Гроші закінчилися разом із відпусткою. Повертаємося з Карадагу до Києва засмаглі та голодні. На останню заздалегідь відкладену сотню вирішуємо поїсти піци неподалік вокзалу у Феодосії. Замовляємо "на всі". Ця точка громхарчу пропонує й домашню кухню, і суші, і кондитерку. В очікуванні їжі діти нетерпляче ковтають слину. Офіціантки в жовтогарячих футболках і білих кашкетах бігають поміж столами.

– Рассчитайтесь, пожалуйста, – підбігає одна з них до мене з чеком.

– Но мы еще не уходим. Пиццу ждем, – пояснюю.

– И все-таки оплатите чек, – наполягає дівчина на ім'я Юля, так написано на бейджі.

Оглядаю нашу компанію. У потертих джинсах і футболках, крізь які проступила морська сіль. Біля столу припаркували великі, не зовсім чисті рюкзаки. Може, це свідчить про нашу неплатоспроможність?

Мы еще не уходим. Пиццу ждем

– Это нововведение? – питаю.

Офіціантка хитає головою й наполягає на "розплаті". Розраховуюся. Цікавлюся у двох жінок за сусіднім столиком – чи вони теж платили наперед. Виявляється, так.

Нарешті приносять піцу. Діти наїдаються. Я добрішаю. На стіл під тарілку кладу червінець чайових. Доки Юля прибирає посуд, питаю – чи часто клієнти "кидають" її. Каже: днями солідний з вигляду дядько не заплатив 120 гривень за замовлення. Довелося свої гроші в касу класти.

– Хазяйка решила, что мы должны обслуживать клиентов за столиками – и в зале, и на открытой площадке. А нас всего две официантки на смене. За всеми не углядишь, – пояснює.

Юлі – 17. Вчиться у Сімферополі. На канікули приїхала підробити у Феодосію. Працює разом ще з п'ятьма дівчатами. Платять 4 відсотки від замовлень на всіх. За два тижні заробила 600 гривень.

Поспішаємо на потяг. Уже в дверях кафе наздоганяє Юля:

– Вы забыли, – протягує 10 гривень.

– Это твои чаевые. Личные.

Здається, вона готова мене розцілувати. Ми йдемо. За спиною чую, як Юля каже подрузі:

– Ошиблась. Думала – опять "кинут".

×