МАЄ БУТИ СПІЛЬНА ДЕКЛАРАЦІЯ ЄС ТА УКРАЇНИ ПРО НАШУ ЄВРОПЕЙСЬКУ ПЕРСПЕКТИВУ АБО ОДНОСТОРОННЄ ПОДАННЯ ЗАЯВКИ НА ВСТУП ДО ЄВРОСОЮЗУ. БЕЗ ЦЬОГО УГОДА ПРО АСОЦІАЦІЮ МАЛО ЩО ЗНАЧИТЬ – ВВАЖАЄ ДИПЛОМАТ ВАСИЛЬ ФІЛІПЧУК
Як оцінюєте ситуацію з Кримом і Донбасом – з погляду дипломата?
– Це багатовимірний конфлікт. Перший рівень – геополітичний: конфлікт між Росією та Заходом. Він назрівав з часу завершення холодної війни.
Другий: українсько-російський конфлікт. Він теж має свою історію і окремий список проблем, що тривалий час тліли і рано чи пізно могли вибухнути.
Третій рівень: внутрішньоукраїнський. За 23 роки незалежності політики не те, що не об'єднували нашого суспільства, а все більше розділяли. Бо прагнули виграти вибори не на ідеях побудови демократичної, ефективної держави, а на емоціях і протиставленні. Замість дискусії про те, наприклад, якою бачимо систему охорони здоров'я, суспільству вкидали то питання мови, то ролі Степана Бандери в історії.
Тому спроби одним простим рішенням зняти три такі велетенські проблеми, що мають різну природу і просто одночасно вибухнули в одному місці, приречені на провал. Немає одного рецепту для трьох різних хвороб.
Назвіть суть глобального виміру конфлікту.
– Росія вважає результати завершення холодної війни несправедливими щодо себе. Її кроки нагадують поведінку Німеччини 1930-х. Німців принизили після поразки в Першій світовій і це спричинило появу Адольфа Гітлера. Реваншистські настрої призвели до нацизму й вибуху Другої світової. Те саме в росіян: були великою країною, але все пішло шкереберть. Михайло Горбачов говорив про спільний європейський дім, а туди взяли тільки країни колишнього Варшавського блоку й прибалтів. Українська чи, припустимо, грузинська еліти не сприймали цього як несправедливість. Бо вважали: в усьому винні ми самі й треба йти до ЄС, як це зробили країни Центрально-Східної Європи. У Кремлі ж мислили інакше: "Ми – велика країна, імперія. Зробили поступку, коли були слабкі. Але зараз – сильні й покажемо всім, що ми повернулися та маємо право впливати на те, яким повинен бути світ. Почнемо з ближнього зарубіжжя".
У частини російської еліти – психологія ображеної чи обманутої дитини. Вони також на початку 1990-х хотіли бути частиною Європи, а їх не взяли. Один американський генерал розказував, як на початку 2000-х мав розмову з тодішнім керівником НАТО лордом Робертсоном. 2001 року Путін сказав йому, що бачить Росію в Альянсі та хотів би виробити шлях інтеграції туди. Робертсон відповів: "Багато країн хочуть у НАТО, зараз остання в черзі Албанія. Хочете – ставайте в чергу після них". Це могло лише посилити образу.
Захід говорив правильні речі – про цінності, правила, але водночас ці правила іноді порушував. Згадаймо югославську кампанію, Косово, Ірак. І логічна відповідь Росії: якщо американцям можна, то чому нам – ні? Москва не приховувала, що після визнання незалежності Косово жодних обмежень на пострадянському просторі для них не існує. Якщо можливе Косово, то чому неможливі Абхазія чи Крим?
Захід відмовив Грузії та Україні у наданні Плану дій щодо членства в НАТО 2008 року. Москва сприйняла це як сигнал слабкості й неготовності Північноатлантичного альянсу заступитися за ці держави. За півроку Росія спровокувала війну в Грузії. Було очевидно, що на черзі – Україна.
Янукович добре це знав. На деякі зустрічі з Путіним літав сам, навіть без вірного йому протоколу. Думаю, на таких закритих бесідах йому детально розказували: "Ми це зробимо. Тому ти або з нами проти американців, або з ними – проти нас". Янукович був свідомий того, що йому треба або боротися, або "лягти" під Росію. Боротися він не захотів, тому пішов на здачу країни. Подальші перипетії торкалися лише ціни та способу цієї здачі. Він не зумів зманеврувати, знайти третій шлях – зберегти державність і не лягти під Москву. Проти нього грала і його ненаситна жага до збагачення, і нездатність сприйняти світ і країну з точки зору державника, а не торгаша, і кримінальна психологія залежності від сильнішого. Це зробило Януковича легкою здобиччю для досвідченого російського президента.
