Якби всю історію України можна було звести до одного речення, то воно би звучало так: це історія краю, який став країною. Ми вже про це писали. Ця історія не сталася сама по собі. Вона була частиною більшої, світової історії – коли головна лінія поділу на цивілізований Південь та варварську Північ змінилася на іншу, що відділяла розвинутий Захід від відсталого Сходу. Перший поділ "Південь–Північ" був характерний для античної і середньовічної доби. У рамках цього поділу й почала існувати Русь: вона постала із зустрічі цивілізованої імперії ромеїв – Візантії – та варварських норманів і слов'ян.
Другий поділ "Захід–Схід" властивий для модерної доби. У цій системі координат для Русі вже не було місця. Вона витискається модерними націями українців, білорусів, росіян. Кожна з них постала внаслідок вестернізації Русі – з тим, що Україна в цьому контексті виглядала як найбільш звестернізована частина руської цивілізації. Ці тези звучать, як заклинання. Щоб вони набрали "крові й кості", історик мусить придумати певні метафори й образи, що зачіпали б читача за живе і промовляли до уяви. Спробую і я.
Уявіть собі, що якби ви жили в домодерному світі, ваше життя було б тяжке, але, слава Богу, коротке. Ви знали б, що таке голод і недоїдання. Вас напевно діймала б якась болячка від паразитів, що жили б на вас чи у вашому тілі. Третина з ваших дітей не доживали б до 5 років. Лікуватися ви ходили б до ворожки, а на хліб насущний заробляли б тяжкою фізичною працею. Та й, зрештою, читати ці рядки не змогли б, бо більшість із вас не вміла би ні читати, ні писати. А якщо б і вміли, то слова "фізична праця", "паразит", "домодерний світ" і таке інше були б поза межами вашого розуміння. Бо таке розуміння дається із середньою та вищою освітою – а ви, в ліпшому разі, мали б лише початкову.
У тому світі на запитання: ким ти є, скоріш за все відповіли б: "я тутешній/православний/панський". Відповідь, що ви є "українець" – як і "росіянин", "білорус", поляк", "єврей" тощо – вам би й на думку не спала б. Бо мислення в категоріях національностей характерне для модерного світу: світу, де люди голодують все менше й рідше, і то часто з власного бажання дотримуватися дієти. Де смертність серед дітей є низькою, а з недугами ходять до лікарів. Де вміння читати й писати є загальним. І де з плином часу все більше людей заробляють на життя не фізичною, а інтелектуальною працею.
Модерний світ має свою систему координат і свої структури мислення. Зокрема, поділ на "Схід–Захід" базується на вірі в історичний поступ: що завтра буде краще, ніж сьогодні – і взагалі, як співає Вакарчук-молодший, "все буде добре". Для домодерної людини все, що було добрим, уже було, і то в далекому минулому – у золотому віці, раю чи Аркадії. Сучасний світ не ніс їй нічого доброго. Навпаки, вона вважала, що він іде до занепаду й кінця, як це провіщують святі книги. Винагороду за свої муки і страждання – чи, навпаки, покарання за свої гріхи – можна дістати лише в іншому, вічному світі. Прихід цього другого світу – "друге пришестя" – ніби замикав цикл, що почався від вигнання людини з раю. Людське життя є лише коротким моментом між першим і другим пришестям, а тому не має особливого значення.
Модерність розірвала цю циклічну круговерть часу, де насправді нічого не змінюється, і замінила її ідеєю поступу, де змінюється все. Це дуже добре видно з так званої "Таблиці народів" початку ХVІІІ ст. На ній знаходимо зображення головних європейських народів – іспанців, французів, валійців, німців, англійців, шведів, поляків, угорців, московитів і турко-греків – та їхніх рис. Характерно, що перелік цих народів організований за поділом "Захід–Схід": він починається з найбільш західних іспанців та французів і закінчується східними поляками, угорцями, московитами і турко-греками.
Цей поділ не є нейтральний: західним народам приписуються благородніші риси. Іспанці, приміром, за своєю натурою чудесні, французи – багатомовні, валійці – старанні, німці – добрі, англійці – волелюбні, натомість угорці – похмурі, поляки – дикі, московити – ще дикіші, а греко-турки – то взагалі мало не втілення самого диявола. Що впадає в око: усі ці національні риси вічні, вони ніби вкарбовані в камені і не підлягають змінам. Ідея, що колись поляки чи московити можуть перестати бути дикими і стати, як іспанці, німці та валійці, – чудесними, добрими чи старанними, межувала для тогочасного європейця з абсурдом. Бо цей європеєць ще не знав ідеї поступу – вона прийде пізніше, у другій половині ХVІІІ ст. Відповідно до цієї ідеї, дикі східні народи можуть колись стати цивілізованими, як і західні – звісно, якщо свідомо модернізуватимуться й вестернізуватимуться. Але ідея полягала в тому, що всі народи не просто різні – як це вважали у старі часи – а перебувають на різних етапах розвитку. І розвинутіші західні показують відсталим східним образ їхнього майбутнього.
Відповідно до цієї віри в поступ, модерна й озахіднена Україна є чи буде кращою, досконалішою, розвинутішою і таке інше за стару Русь – і весь історичний процес в українському випадку зводиться до витискання поняття "Русь" поняттям "Україна". Значною мірою, ця віра є виправданою. Проблеми, однак, виникають, коли ми думаємо про цей процес як пряму й безперервну лінію розвитку. Насправді, він є перервним і зиґзаґоподібним. Він радше нагадує дитячу гру в хованки: Україна то є, то зникає – і часом її треба відшукати, щоб ствердити її існування.
