Видали 50 тисяч гривень компенсації

 

За найменшими підрахунками, понад 3 тис. українських солдатів отримали поранення в зоні АТО з початку бойових дій. Історія 33-річного Максима Коваленка — підтвердження того, що учасникам конфлікту на Донбасі допомога потрібна не на словах і папері. Як показує практика, найчастіше держава від неї дистанціюється.

Максим, боєць 3-го окремого полку спеціального призначення з Кіровограда, мав важке кульове поранення в черевну порожнину 12 червня. Того дня з побратимами був на розвідці біля населеного пункту Дмитрівка в Донецькій області. Група спецназівців потрапила в засідку, почався жорстокий бій.

— Перехресний вогонь по нас вели з гранатометів і стрілецької зброї, — згадує Максим. — В результаті мали 18 поранених і одного "двохсотого". Тоді, в червні, армію майже не забезпечували необхідним. Не те що брониками нормальними, але і черевиками. Коли вже було багато жертв серед наших хлопців, тоді почали масово допомагати волонтери та громадські організації.

Максим лікує рани в рідному Кіровограді: йому видалили селезінку і половину ребра. Лише місяць тому боєць зміг одягти футболку. Доти його тіло не сприймало верхнього одягу — куля зачепила нерви. Навіть зараз почувається дискомфортно. Але, незважаючи на операції і тривале відновлення, офіційну довідку про поранення в бою солдату видали наприкінці жовтня — за чотири місяці після поранення. Досі має вирішувати багато бюрократичних питань, щоб отримати обіцяні державою гроші. На щастя, на його проблеми звернув увагу приватний бізнес.

— Від влади за поранення в бою поки що не отримав ані копійки, — розповідає Максим Коваленко. — Кілька місяців узагалі значився як "хворий", а не поранений. Досі борюся з бюрократичною машиною. Зате мені не відмовили в матеріальній допомозі в "Дельта банку". Приніс документи про те, що брав у них кредити. Мені оперативно видали 50 тисяч гривень компенсації. Тож я повернув борги, решту відклав на потреби родини.

Незважаючи на важке поранення, спецназівець не втрачає бадьорості духу і знову рветься в бій. Однак зізнається, що у розвідку його не візьмуть. Адже, як жартують у наших військах: немає органа — немає служби.

— Я 12 років в армії, — каже Максим. — Маю 10-річну дитину й дружину. Вона працює продавцем за 1,5 тисячі гривень. Тепер потрібно думати, як далі годувати сім'ю. Що робити, незрозуміло. Оформляти пенсію по інвалідності, виходить.

Втім, на життя ветеран не скаржиться. Говорить: йому пощастило з компенсацією від банку, що пропонує програми для своїх клієнтів, які отримали поранення, або для членів сімей тих, хто загинув під час бойових дій. У родинах його побратимів ситуація значно важча. Багато родичів спецназівців не отримали від держави жодної копійки за своїх загиблих годувальників і захисників Батьківщини. У верхах це пояснюють тим, що кожен випадок розслідують служби. Опитують свідків, щоб з'ясувати, де і за яких обставин загинув боєць. Доки бюрократична машина про­довжує свою роботу, тисячі українців змушені розраховувати на себе, допомогу небайдужих людей і приватного бізнесу, що виражає патріотизм не словами, а ділом.

×