Прип'ять почали будувати в лютому 1970 року для атомників із Чорнобильської станції. Після аварії 1986-го всіх мешканців виселили, а місто закрили. Обгородили колючим дротом і підключили до системи сигналізації. Діяв лише один контрольно-пропускний пункт на початку проспекту Леніна з боку станції. До середини 90-х тут працювали кілька організацій, які займались ліквідацією аварії. Також був відстійник для радіоактивної техніки. 2000-го сигналізацію відключили. Патрулі перестали ходити по периметру огорожі.

 

Коли на початку 2000-х станцію готували під закриття, в місто прийшли мародери. В української влади грошей на охорону не було. Вцілілі меблі, одяг, метал, техніку, батареї вивозили і продавали на ринках країни. На радіаційний фон ніхто не звертав уваги. З деяких вулиць навіть викопали водопровідні труби. Продали, як нові.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Тут унікальні люди жили. А в один день всіх виселили" - як живе Чорнобиль сьогодні

59-річний Олексій Москаленко — колишній міліціонер. 20 років відслужив спершу у міліції міста Прип'ять, а після аварії - в батальйоні охорони Чорнобильскої зони відчуження. Зараз на пенсії, живе у Славутичі.

 

Їдемо з ним зарослим проспектом Леніна в бік центру міста. Дерева тут заввишки, як п'яти- і дев'ятиповерхівки. Вікна на перших поверхах вибиті, але вище - цілі.

"Коли був вибух, я працював у відділенні міліції на станції Семиходи. Це 700 м від реактора. Вибіг надвір, не зрозумів, що сталося. А звідти парова хмара летить. Нас, міліціонерів, ніхто не попереджав про радіацію тоді. Але ми працювали й мовчали - бо обов'язок. Жителів вивезли, а ми продовжували працювати. Охорона, наряди", - говорить російською Олексій Тимофійович.

Їдемо до будинку, де він жив до аварії. Двокімнатну квартиру на просп.Будівельників, 24 Олексій Москаленко отримав 1985-го. Заселився з дружиною та двома доньками взимку того року.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Спасібо київським врачам, сказали: везіть бабу назад у зону, там вона ще довго проживе"

"Чесно, ми навіть не знали, яку дозу схопили. Якщо ліквідатори на ЧАЕС мали дозиметри, книжки, де записували дози, то ми - прип'ятські міліціонери - нічого не знали. Нас у ліс під Іванковим (райцентр на Київщині - Gazeta.ua) вивезли тільки після двох тижнів ліквідаційних робіт. Ми форму здали, її зразу на могильник вивезли. Ніч спали в лісі в трусах - не було в що переодягтися. Але так - соснового лапника нарубали й переночували. А на ранок підвезли нам одяг і респіратори - і по-новому на станцію", - розповідає міліціонер.

 

Дім стоїть майже на околиці міста. Далі - пустир, який тепер заріс лісом. Там мали звести новий мікрорайон, але через аварію не встигли. До будинку Москаленка веде в'їжджена дорога. Останні 20 м йдемо пішки.

"Я через роботу, нерви і, певно, радіацію заробив собі диплопію. Це роздвоєння в очах. Дивлюся на людину - а перед мною стоять двоє. У колег моїх - загострення серцевих хвороб, легеневих. Радіація найгірша в тому, що б'є по найслабшому місці твого організму. Маєш проблеми із серцем - давить на серце, з печінкою - удар туди", - додає Москаленко.

 

У дворі - зарослі дитячі гойдалки. Біля них лежать три гумові м'ячі. Повсюди видно залишки меблів і матраців. Частково їх із квартир повикидали ще 1986 року, коли місто пройшло перший етап дезінфекції. Речі вивозили й хоронили в могильниках. Свійських тварин стріляли.

"Майже в кожній квартирі - по коту чи собаці. Вони всі набрали в шерсть мікрочастинки радіації. Ми їх відстрілювали", - розповідає чоловік.

 

Квартира Москаленка на першому поверсі. Вікна в ній вибиті. Двері лежать на підлозі, в залі - розламаний диван. У ньому - дитячий черевичок.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: "В гості постійно приходять то вовки, то лисиці" - як живе екс-міліціонер у Чорнобильській зоні

"Усі спали, коли я прибіг. Потім була евакуація. Я своїх і забрав до Києва. Без нічого. Коли вже працював в охороні міста, зайшов додому. Я колекціонував кактуси. Мав їх 26 видів. Заходжу в квартиру, а вони всі цвітуть. Тут же в мене стояв акваріум на 30 літрів. Води в ньому лишилось 3 літри. І на дні - слимаки доїдають рибок. На душі таке погане відчуття одразу стало. Я забрав із хати тільки фотографії і документи. Більше нічого не взяв.

"Дочки тільки раз попросили приїхати сюди. Ми поверталися з моря. І молодшенька Інна, каже: "Поїхали". А я ж бравий підполковник - провів їх і привіз. Вона своє взуття впізнала. Плакали потім усі. Просили більше не їздити", - говорить Олексій Москаленко.

 

×