Але метою Путіна є не лише і не стільки Україна. Його ціль – відновлення Росією геополітичного статусу великої держави, виклик США та ЄС. Подібно до Сирії, Венесуели, Палестини, Україна через внутрішню слабкість дозволила перетворити себе на об'єкт геополітичних ігор. Зараз платимо тисячами людських життів за багаторічну корупцію та розпилювання власної державності.
Яка суть українсько-російського виміру конфлікту?
– Україна припускалася помилок, що ослаблювали нас з року в рік. Перелік їх великий, назву кілька. Найбільша – тіньові газові відносини і контракт у січні 2009 року (згідно з домовленостями між прем'єр-міністрами Юлією Тимошенко та Володимиром Путіним, ціна на газ для України становила $450 за 1 тис. кубометрів. – "Країна"). Фактично він накинув зашморг на шию України. Ми не лібералізували газового ринку, не пустили на нього світові компанії. Натомість інвестуємо в бездонну діру у вигляді НАК "Нафтогаз", що платить гроші Москві. Щороку вкладали в російську економіку до 10–12 мільярдів доларів. Тож збільшенням своїх витрат на озброєння Кремль має завдячувати частково й нам.
Друге – Севастополь. Ми знали, що росіяни не можуть передислокувати звідти Чорноморський флот. Не здатен Новоросійськ прийняти таку кількість кораблів. Були три перспективи. Перша: цей флот заржавіє і за непотрібністю про нього забудуть чи затоплять на дні Чорного моря. Друга: ми знайдемо глобальне або регіональне рішення щодо демілітаризації Чорного моря. Якщо не можемо досягти першого чи другого, треба домовлятися про третє – взаємоприйнятні параметри базування російського флоту в Севастополі. Водночас посилювати свою присутність на чорноморському узбережжі та протидіяти російській пропаганді й агентурній мережі впливу. Розумно було б запропонувати Москві компромісне рішення щодо Севастополя – на зразок того, як Велика Британія і Китай домовилися щодо Гонконгу: здати в оренду й водночас посилювати власну армію та економіку.
Третє – наш військово-промисловий комплекс. Це ласий шматок, а в деяких випадках – життєво необхідний для росіян елемент їхньої безпеки: кораблебудівні заводи, ракетна промисловість. Треба було домовлятися, забезпечувати прозоре управління цими активами й заробляти. Або бути готовими до їх захисту перед загрозою зростання російського тиску.
Завдяки суспільству та самопожертві військових ми змогли вчинити збройний опір на Донбасі. Тепер ціна фізичного доступу до Миколаєва, Харкова, Одеси й Дніпропетровська для Кремля буде надто високою. Йому доведеться або інакше домовлятися, або реалізовувати інший сценарій дестабілізації ситуації в Україні, щоб отримати доступ до цих ресурсів. Завдання для нашого уряду – негайно здійснювати реформи і перетворювати країну в життєздатний ефективний організм.
Назвіть нашу головну внутрішню проблему.
– Росія може мати будь-які плани щодо Польщі чи Фінляндії, але не може там діяти, як в Україні. Бо немає в Польщі й Фінляндії значної кількості людей, які стануть на бік ворога. Вони сильні не так військом, як монолітною національною ідентичністю. В нас поки що цього немає. Хоча з кожним днем російської агресії українська національна ідентичність зміцнюється.
Ми ввійшли в незалежність з різним досвідом і могли стати нацією лише будуючи майбутнє, однаково привабливе і для Донецька, і для Києва. Саме тому для нас була так важлива євроінтеграція, бо вона надавала прийнятний для всіх образ спільного майбутнього. Але зараз ми можемо повернутися до того шляху націотворення, що пройшли більшість європейців – об'єднання й перетворення на націю в боротьбі не за щось, а проти когось.
Але знову впираємося в геополітичний вимір конфлікту.
– На світовому рівні ситуація в Україні не вигідна Німеччині та Європі загалом. Для американців конфлікт довкола України – хороший предмет для торгу з росіянами. Для Кремля ситуація така, що вони у "конфлікті участі не беруть", а перемовини вести готові тільки з американцями і європейцями.
