ОКУПОВАНІЙ ЧАСТИНІ ДОНБАСУ ДОВЕДЕТЬСЯ ПРОЖИТИ ТРИ РОКИ В ЗОНІ, СТРАШНІШІЙ ЗА ЧОРНОБИЛЬСЬКУ
ПРЕЗИДЕНТСЬКИЙ ЗАКОН "ПРО ОСОБЛИВИЙ ПОРЯДОК МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В ОКРЕМИХ РАЙОНАХ ДОНЕЦЬКОЇ ТА ЛУГАНСЬКОЇ ОБЛАСТЕЙ" КРИТИКУЮТЬ ЗДЕБІЛЬШОГО З ПОЗИЦІЇ НАЦІОНАЛЬНИХ ІНТЕРЕСІВ. ВІН І СПРАВДІ Є ДЛЯ України доволі принизливим. Але не менш вразливий цей документ і з позиції громадян, чиє життя "впорядковує".
"Лише на три роки", – заспокоює Петро Порошенко, відбиваючись від опонентів. "На довгих три роки", – приречено зітхають у довжелезних чергах за гуманітарним пайком люди, які трохи відійшли від тривожної та виснажливої пітьми підвалів і бомбосховищ і хотіли б якнайскорішого повернення до нормального, довоєнного життя. "Як нам прожити ці три роки?"
Час і справді має відносний характер. Добу в мирному Києві можна виміряти двадцятьма чотирма годинами, доба ж в окупованому російськими загарбниками Донбасі містить більше, ніж три тисячі шістсот секунд, кожна з яких може стати останньою.
Розробники закону виходили з ідеальної моделі: оголосимо перемир'я – і "в окремих районах" запанує тиша. Зброю до останнього пістоля вивезуть до Росії, бойовики стануть законослухняними поселянами. У містах і селах оберуть місцеві органи влади – і люди почнуть жити, як жили, отримуючи соціальні виплати, а зруйнований край – відновлюватися за допомогою грошей з центру і залучених Києвом інвесторів. Між тим реалії малюють абсолютно інші перспективи.
ДНР І ЛНР, ЯКІ, ЗГІДНО З МІНСЬКИМИ ДОМОВЛЕНОСТЯМИ, ПЕРЕСТАЛИ БУТИ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОЇ ВЛАДИ І ТЕРОРИСТИЧНИМИ, І ТАК ЗВАНИМИ, живляться з Росії надією, що та завтра або післязавтра прийме їх у лоно своїх народів. Вони планують трохи перебути і дочекатися щасливого дня. З таким сміттям у головах повертатися під руку Києва і проводити за його вказівкою вибори вони не збираються, як і залишатись у складі України. У руслі цих надій більші й менші отамани активно нав'язують на підконтрольних територіях громадянство РФ. А куди не завезли відповідні бланки, виписують "тимчасове посвідчення особи ЛНР" – як роблять у Красному Лучі та Лутугиному, або, озброївшись автоматами, обходять квартири і просто вилучають українські паспорти – як чинять у Ровеньках і Антрациті. Чи треба казати, що знеособлені у такий спосіб співвітчизники не зможуть отримувати з Києва жодних виплат. На відновлення промислової та комунальної інфраструктури гроші в непокірні райони також не надсилатимуться.
Отже, вся відповідальність за надання робочих місць, виплати зарплат і пенсій лягає на місцеву владу. Уявімо малоймовірне: в "особливостатусному регіоні" такі органи буде сформовано. Через вибори чи без них – різниця невелика. Лідерами громад і керівниками органів місцевого самоврядування стануть – тобто залишаться – нинішні польові командири бойовиків. Бажаєте дізнатися про їх управлінський рівень? Будь ласка.
МІСТО СТАХАНОВ УЖЕ СТАЛО НА НЕЗАЛЕЖНІ РЕЙКИ. 15 вересня лідер бойовиків Павло Дрьомов зібрав місцеву громадськість і заявив про відокремлення від ЛНР і утворення автономії з назвою "Козацтво народної гвардії Стаханова". Усвідомлюючи у міру свого розуміння масштаб відповідальності за долю нової адміністративної – з претензіями на державну – одиниці, він одразу взявся за формування бюджету: запропонував присутнім у залі підприємцям внести у міську казну по 150–200 гривень. Якщо на доленосному заході грошовитих людей зібралося не менше п'ятдесяти осіб, то за бюджет Стаханова ні київському Яценюку, ні білокам'яному Медведєву можна не хвилюватися. Зібраної грошви, а це не менше 8–10 тисяч гривень, вистачить і на пенсії, і на зарплати, і на відновлення комуналки, і на розвиток міста. І на фінансування власної армії.
За тиждень після історичної події Дрьомов заявив, що має достатньо сил для визвольного походу на Сіверськодонецьк і Лисичанськ, "аби вони не дістались Україні". І додав: у зрадницьких переговорах ЛНР він участі не брав і дотримуватися перемир'я не збирається. Тобто питання війни і миру автономії вирішуватиме сам – як гарант її незалежності від ДНР і України. Проте задекларована на батьківщині "стахановського руху" незалежність не є абсолютною – судячи з того, що бойовики "міста-держави" провели обшуки у школах і вилучили українські підручники, обіцяючи ввезти замість них російські.
Але повернімося до фінансово-економічних проблем.
Не всі бойовики, звичайно, мають таке уявлення про бюджет, як у Стаханові. Деякі діють з більшим розмахом і професійністю: націоналізують не розбиті їх снарядами підприємства, обкладають податками недограбовані фірми, беруть під контроль полиці маркетів і просто магазинів, зазіхають на зібраний у краї врожай зерна. Проте ніхто не поручиться, що переорієнтовані у ґвалтівний спосіб грошові ручаї несуть свої води саме у місцеві бюджети.
