У спекотний день у чайній "Скарби піднебесної" прохолодно. Сергій Житніковський розливає у прозорі чашки тайванський чай габа.
- Китайський спосіб заварювання чаю простий: заварив в налив. Я тут часто буваю, бо тут смачні чаї. Всі вироблені в тайванських і китайських провінціях. У провінції Юньнань роблять червоний чай, у провінції Хенань — переважно зелений. Я був тут, - показує Сергій на карті Китаю на стіні східну провінцію Фуцзянь. - Китай цікавий тим, що дуже різний. Поїхав в одну провінцію — потрапив у середньовіччя, в іншу — у хай-тек, у третій — нереальні гори.
Як там ставляться до іноземців?
Ми для них — гроші. Це ж Китай. Коли продають тобі щось втридорога, вони не вважають, що тебе обманюють. Наприклад, якщо тобі сподобався якийсь дешевий чай, тобі його можуть продати за нереальні гроші, тільки тому, що ти не знаєш його справжньої ціни. Це не їхня проблема, що ти не розбираєшся в чаї. І так в усьому. Дивляться на іноземця — бачать купюру. Вони і сюди їдуть, щоб "наколоти" - впровадити тут свій тип культури. Популярні тут китайські бойові мистецтва теж бути спочатку хорошим обманом.
Уся провінція Фуцзянь складається зі шкіл східних єдиноборстві з цього бізнесу живе. Приїздиш, щоб навчитися бойовим мистецтвам. Тобі показали якусь єрунду, дали грамоту, буцім ти щось вивчив. Якщо ти не знаєш стилів, історії, то наражаєшся на те, що в 90 відсотках випадків тобі продають гарний мильний пузир. Хоча справжнє їхнє бойове мистецтво і філософія набагато глибші і цікавіші.
У нас різні культури. Ми не схожі між собою. І не варто намагатися бути схожими. Зараз у нас мода на йогу, на вегетаріанство. А це просто модний продукт, який продукується Індією, Китаєм, зірками Голлівуду. Ми ідемо за модою і втрачаємо себе. У нас своя культура. Не потрібно копіювати інші. З ними можна лише знайомитися. Тут смачний чай — я приходжу сюди. А борщ я буду їсти в українському ресторані чи у своєї мами.
Я не буду копіювати китайські стилі боротьби. Хіба для роботи. В один період я захоплювався різними бойовими мистецтвами: китайськими, корейськими, середньовічними європейськими, українськими.
Наші бойові мистецтва можуть конкурувати з китайськими?
Українські бойові мистецтва — це зараз переважно казка для людей. В Україні велика проблема — ми не вміємо зберігати традиції предків. В Україні колись було дуже сильне бойове мистецтво. Характерники, люди з надзвичайними можливостями, дійсно існували. Зараз їх немає. Якщо в Китаї бойове мистецтво передавалося з покоління в покоління, то в нас сама специфіка нашого бойового мистецтва пропала. Наш файтинг - це переважно копіювання східних бойових мистецтв. Я в кожному стилі, які наші намагаються пропагувати як автентичний, бачу крупиці, посіяні східними стилями боротьби, особливо каларипаяту — найстарішого індійського бойового мистецтва.
Чим бойове мистецтво відрізняється від спорту?
У бойовому мистецтві є своя філософія, яку можна використовувати не тільки в бою, а й в житті. Трактатом Сунь Цзі "Мистецтво війни" керуються найкращі економісти, щоб виживати в нинішній ринковій економіці.
Одна з тез Сунь Цзи: "Бій, виграний без бою, - це ідеальний бій". Уявіть сутичку двох бійців, худого і малого, який має характер і вміє переконувати, і високого і м'язистого. Бою може і не відбутися, бо перемогти можна лише словом. Так бувало не раз у великих битвах.
Спорт – це правила, це рефері, це час, відведений на виконання. А воїнське мистецтво — це ти впав, хтось витягнув кусок бутилки і засадив тобі в бік. І ніякий рефері вас не роз'єднає.
Люди бувають в пошуку ще в 40-50 років. А я, слава Богу, визначився ще малим. Кіно і бойові мистецтва — це те, що дало мені можливіcть відкрити себе. Я як художник пишу свою картину. Можу ніч не спати або посеред ночі прокинутися і почати замальовувати розкадровки - це такий "комікс", як я бачу бої в кадрі. Все задля того, щоб глядач в момент екшену на екрані не закидався поп-корном, а відчув себе в тілі актора.
