для Києва після встановлення контролю над усім Донбасом тільки почнуться.
Чому в Росії постійно називають частину Донбасу південним сходом, тоді як цей термін значно ширший? Це і Одеса, і Харків, Дніпропетровськ, Запоріжжя.
– Це за інерцією. Збройне протистояння відбувається тільки в низці районів Луганської й Донецької областей, тобто на Донбасі. Пояснення живучості вислову південний схід може бути пов'язане зі специфікою пропаганди. В Росії Україну та Майдан бачили як щось суто етнічне. Хоча, як на мене, Майдан – ніщо інше, як класичний етап становлення політичної нації і держави. Етнічне було на другому плані. Мова була теж на другому плані. Головне – картина бажаного майбутнього. Відповідь не на запитання: хто ми? А на запитання: ким ми хочемо бути? Люди об'єднувалися довкола картини майбутнього. В Росії інтерпретують події по-іншому: хочуть етнізувати Майдан, відібрати його універсальність.
Чому більшість росіян так жорстко ставляться до Майдану?
– По-перше, у Росії дуже значний вплив телевізора. Для 90 відсотків населення телебачення є основним джерелом інформації. А воно перебуває під контролем держави, дуже упереджене.
По-друге, в Росії не вірять у здатність громадян об'єднуватися й досягати спільних цілей.
По-третє, офіційна Москва має курс на відновлення СРСР. Так не говорять прямо, але це дуже модно серед владної бюрократії. Є надія переграти наслідки 1991 року. І тут Київ утікає.
Четверте: для російської свідомості Україна дуже важлива. Відхід Білорусі в структури ЄС викликав би значно менше проблем. Рух туди Києва викликає обурення. Бо ж це колиска православ'я, Київська Русь, історичний міф та реальні події, вмонтовані у російську історію. Також важливо, що велика кількість українців стали конструкторами Російської імперії та всього імперського міфу. Дрейф України на Захід сприймається, як зрада. І реакція дуже жорстка. Тому й популярна картинка про те, що країну захопили бандерівці, які силою її тягнуть на Захід. А вона, бідолашна, пручається. Росіянам у це дуже хочеться вірити. Хоча правда в тому, що Україна хоче бути з Європою, а не з Росією.
Якщо це зрозуміють більшість росіян, як це змінить колективну свідомість громадян РФ, її міфи?
– Свідомість змінюватиметься. Все більше людей не сприйматимуть Україну як частину російського світу. Зараз до Польщі ставляться, як до чогось чужого. А колись це була Російська імперія і сателіт Радянського Союзу. Поступово так сприйматимуть і Україну. Але процес розтягнеться в часі. Імперське мислення змінюється. Перший погляд: повернути всю Україну, без Галичини. Другий, не такий оптимістичний: Київ уже не повернемо, але Одесу, Херсон, Харків, Дніпропетровськ і Донбас – можемо. Там живуть наші люди, малороси, які під дією пропаганди повірили в те, що вони – українці. З часом претензії будуть ще менші.
Які виклики постануть перед Україною та новою політичною нацією?
– Перше: може бути ще багато людей, які вірять, що держава їм винна і те, і се. Доведеться визначитись, що та має робити. Здійснювати патерналістську опіку над громадянами чи бути лише нічним сторожем? У першому випадку держава бере на себе багато соціальних функцій. У другому за нею залишаються тільки суди, поліція, армія, бюрократія. Євросоюз у цьому неоднорідний. Північна Європа фактично побудувала соціалізм. Але є й країни, де держава менше влазить у соціальне життя. Україні треба визначитись, що вона будує. Тоді буде зрозуміло, що громадянин винен державі, а що держава – громадянину. Сьогодні в багатьох людей каша в голові. Наприклад, не можна говорити водночас про високі пенсії й низькі податки.
Друге: потрібно знищувати атавізми. Ну, от існує Національна експертна комісія України з питань захисту суспільної моралі. Навіщо повторювати помилки Росії, де намагаються контролювати інтернет, особисте життя громадян?
Третє: українським регіонам слід домовитися, як жити разом – адже вони дуже різні.
Четверте: буде запит на сильну армію. До цього року всі говорили, що живемо в новій реальності, що холодна війна закінчилась. Виявилося – нічого подібного.
П'яте: потрібно побороти корупцію.