Прикладом є концепція України як козацької держави. Вона виникає під час і внаслідок повстання Богдана Хмельницького. Її існування засвідчують козацькі літописи й народні пісні. Але в міру того, як козацька Україна інтегрувалася у склад Російської імперії, вона розчиняється – аж до тої міри, що на початку ХІХ ст. майже зникає. І з'являється напередодні й під час Першої світової війни. Щоб зрозуміти, чому так вийшло, ще раз треба повернутися до способу мислення старого суспільства.
Часом можна чути докори на адресу Хмельницького, що він не проголосив незалежну державу, а віддав Україну в підданство московського царя. Ці звинувачення безпідставні. Бо козацька держава могла стати насправді незалежною, тільки якщо б мала власну монаршу династію. Абсолютна більшість тогочасних держав були монархіями. І це була не примха, а вираження певних ментальних структур тогочасного суспільства: джерела влади були від Бога, а не від світу сього. І кожен, хто не був "богопомазаним" і взявся би правити від власного імені, виглядав би узурпатором і єретиком. Єдиним винятком, де король був позбавлений трону, а тим більше страчений повсталим людом, була Англія Олівера Кромвеля (1599–1658). Але він був протестантом, тобто, за означенням, єретиком.
Хмельницький, хоча його часто порівнювали з Кромвелем, належав до традиційного, католицько-православного світу. А тому наважитися на таке святотатство не міг: його б, м'яко кажучи, "неправильно зрозуміли". Відповідно, намагався добитися статусу богопомазаного правителя якщо не для себе, то для старшого сина, намагаючись його одружити з донькою молдавського господаря – такий був титул тамтешнього монарха. А коли син загинув, козацький гетьман мусив шукати такого правителя, під зверхністю якого його влада набула б законного характеру. Хмельницький перебрав, шляхом спроб і помилок, майже всіх: і польського короля, і шведського, і турецького султана, аж доки його вибір не впав на одновірного й далекого московського царя.
Це не означає, що Хмельницький і його послідовники піддалися під владу чужоземного правителя сліпо й безумовно. Навпаки, вони добивалися збереження за собою своїх станових – козацьких – прав і привілеїв. Якщо ж монарх їх не гарантував, або ще гірше – обмежував і порушував, то вони залишали за собою право бунтувати. Саме так і треба трактувати повстання Івана Мазепи проти російського імператора Петра І. Але – звернімо увагу – він бунтувався за таким же самим принципом, що й Хмельницький: відмовляючи в послуху поганому монархові, він не проголошував себе незалежним правителем – а шукав собі нового, кращого. У цьому випадку – шведського короля.
Можна припустити, якби повстання Мазепи сталося не на початку, а наприкінці ХVIII ст., то козацька Україна не зникла б і не розчинилася в Російській імперії. Бо кінець ХVІІІ – початок ХІХ ст. був часом, коли зароджувалися нові, модерні принципи політики, що утвердилися з Просвітництвом, Американською й Французькою революціями та Наполеонівськими війнами. Короля можна було не лише страчувати – можна було проголосити себе імператором – як це зробив Наполеон. А вірус демократії та республіки, який спочатку вкорінився в далеких та екзотичних Сполучених Штатах, поступово поширився по всій старій Європі.
За таких умов зникнення польської Речі Посполитої у 1772–1795 роках не означало зникнення Польщі. Навпаки: у колективній пам'яті багатьох освічених європейців поділ Польщі поміж сусідніми державами виглядав історичною несправедливістю, яку належало виправити. Якби ж Річ Посполита перестала існувати раніше, на початку ХVІІІ ст., то про неї, скоріш за все, так само забули б, як про козацьку Україну.
У ХІХ ст. з'являється новий поділ на народи (нації) – державні (історичні) і недержавні (неісторичні). Французи, німці, англійці, а навіть турки та поляки, зараховувалися до перших. А білоруси, словаки, фламандці – до другого типу. Перший тип фігурує у "Таблиці народів". Другий не удостоювався такої честі. Головним критерієм було не так наявність чи відсутність держави – а чи зуміли ті чи інші народи зберегти або розвинути свою власну знать – еліту. У цій класифікації українці займали проміжне місце – разом із чехами, євреями і кримськими татарами. Вони не мали держави, і значною мірою втратили свою еліту – але в них жила ще пам'ять про свою державу. У цьому випадку – козацьку Україну.
Історія цілком чи напівнедержавних народів у модерну добу рухалася іншою траєкторією, аніж народів державних. Вона не була однолінійна чи одноваріантна – їм доводилося вибирати між кількома сценаріями націотворення. Так, чехи мусили вибирати, чи влитися в німецьку націю або ж витворити свою власну чехо-словацьку, або ж винятково чеську. Кримські татари – стати частиною ширшого тюркського етносу – разом зі спорідненими мовно й культурно турками й азербайджанцями, просто татарами – разом із казанськими татарами – чи винятково кримськими татарами.
Український випадок – один із найскладніших і найцікавіших. Жителі наших теперішніх земель мали аж занадто варіантів, щоб вирішити, хто вони. Чи вони є частиною польського народу – "русини за походженням, поляки за національністю"? Великого російського народу – "від Карпат до Камчатки"? Окремого "руського народу" – і то в двох варіантах: або у сенсі православних колишньої Речі Посполитої – теперішніх білорусів і українців, але без росіян, – або в рамках певних територій – галицькі й закарпатські русини. Чи, зрештою, стати українцями, об'єднавши спільно русинів Австрійської з малоросами Російської імперій?
Врешті-решт переміг останній сценарій. Однак його перемога не була наперед написана в зірках на небі. Вона стала результатом певних історичних обставин і закономірностей, які спробуємо вияснити в наступній частині (Далі буде)
2 
35413
Коментарі