Найкращі світові екшн герої — Брюс Лі, Жан-Клод Ван Дамм і Джекі Чан. До Брюса Лі екшн-героїв не було. Коли він приїхав з Гонконгу в Америку, там знімався тільки вестерн. Тоді, у 1960-ті, для них все було відкриттям — його швидкість, реакція, сухість тіла. Брюс першим передав реалістичність бою. До його постановок всі "літали" в бою, глядач розумів, що це казка. А прийшов Брюс: один удар — і противник впав.
Після Брюса Лі уже 30 років з середини 80-х на світових екранах немає героя екшн-сцен. Це порожня ніша. Її міг би заповнити українець. Брюс відкрив світові щось нове. Зараз теж потрібно відкривати нове.
Чому немає гарного бойовика про українські реалії? Наші історичні фільми мають не високої якості сцени боїв.
Вони майже ніякі. Але зараз наш кінематограф переживає друге дихання. Закладати новий фундамент дуже цікаво. Зняти гарний екшн на українській основі було би надзвичайно круто, тому що Україна у світі ще не асоціюється зі спеціалізацією екшн-постановок і могла б здивувати.
У мене зі знайомими мрія відзняти щось про характерників. Світ ніндзя знає, самураїв знає, а наші герої не відкриті. Бо їх не піарять. А піарити їх може хороше кіно — із замахом не просто на рівень України, а таке, в якому могли б бути зацікавлені інвестиції Голлівуду. Великий піар картинам роблять гучні імена. Якби не Джонні Депп, чи стали б "Пірати Карибського моря" явищем?
Потрібні цікаві типажі.
Для цього елементарно треба робити кастинги і знімати багато кіно, але не копіювати західне, а робити унікальне. Я мало дивлюся телебачення, але коли включаю — іде серіал про медиків. Це клон-стиль на американського "Доктора Хауса". Зараз там уже забули про це і нові проекти знімають, а до нас це тільки дійшло. Ми взагалі не йдемо в ногу з часом. І так само з екшном.
Алехандро Іньяріту зняв "Легендлу Г'ю Гласса" з Леонардо ді Капріо. Це картина, яка продумувалася вісім років, з них чотири роки шукали локації для зйомок. Потім вони на рік викупили актора. За рік до зйомки кіно вони з Леонардо ходили по тих місцях і знімали кіно на іншу камеру. Щоб актор просто вжився в роль.
За кордоном існує практика викупу актора. Актор підписує контракт, згідно з яким рік більше ніде не знімається, тримає певну вагу і не піддає себе небезпеці. Живе тільки цим проектом. Це круто. Тому що не розпилюєшся. У нас же проблема, що багато акторів працюють на десяти, двадцяти проектах, бо це гроші, гонорари: щойно ти тут грав лікаря, приїжджаєш на інший майданчик, де з лікаря з тебе роблять військового. Щойно спасав людей, а тут ти вбиваєш. Ще з образу не вийшов.
Наскільки важко підготувати авторів до участі в бойовому екшні?
Якщо актор не бував у сильних поєдинках, не проходив через виснажливі тренування і зміну світогляду, він не зможе це зіграти. Щоб пережити те, що відчуває боєць, потрібні роки. Тому все частіше в екшн-сценах грають професійні бійці. Але вони не актори.
Починаю з актором спілкуватися, знаходжу точки перетину, готую його тіло, а потім стилістику бою. Намагаюся розбудити в акторі жагу до перемоги.
Я готував росіянина Олексія Чадова до ролі у фільмі "Борець". Помітив: чим вищої майстерності актор, тим легше з ним працювати. Олексія в деяких боях мав заміняти дублер. Дублер приїхав на зйомки з чемпіонату зі змішаних боїв без єдиної подряпини. Битися в кадрі мав з відомим борцем Мелвіном Манхуфом. Перший дубль — Мелвін кидає його на землю, і в дублера від удару здувається пывлиця. Іншого дублера в нас не було. Тому в кадр пішов Чадов. Відпрацьовував усі падіння. Не скаржився. Потім заходжу до нього в гримерку — дивлюся, у нього все тіло в синцях. Бо незагартоване.
У спорті боєць відпрацював свої 12 раундів і – додому. А в кіно бойові сцени знімаються по кілька тижнів. Буває, заходиш в кадр о 8 ранку і працюєш до 5 наступного ранку.
Нам для якісних зйомок як правило бракує часу. А це наслідок браку бюджету, виділеного на кіно. Якщо в Росії ми знімали один бій на рингу два тижні, то тут ми його відзнімаємо за два дні. Уявляєте, скільки цікавої деталізації, яку я можу відкрити, не потрапляє в кадр? Реакція глядача, крик тренера за канатами - це ж всьо треба показати.