Дехто вводить нові податки. Приміром, жителі багатоповерхівок Донецька платили і платять терористам за необстріл своїх будинків. Проте й ця готівка навряд чи йде у громадську казну.
Тож місцевих надходжень до бюджетів, ймовірніше, не буде. А якщо так – не буде і виплат. Ані зарплатних, ані соціальних.
У Ровеньках, що на Луганщині, на зустрічі з жителями очільники терористів прямо про це заявили: навіть не сподівайтеся, "доведеться потерпіти". А громадянам Антрацита, які за набутою в незалежній Україні звичкою зійшлися на мітинг і зажадали обіцяних зарплат, пенсій і допомог, російські козаки, що тут владарюють, сказали: "Ще раз зберетеся – розстріляємо на хрін". І розстріляють. Он у Свердловську без зайвого попередження перейшли від слів до діла: у будинки активістам "зарплатного" мітингу наступної ж ночі кинули по гранаті.
У такі от руки президентська команда збирається передати в управління "окремі райони Донецької та Луганської областей".
РОЗСТРІЛЮВАТИ "НА ХРІН" ЗБИРАЮТЬСЯ НОВІ УПРАВЛІНЦІ Й ТИХ ГРОМАДЯН, ЯКІ ВІДМОВЛЯТИМУТЬСЯ ПРАЦЮВАТИ ЗА ДЕННІ 3 ГРАМИ ЧАЮ, 10 ГРАМІВ ЦУКРУ І СЯКИЙ-ТАКИЙ КУСЕНЬ ХЛІБА З КОНСЕРВАМИ – як у комунальних службах Лутугинського району, або за тушонку з макаронними виробами – як у Луганську. Невиплата зарплати, на їх переконання, не є вагомою причиною для звільнення. Єдині, кому бойовики обіцяють платити гроші – по 1200 гривень на місяць, є шахтарі. Вони поки що відмовляються лізти у вибій за таку мізерію та ще й без страхових гарантій, проте голод може виявитися сильнішим за здоровий глузд.
Їжа стає на Донбасі валютою. І якщо сьогодні, відстоявши 12-годинну чергу, люди ще мають шанс отримати на 10 днів по банці тушонки і рибних консервів, півкіло цукру, пачку макаронних виробів або рису і один кілограм цибулі, то завтра це може стати проблематичним. Цілком імовірно, гуманітарку перестануть роздавати за просто так – її треба буде заробити. Як практикували гітлерівці у концтаборах.
Проте луганці з донеччанами більше бояться не так чогось недоотримати, як втратити наявне. А загрози такі є. Бойовики у Луганську вже сьогодні займають цілі будинки, виселяючи законних власників і встановлюючи на під'їздах таблички з написами "Власність ЛНР". У Лутугиному пропонують за приватну садибу від 100 до 1000 доларів. Тих, хто не погоджується на такий ґешефт, виселяють. І у селах, відключених від електрики й газових магістралей, бояться не так настання холодів, як того, що військова влада почне спустошувати погреби, обклавши кожне подвір'я натуральним податком – на потреби "армій" чи голодних міст.
Президентський закон містить припис про створення на теренах з особливим статусом народної міліції. Але вона вже там є і діє. Лише без відповідного мандату. Саме представники завтрашньої народної міліції, а сьогодні безмандатні бойовики, нещодавно пригрозили жителям Первомайська розстрілом, якщо ті ще раз висловлять невдоволення щодо облаштування вогневих позицій у житлових кварталах або якимсь іншим управлінським рішенням. Саме один із майбутніх народних міліціонерів просто на вулиці бив ногами пораненого хлопця, примовляючи: "Ти зачєм прішол на мой зємля?"
БІЛЬШІСТЬ ПОДІБНИХ ВИПАДКІВ НЕ ДУЖЕ ВИДНО І ЧУТНО СЬОГОДНІ КРІЗЬ МІНОМЕТНІ ТА АРТИЛЕРІЙСЬКІ КАНОНАДИ. Але саме вони складають страшну реальність, якою живуть співвітчизники на Донбасі. І саме її, цю реальність, запропонував Порошенко законсервувати для них на три найближчі роки.
На Донеччині зупинено 80 відсотків заводів, не менше й на Луганщині. Не працює половина шахт. Все це заростатиме павутинням протягом усього статусного періоду. Росія не вкладе у них жодного, навіть знеціненого, рубля – їй живий Донбас не потрібен.
На три роки зупиняться у розвитку нинішні школярі, не стануть першокласниками три покоління юних українців. На три роки замруть вищі навчальні заклади…
Три роки…
Три роки у зоні, багато у чому страшнішої за Чорнобильську. У тій зоні принаймні ніхто не примушує жити.
Як людям їх здолати, оті відміряні владою 1096 днів? Зібрати себе у кулак і перетерпіти? Але ж потім – знову війна. Адже зброю складуть, і це видно вже сьогодні, далеко не всі терористичні групи або зроблять це для годиться. У роззброєнні розбурханого краю не зацікавлена Росія – не для того вона підпалювала Україну, щоби вдовольнитися Недоноворосією. Не мають інтересу й бойовики, які вкусили безкарності й неконтрольованої солодкої влади над собі подібними. Тож разом з безправ'ям і терором, безробіттям і злиднями, разом з напівхолодним і напівголодним існуванням кількох мільйонів наших співвітчизників на три роки на Донбасі буде законсервовано війну.
Згоден: президент пішов на такий закон не з доброго дива, зважився на нього в ім'я високих інтересів держави, за яку несе відповідальність перед історією. Проте за писаними і неписаними законами приносити людей у жертву, навіть піддавати невинному ризику, не спитавши на те їхньої згоди, не можна. І навіть аморально.
4 
35413
Коментарі
2