"Проходьте, вип'ємо кави", – зустрічає на порозі свого будинку 71-річний скульптор Микола Головань із міста Луцьк.
Понад тридцять років чоловік будує незвичайний будинок. Кожна стіна, мур, стеля у будинку має ліпнину та барельєфи. У дворі – сотні великих та малих скульптур. Їх тут більше півтисячі. На колонах даху по периметру розташовані статуї. Є відкритий балкон. Будівля має три поверхи. Місцеві й туристи називають помешкання "будинком Голованя". Дім знаходиться у старому місті на березі річки Стир. Будинок увійшов до сімки незвичайних будинків України та потрапив у "ТОП-5 екстравагантних будівель України".
"Це вже історія. Все почалося з першого закладеного каменя у 80-х роках минулого століття", – розповідає Микола. Одягнений у теніску та в труси. "До того прийшлось мені попрацювати для міста. На ентузіазмі створював скульптури для нашого міського парку відпочинку Лесі Українки. Працював у товаристві художників. Зробив кілька виставок. Мав активне творче життя. У батьківській хаті зробив першу персональну виставку. Створив дворовий вернісаж, і вже тоді приходили люди подивитися. Пізніше той будинок знесли і нам дали хрущовку. Але після того вишневого садочку в батьковій хаті я зрозумів, що мені треба діяти і знаходити місце під забудову. Тодішній голова міськради виділив землю. Десь доставався матеріал, десь він розкрадався. Так у нас прийнято: що погано лежить, треба забрати. Але, я не здавався. Разом із сином помаленьку все це робили, підіймали стіни. Кожен камінчик пройшов через наші руки", - розповідає Микола.
Кімната на першому поверсі схожа на майстерню. Праворуч великий камін з ініціалами скульптора. По центру великий стіл, на якому лежать канцтовари, чашки. На полицях багато книг, гітара. В кутку газова плита. З товаришем Віктором переглядають програму про подорожі. Під столом крутиться зачуханий білий кіт.
"Марко вже старий, але мудрий, - сміється Микола. - До того ж з характером, собак не боїться. Маю ще одного Сірка. А чорна Нюрка звідкись прибилася".
Микола Головань одружений. Дружина Тамара викладає англійську мову, живе у квартирі в передмісті Луцька. "Дуже діяльна жінка", - розповідає Головань. - Сорок років разом. Доля митця не є проста, тому дружині треба мати велику витримку. Не можна сказати, що їй зі мною пощастило, але з часом все лишнє відкидається і залишається головне".
Подружжя виховало двох дітей: доньку Наталію, 37 років. Вона художник, має сина Данила.
"А це мій син, моя гордість, – показує на фото сина Миколи, який помер у 2005-му від інфаркту. - Талановитий був хлопець. Завжди мені казав: "Папа, ти слухай хант-рок, а не попсу". Сам грав на бас гітарі, мав добрий музичний смак. Колись ходили з ним на концерт Еліса Купера в Москві. Коли помер - настали чорні дні. Рік оговтувався. Не жалів себе в роботі, щоб все це легше переживалося. Так і вижив. Допомагали друзі сина, родина. Рік за роком і оговтався. Він так любив море, вмів плавати добре". Тримає фото пам'ятника сину. "І ковалем гарним був. Це найтяжчий пам'ятник у житті", - зітхає.
Веде у двір. Показує роботи та розповідає історію створення кожної. "Моїх улюблених скульптур назбирається з десяток. Інших, яких зробив за сімдесят років, і не злічити. Це тисячі маленьких та великих. Вони скрізь по світу. У місті, області, ближньому і дальньому зарубіжжі"
Підходимо до фасаду будинку. Над великими дверима родинний вензель. "Ліворуч діти мої, праворуч – дружина, а я тримаю карниз, як Атлант. Колись піднімав велике каміння, а зараз не можу. Здоров'я вже нема. Хоча, я не такий старий, як давній", – жартує. "Це моя найулюбленіша робота", - додає.
Микола Микитович працює щодня. Влітку, коли тепло, працює на вулиці. Взимку - у будинку. "Кожен день має свій рух, своє просвітлення. Моя глина чекає мене завжди. Я себе так організував, що кожного дня маю щось зробити. Не лише задля власного задоволення. Люди приходять і дякують. Коли ти робиш щось в селі і приходить простий дядько та скаже: "Оце мені подобається", - вважай, що не треба й професора, щоб це оцінити", - сміється. "Це заряджає і дає впевненість, що роки пройшли не даремно, - продовжує Головань. - Збираю каміння, щось купую, привожу. Зараз пора збирати каміння. Пора збирати роботи. Приходять до мене хлопчаки подивитися, чомусь навчитися. Я їх називаю "синочками". Але то важка фізична робота, кажу їм, треба мати силу. Це не живопис. Скульптору треба мати м'язи".
Микола Микитович розповідає, що у будинку трапився єдиний містичний випадок. "Як сина не стало, на горизонті з'явився дуже цікавий хлопчина Льоша. І якраз коли я робив пам'ятник, він тут ночував. Він був дуже чутливим. "Микитович, - каже мені, - я чув кроки вашого сина вночі".
Чоловік заробляє в основному із замовлень на виготовлення надгробків. Ціна скульптури на замовлення індивідуальна. "Оформлюю екстер'єр та інтер'єр. Роблю багато памятників. Це архітектура малих форм - роботи пластичні, бюсти, рельєфи, горельєфи, - зазначає скульптор. - Багато зробив монументів пам'яті війни, афганцям, розстріляним. Надгробки – це мій хліб. Завжди виділяються на кладовищі мармуровою білизною. Родичі, для яких робив памятники, дякували і запрошували до себе як свого. Я полегшував їм їхній стан".
На прощання просить зробити запис у книзі відгуків. З полиці дістає великий записник у твердій палітурці. "Для мене це дуже важно. Це як Біблія, - каже. - Тут і прості люди, і відомі. Колись приїздив Драч, Танюк. Андрухович був. Цікава він людина. Обіцяв мені книгу з підписом подарувати. Такі зустрічі дорогого коштують. Робив пам'ятник брату режисера Олеся Саніна. Дуже гарний вийшов. Маю багато робіт, присвячених Майдану та Небесній сотні. Скоро покажу. Можливо восени зроблю виставку".
"Мій будинок – моє життя. Це втілення всього кращого, що дала мені доля. Сюди приходить багато людей. Сотні, а може й тисячі вже були і стільки ж прийде мабуть. Не знаю, кому більше пощастило, - загадково посміхається, - місту, в якому я народився і воно має має таку родину художників, чи навпаки - мені".
4 
79692
Коментарі