Як ще позначається брак коштів на якості українського кіно?
Я за вузьку спеціалізацію. Якщо ти гориш в кадрі — то ти повинен тільки це й робити. А в нас проблема — всі роблять все підряд: треба горіти в кадрі — будем горіти, треба падати — будемо падати з восьмого поверху. А як берешся до діла – нічого путнього. Кожна додаткова людина на майданчику – це додаткові витрати. Українці ж на кінопроцесі намагаються економити.
Я хочу перенести на екран реалістичність. Так не буває — стрибнув сальто, побіг. В цей момент глядач починає на це дивитись як на цирк.
До того ж треба показувати емоції і думки бійця. Якщо ми не покажемо, що герой стоїть перед моральним вибором вдарити людину, нам не повірять. Адже вдарити людину — це дуже жорсткий вибір.
Намагаєтеся уникати таких ситуацій в житті?
Б'ю в крайньому випадку — коли потрібно когось захистити. Якщо ж загроза наді мною - намагаюся спочатку переконати, поговорити. Зараз час, коли все більше людей носять зброю. Тому вміти битися — це ще не гарантія безпеки. Куля тебе може дістати ще до того, як ти встигнеш підняти кулак. Сила не повинна бути голою.
16-20 років - це був вік, коли хотілося побитися. Мав просто велике бажання застосувати вивчене на практиці.
Якщо ви чогось шукаєте — воно вас знайде. У мене давно вже не було ніяких сутичок на вулиці. Тому що я їх не шукаю. Але коли я їх шукав, вони траплялися в мене майже через день: дивився на всіх з викликом, бив, поки мене не відтягували. Той період потрібно було прожити.
Зараз якщо стаю свідком конфлікту на вулиці - вже за кілька сотень метрів бачу, чи варто в нього втручатися. Поки доходжу, я вже для себе мінімально змоделював, як починатиму атаку.
Бути добрим —штучно. Потрібно бути справжнім. Я відповідаю на запитання, які мені ставлять. Якщо це питання задіне якусь мою темну сторону, я буду ділитися з людьми тим, який я є.
Часто вживаю мат, якщо людина по-іншому не чує. Коли Олексія Горбунова запитали, чому він матюкається, він сказав: "Мат - це якесь справжнє щире слово, яке лишилося в людини".
Наскільки суспільство в Україні конфліктне і схильне відстоювати свої погляди силою?
Українці доволі гуманні і справедливі до ворогів. Ми або захищалися, або працювали найманцями за гроші — як наприклад, Іван Сірко у Франції. Ми завжди були вмілими воїнами на рівні з японськими самураями. Але як правило захищалися.
Люди приймають те, в чому народжуються. Якщо країна є імперією, як от колись китайська імперія чи зараз російська, то імперські задатки передаються самим людям. Люди себе вважають злегка наддержавою. Це дуже відчутно. Китайці з шаною говорять про імператора і з благоговінням ставляться до жовтого кольору, який вважається кольором імператора.
В радянський час в Росії про царський період згадували тільки з негативом. Зараз - навпаки.
Прикро, що в Україні бойові мистецтва недостатньо розивалися, на відміну від Росії. Останніх років 5, коли я був там до початку війни, там майже в кожному регіоні, дворі і районі пропагувалися мистецтва бою. Люди всі хотіли вміти битися. Я задавався питанням — чому в нас такого не відбувається? Україна до війни жила у суспільному вакуумі: кожен сам за себе. Не піклувалися про своїх майбутніх воїнів. Зараз доводиться спішити їх навчати.
Але що цікаво — найкрутіші майстри бою, яких я зустрічав у світі, були вихідцями з України. У тій же Росії Сергій Бадюк з Вінничини - зірка номер один з бойових мистецтв. Його вчитель Юрій Федоришин теж з України.
Чому навчили вас ваші вчителі?
До 13 років я займався вільною боротьбою і карате. Мій тренер переїхав з Кам'янця в Київ. Для дитини 12-13 років — це час, коли хочеться не тренуватися, а в футбол з хлопцями пограти. Було відчуття, що пропускаєш найцікавіше. Але батьки наполягли: ти вибрав боротьбу, будь ласкавий, ходи.
Я почав тренуватися сам. Вибігав на тренування ще в ранковому тумані. Один рух, показаний майстром чи тренером, мені буде достатньо для того, щоб я його практикував рік. Але я цей рух проживу і він стане частиною мене.