Очевидно, що західні санкції для Москви – болючі. За рік вони можуть змусити росіян відступити. Але за цей час буде геть зруйновано Донбас і багато інших економічних, технологічних та політичних потрясінь може чекати на Україну. Американці у більш виграшній ситуації, оскільки ще один заморожений конфлікт виник далеко від їхніх кордонів. Окрім того, Вашингтон менше відчує негативний вплив санкцій проти Росії, ніж ЄС. Тому у Брюсселі й Берліні зацікавлені в якнайскорішому врегулюванні конфлікту в Україні. Як? Та байдуже. По тому, як швидко Крим був винесений за дужки у переговорному процесі, можна уявити, що так само можуть заморозити ситуацію на Донбасі. Для них головне – зберегти обличчя. Якщо при цьому заморозять і тисячі українських громадян у цьому регіоні – всі, звичайно, дуже обурюватимуться, але не більше.
Яка стратегія України має бути в цій ситуації?
– Нам треба нав'язувати свій сценарій врегулювання конфлікту. Виходити з ідеями, а не плентатися позаду з такими другорядними речами, як переговорні формати. Намагатися вивести гру за межі України. Наприклад, запропонувати концепцію перегляду європейської архітектури безпеки та співробітництва. Заохочувати ЄС і США, щоб запропонували "дуже солодкого пряника та дуже болючого батога" для Росії.
Їй слід зробити вигідні пропозиції. Наприклад, безвізовий режим і доступ до європейського економічного простору. А якщо Кремль відмовиться – запровадити дуже жорсткі санкції. Аж до повної ізоляції Росії, включно з банківським та енергетичним сектором. За цих умов Москва або повернеться до цивілізованих правил поведінки, або матиме внутрішній соціально-економічний колапс.
А на українсько-російському рівні?
– Російсько-українські відносини тісно пов'язані з геополітичним рішенням і без нього самостійно врегулювати весь комплекс проблем на двосторонньому рівні буде складно. Але з іншого боку, потрібно генерувати і вносити нові цікаві ідеї. Як щодо Криму, наприклад. Потрібно розділити принципи врегулювання Севастополя і півострова. Севастополь можна віддати в оренду й на 50 років зі збереженням там формального українського суверенітету. Подібне було з Гонконгом у Китаю. Щодо решти Криму чи підконтрольних бойовикам територій Донбасу можна використати північноірландську модель врегулювання. Щоб кожен житель міг визначитися з громадянством. І всі, незалежно від громадянства, мають право на участь у місцевих виборах, але в загальнонаціональних – ні. Все, окрім оборони, зовнішньої політики та грошового обігу, віддають на місцевий рівень.
Багатьом подібна модель здається завеликою ціною. Але чи життя наших солдатів і цивільних не є більшою ціною?
Якщо Кремль відкидатиме ці умови?
– Тоді "Гітлера можна тільки перемогти". Але не раціонально було б сидіти й чекати, допоки Росія розвалиться.
Де можемо домовитися з Москвою?
– Росія говорить, що їй потрібне місце для будівництва авіаносців. Вони замовляють "Містралі" у Франції, але ж є наш Миколаїв. На Москві краще заробляти, ніж воювати з нею. Так робить уся Європа. Та це при маленькому "але": якщо в нас не буде корупції. Якщо зможемо сформувати свою позицію і протиставити її російській, а потім іти до компромісу. Натомість ми постійно виходимо голі на переговорний процес. Зрозуміло, росіяни нав'язують нам те, що хочуть.
Президент Порошенко під час візиту до США сподівався отримати для України статус особливо союзника. Чому цього не вдалося?
– Тут комплекс причин, але головна – кадрова політика Порошенка. Перед візитом усе мають добре готувати і проговорювати на експертному рівні. Президент не повинен покладатися лише на свої знання, які глибокі вони не були б. Або глава держави не готується до візитів, або в нього погані радники.
Україна може добитися гарантії членства в ЄС? Хай навіть у далекій перспективі.
– На сьогодні ні. Українські переговорники поміняли всі згадки про нашу європейську перспективу на слово "асоціація". Це – результат паризького саміту Україна – ЄС у вересні 2008 року. Тоді казали: давайте завершимо всі ці переговори, а потім думатимемо про членство. Але перспектива членства – це навіть у фінансовому плані інші суми, що виділяють на країну, ніж асоціація. Це в сто разів важливіше, ніж документ, що ми підписали цього року. В ЄС є асоціація і з Чилі, і з Південною Африкою. Але це було до Майдану. Тепер має бути або спільна декларація ЄС та України про нашу європейську перспективу, або одностороннє подання заявки на вступ до ЄС. Без цього Угода про асоціацію України з Євросоюзом мало що значить.
2 
35413
Коментарі