Частина моїх друзів не дожили до 60 років. Усе частіше розумію, що щасливий, бо прожив цей день, і, може, буде наступний.

Люблю спілкуватися з людьми, з якими просто приємно спілкуватися. Зараз можу дозволити собі розмовляти з тим, із ким хочу.

У дитинстві ніколи не думав, що на цвинтарі люди лежать.

На хуторі ми мали півня з розкішним гребенем. Він стрибав людям на плечі й голову. Якось улітку зайшла моя перша вчителька Олександра Григорівна. Півень вистрибнув і почав її клювати по голові. А через місяць – до школи. Я впирався, казав, що вже всього навчився. Боявся, як воно буде після того. Вчителька про цей випадок вперше згадала, коли я з армії прийшов.

Дід оберігав хутір. На Великдень і храмове свято віддавав півсвині начальству, бо постійно погрожували, що хутір заберуть.

У підлітковому віці в мене ламався голос, інколи пропадав. У хлопців це швидко минало, а в мене тривало більш як рік. Захопився футболом – він вилікував від комплексів.

Того дня, коли не стало митрополита Володимира, в Луцьку помер Костя Завада. 21-річним його забрала хвороба. Писав музику, вчився в університеті, співав у церковному хорі. В останню хвилину покликав маму, глянув на неї й заснув назавжди. Бог забирає найкращих. Можливо, йому хочеться їх послухати.

Сучасні люди Господа сприймають як менеджера, олігарха, з яким можна домовитися: я когось образив, але Тобі побудую храм. Хочуть обдурити Бога, а обдурюють самі себе.

Усі питання, що ставлю собі, містять одне слово: навіщо?

Дерево росте, його вітер шматує, але воно вистоює. Треба з нього брати приклад.

Почуваюся щасливим, бо займаюся тільки літературою.

Дружина працює за комп'ютером, я пишу за столом вручну. Не ділимося думками. Коли закінчуємо, вона – перший читач моїх робіт, я – її. Їй добре у своєму творчому світі, мені – у своєму.

Якби став мільйонером, купив би будинок на чотири кімнати. Мрію про власну бібліотеку. Дружина жартує, що мене книжки скоро виселять на балкон.

Інколи запитують, як вдало одружитися. Кажу: треба на першій лекції сісти за спиною вродливої дівчини в жовтому платті. Такий вигляд мала моя майбутня дружина.

Любов – це неможливість жити без тої людини. В одному радянському фільмі була пара у солідному віці – Софіко Чіаурелі й Коте Махарадзе. Коли їх запитали про любов, то він сказав: "Страсти нет. Но когда я ее долго не вижу, на третий день начинаю умирать". Це про мене.

За моєї молодості, коли дівчину поцілував, мав женитися. Сучасна молодь каже: секс – ще не привід для знайомства. Хоча й колись не обов'язково було берегти цноту до одруження. Брали дівчину з дитиною, женилися на старшій. Але все одно, тоді був моральний стержень, що не дозволяв заступати межу.

Пам'ятаю час, коли в селі грали троїсті музики. Люди збиралися на вулицях, щоб поговорити. Якось у мами запитав, куди все ділося. Відповіла: "Пропало, коли Олексій перестав на скрипці грати". Почали співати радянських пісень – людська природа стала ламатися. Тоді ж поламалися моральні табу.

На базарі стоїть бабуся богообразна, приходиш додому, а її молоко скисло. Це найстрашніше.

Йосип Бродський казав, що світ не можна врятувати. Хіба конкретну людину. Хоча б.

Доля – це сума вчинків, наш вибір, наші помилки. Усе, що можемо зробити тільки ми. Бог дає нам певну свободу і дивиться, як будемо нею розпоряджатися. Якщо хтось чекає, що за нього вирішать – коїть найбільший злочин проти себе.

Після школи працював у магазині. На роботу їздив машиною-"будою". Раптом кудись летимо. Удар. Машина злетіла з урвища, приземлилася на чотири колеса. Ще раз зі знайомим їхав мотоциклом – летимо під укіс. За всіма законами природи, мали би врізатися в дерево. Дивом уникли. В армії вантажилися на полігон. Стояв на платформі танка. Інший танк на мене рушив, в останню секунду я підстрибнув. Повірив, що маю потужного ангела-охоронця.

В армії в мене вкрали речовий мішок – зошит із віршами, першу повість, фотоальбом. Засмутився до сліз, уперше спробував закарпатської пальонки.

Не міг би вбити людину. Лише раз зарізав півня. На ринку купили, я йому відрубав голову, поклав на кухні. Вертаюся, а там – жах. Усе оббризкане кров'ю, а півень без голови б'ється в конвульсіях. Це страшно.

Ніколи не вказую дітям. Кожен із нас – самодостатня особистість. Мені подобається ізраїльська модель виховання: до 5 років балують. Щойно подорослішав – іди у самостійне життя.

З Луганська отримав листа. Чоловік писав, що прочитав "Століття Якова" і відчув себе українцем.

Коли пишеш, вважаєш, що той твір буде найкращий. Потім виявляється, що це не так.

Видав "Щоденники Ієріхар" – про сільську вчительку, яка виявилася прибульцем. Ім'я придумав, воно нічого не означає. Згодом з'явилася публікація: "Для чого Володимиру Лису потрібні ще й лаври фантаста?" Ні для чого. Просто написалося.

Написав: життя важке, як камінь, його неможливо підняти. Після того колега зауважив: як ти можеш після таких слів ще щось писати? Так і можу. Якщо тебе заперечують – то краще, ніж узагалі не читають.

Інтернет – це великий смітник.

Я ніколи не зробив нікому зла умисне.

Під час Революції гідності можна було обійтися меншою кількістю жертв. Ми звикли до радянського: не шкода.

Найгірше, що почув за останній час: жінка героя Небесної сотні каже, що гордиться, бо її чоловік загинув за Україну. То людина, яка не любила свого чоловіка. Або говорить не щиро.

Біблія має рацію, що все таємне стає явним.

На похороні не йдеться про природну поведінку. Одні плачуть, кричать, інші – кам'яніють. Громадськість вимагає зовнішніх проявів страждання. Не цікавиться, що в тебе на душі.

Бабуся гадала по руці. За її методом визначив, скільки проживу. Нікому не кажу, бо то – гріх.

Завжди захоплювало ставлення сільських людей до смерті. Вони до неї готуються, кажуть, де їх поховати, у що одягнути. Життя сприймають як природний процес, а смерть – його логічне завершення.

Старість – доволі паскудна річ, але від неї нікуди не дінешся. Живу за формулою: життя – коротке. Потерпи.

×