Весь час мати одного вчителя не варто. Це виправдано поки ти вчишся. Потім це стає сумно і нецікаво. Адже люди всі різні. Ми не можемо бути однакові у виконанні якихось рухів.
Наприклад, у відомого боксера Джо Фрейзера був дуже крутий боковий хук. Всі дивувалися, який у нього класний удар . Він пояснював: я колись в дитинстві впав і зламав руку. Рука неправильно зрослася і весь час була під кутом. Ці 130 градусів були ідеальні для удару.
Коли я займався, мені всі казали: "Давай уже припиняй. Твої друзі економістами стали, працюють за кордоном на якогось дядю. Давай і ти".
Ніхто б не подумав, що гаю час, якби ми жили, наприклад, на початку 20 століття. Це один з моїх улюблених історичних періодів.
Сама естетика подобається?
Мені дуже подобається, як у ті часи себе поводили чоловіки. Зараз у чоловіках дуже мало чоловічого. Тоді джентльмена можна було назвати джентльменом, злодія — злодієм, бандита — бандитом, політика — політиком. Кожен відповідав своїй суті. Наприклад, великого політика того часу Вінстона Черчилля тепер цитують всі. Зараз же бандити бувають одночасно політиками, і дуже часто жоден з них не є справжнім чоловіком.
Зараз зустріти чоловіка, від якого віє чоловіком — велика рідкість. Їх уже майже немає.
Мій дід мав кепку-восьмиклинку, робив самокрутки. Хоча жив у селі, був надзвичайно стильною людиною. Чоловіка в ньому було вдосталь. Чоловік - це той, хто відповідає за свої вчинки. Допоки ти не вирішуєш нічого — ти пацан.
Чоловіки зараз стали якісь абстрактні. Зараз багато економістів, людей творчих, людей інтелектуальної праці. Але вони не здатні зреагувати в ситуації небезпеки, бо в абстракції живуть.
Видавати себе за когось, ким ти не є, – це, на жаль, стиль нинішнього нашого суспільства. Хоча Майдан зробив одну частину українців більш свідомими, а іншу – розчарованими.
Ви кілька років працювати в Росії?
Коли я ходив вулицями Санкт-Петербурга, запитував себе: Чому б тут було не писати Шевченкові? Там неможливо не творити. Тамтешні люди відрізняються від москвичів. Вони дійсно люди мистецтва. Вони знають Україну — наших художників, акторів, письменників. Вони — інша Росія. Бачиш, які там люди прогулюються ввечері по набережній: кожен про щось мислить, щось створює подумки в цей момент. Біля цих людей ти сам починаєш щось створювати.
Москва — це хаос, гроші. Великий мурашник. Тебе несе натовп, як кров по судинах. Там дуже часто себе губиш як особистість. А роки йдуть. І потім ловиш себе на думці, що згадати по суті нічого.
Коли ми входимо в нове коло людей, намагаємося бути схожими на когось, щоб нас прийняли за свого. Але це тупіковий шлях. Кожен має витоптати свою стежку. На протореній чужій дорозі ти користуєшся чужими благами, але ти себе не пізнав.
У моєму оточенні в Москві знайти людину з російським корінням було нереально. Їх у Червону книгу можна заносити. А то переважно – українці, євреї, грузини, вірмени. Хоч вони і називають себе росіянами. В потязі метро ти серед 300 людей можеш виявитися єдиним слов'янської зовнішності
Колись, до війни, москвичі літали в Київ щовихідних. Знайомі мені зізнавалися, що приїжджали сюди як додому, бо тут лиця всі свої.
Зараз не приїздять?
Залежно від світогляду . Приїдеш сюди, відзнімешся в нашій картині, - все, дядя Вова скаже, що там тебе знімати не будуть. Це велика корупційна схема. Хоча кіно там знімати вміють. Можу це з певністю сказати.
Ми також можемо знімати класно. Але в нас повинні на майданчику всі від прибиральниці до режисера хотіти зробити цей проект. А в нас — той спить, той відійшов, той думає, як гроші вкрасти.
Як ви ставитеся до ініціативи дозволити в Україні вогнепальну зброю?
Я за вільне носіння вогнепальної зброї. Тим більше що в Україні майже в кожного третього в дійсності є нелегальна зброя. Зараз період війни. Люди приїжджають звідти психологічно надірвані і зі зброєю в руках. Реакція такої людини на будь-який негатив може бути непередбачуваною і швидкою. Всі повинні мати змогу відповісти.
2 
79692
Коментарі
1