Що буде з Кримом у наступні 10–15 років?
– Історія прискорилась, тому історичні цикли вже явно не 15 чи 20 років. Скоріше за все, років зо п'ять. Якщо Крим цей час залишатиметься в складі Росії, то він змінюватиметься.
Перше: це для України Крим – півострів, а для Росії він – справжній острів. Немає спільних сухопутних шляхів. Говорять про міст через Керченську протоку. Але побудувати його буде важко фінансово й технологічно. Там дуже м'які ґрунти. Доти Крим буде дотаційний. І для України він був такий. Просто Росія платитиме вищу ціну.
Друге: є вже цілий перелік обмежень. Із Кримом не працюватимуть ніякі авіакомпанії, окрім російських. Вироблену там продукцію не можна експортувати в Європу. Логістично півострів перестав бути відкритий для світу і став замкнутий тільки на Росію. Але й тамтешньому бізнесу простіше працювати в Калузькій чи Курській області.
Третє: в економіці посилиться роль держави.
Четверте: Крим стане регіоном, де день і ніч повторюватимуть, що саме приєднання до Росії врятувало його від великої кількості бід, включно з війною. Носіїв альтернативної точки зору маргіналізують і позбавлять доступу до медіа.
П'яте: у півострів вкладатимуть гроші, але це будуть іміджеві проекти для Кремля. Політична логіка домінуватиме над економічною. Тому основі проекти в Криму будуть такими собі потьомкінськими селами ХХІ століття.
Шосте: проблеми зі статусом нікуди не дінуться. Це – анексована територія в Європі. Після Другої світової війни двічі анексував території Ізраїль, двічі – Індія, по разу – Індонезія, Аргентина та Ірак. У повоєнній Європі таке трапилося вперше.
Що чекає на інший проблемний регіон – Донбас?
– Є два моменти – соціальний і сакральний. Соціальний підливає олії у вогонь. Бо з Донбасом ніхто нічого не робив. Його використовували місцеві еліти для шантажу Києва та вибивання бюджетних грошей. Якби частину проблем було вирішено, економічну структуру регіону змінено, конфлікт був би на порядок м'якший. Коли Київ встановить над Донбасом контроль, він ще довго буде не український.
Другий момент – сакральний. Коли проливається кров, дуже важко ситуацію повернути до попередньої. Там же не тільки люди з Росії воюють, а й місцеві. У них є діти. І те, що "ДНР" та "ЛНР" карикатурні структури – другорядне. На цьому можна робити міф. У Чечні пам'ятають про своїх рідних, які загинули в боях із федеральним центром. І ця пам'ять нікуди не дінеться. Так само в Західній Україні люди пам'ятали, що їхні діди воювали проти радянської влади. Будь-яка перемога народжує не тільки міф переможців, а й міф переможених. Тому проблема з Донбасом – надовго.
Українці та малороси
Концепція триєдиного російського народу – малороси, великороси, білоруси – виникла наприкінці ХVІІ ст. в Україні. Зокрема, вона присутня в підготовленому київським духовенством "Синопсисі" 1674 року. Роль Києва виводили на перший план – щоб спростити боротьбу козацької старшини за адміністративні, військові й церковні посади з московитами. Старшина досягла свого в другій половині ХVІІІ ст., коли отримала доступ до російського дворянства. Апогеєм "українського впливу" стало канцлерство Олександра Безбородька. Тоді конкурентами для вихідців з України при царському дворі були не так великороси, як німці.
Поступово термін "малорос" зі знаряддя боротьби за привілеї вищих соціальних груп України перетворився на засіб усунення небезпечної для єдності Російської імперії модерної української ідентичності. В середині ХІХ ст. виникло протистояння між прихильниками малоросійства та українофілами. Перші вважали малоросів і великоросів одним народом, що означало єдність і неподільність Російської імперії. Другі стверджували: українці та росіяни – різні народи, що підважувало ідеєю єдності імперії. В Галичині термін "український" витіснив терміни "малоросійський" та "руський" наприкінці ХІХ ст.
Більшовики мали компромісну програму. Після перемоги вони зберегли імперію, але вимушено пішли на поступки національним рухам. Термін "малорос" вивела з офіційного вжитку саме радянська влада – у 1920 роках.
2 
35413
Коментарі
1