Ця різниця добре помітна на прикладі Криму і Донбасу. У Криму це переважно росіяни, а в Донецьку – обрусілі українці. Нелюбові або ненависті до України більше на Донбасі. Чим це пояснити? У Криму позиція така: хай собі Україна живе, як хоче, а ми – Росія, і нас не чіпайте.

На Донбасі агресивніше. І не тільки через військові дії. Є глибша психологічна причина. Обрусілі українці – це нащадки україномовних українців, котрі з села приїхали до міста. У ньому домінує російськомовна культура. Треба було адаптуватися, стати "русскоязычным горожанином". Мало кому вдалося при цьому зберегти гармонію між минулим і теперішнім. Більшість не просто переходили на іншу мову чи спосіб життя, а намагалися змінити свою ідентичність. Тобто перестати бути тими, ким були – українцями сільського походження. Але у зрілому віці людина не може змінити ідентичності, яка сформується в ранньому дитинстві. Можна лише придушити. Тобто їм потрібно було перестати любити або й почати зневажати все українське. Діти того покоління мимоволі підсвідомо переймають від батьків цю нелюбов: все те, що йде від українського - погане, а що від російського – добре.

І коли ситуація змінилася, і виявилося, що те забите і зневажене українське треба плекати, не всі це прийняли.

Якщо молодь Криму і Донбасу, в тому числі, російськомовна, почала в собі відновлювати українську ідентичність, то інертне старше покоління не зміниться. Я б його вже й не зачіпав.

Насамперед треба сьогодні дбати про україномовність дитячої і, особливо, молодіжної культури. У ній домінує російська. За винятком Західної України, молодь у містах між собою спілкується по-російському переважно.

Парадокс у тому, що старше покоління у нас більш україномовне, а молодь патріотичніша.

Діти орієнтуються на всі оцінки і нюанси у суспільстві. Подивіться на телеканали наших олігархів. Що на них по-українському? Фільми і новини. А всі передачі, де живе спілкування – російською. З цього складається враження, що в Україні всі розумні люди говорять російською. Російськомовна людина виступає грамотно, розумно, цікаво. Україномовна – простакувата, сільська, говорить суржиком. Цей штучно створений дискурс так закріпився, що молодь його сприймає, як належне.

Антиукраїнськи налаштовані люди, росіяни зокрема, можуть прихильно ставитися до суржикомовного. Суржик не становить для них загрози. Він – фактично проросійський дискурс. А літературна грамотна українська мова викликає неприйняття. Бо це – конкуренція, протиставлення російськомовності. Це стосується взагалі способу життя. Напівграмотні люди з українською говіркою безпечні для "русского мира". На відміну від освічених.

Перша група - активна інтеграція. Це 6-8% готових перейти на українську мову. Друга – пасивна інтеграція, близько 25%. Вони не проти українізації, дітей віддають в українські школи: "Пусть все будет на украинском, только меня не трогайте". Їх дратує і зачіпає, коли їх прямо змушують щось робити. На скільки це можливо, цього краще не робити. Якщо їх діти виростуть в україномовному просторі, говоритимуть українською.

Третя група – так звана субінтеграція, близько 50%. Це інтеграція в українське суспільство на рівні регіонів. "Вы там в Киеве как хотите, а нас не трогайте. Мы не украинцы, мы не русские – мы крымчане". Така регіональна ідентичність активно формувалася на Донбасі, в Одесі великою мірою. Цю позицію не варто ламати різко й відверто. Вони у масі своїй не заперечують українізації загальноукраїнського простору. Умовно кажучи, київського телебачення. А на місцевому рівні треба залишити якоюсь мірою російську. Але в нас чомусь вважають: треба все або українізувати або навпаки – все русифікувати. Нема напівтонів.

Четверте – пасивна контрітеграція або ізоляція. Людина намагається у своєму вузькому колі у сім'і, на роботі зберегти "русскоязычный мир". Орієнтуються на російськомовну культуру, театри, книги.

Найбільш складна і небезпечна позиція – активна контрінтеграція. Відотків 7-8 тих, хто люто ненавидять усе українське. Це люди безнадійні. Переконати їх у чомусь неможливо та й не треба.

Треба орієнтуватися на дві найбільші групи – пасивна інтеграція і субінтеграція. Це люди не налаштовані активно антиукраїнськи. І поступово б українізувались.

За 25 років ми дуже сильно українізувалися. Навіть у мовному відношенні.

Навіть ці квоти на музику – дуже великий прорив. У 2013 році тільки кожна сорокова пісня була українською на радіо - 2,5 %. Це нормально? Це якраз та сфера, де держава мала втрутитись для задоволення потреб україномовних громадян. У нас суспільство більш-менш симетричне. До війни, включно з Кримом і Донбасом, по 20% віддавали перевагу російській і українській, 60% - двомовні. Тоді і продукту має бути 50 на 50. А де ж це так?

При чому тепер, коли "русский мир" став причиною, ознакою і характеристикою війни, ми можемо протиставити йому тільки реальну українізацію. Вона має бути істотною, але не абсолютною.

Робив експертизу одного з них - №5556. Препоганий. Нібито за українську мову, а насправді нічого не гарантує. Тільки каже: все має бути по-українському. Коли, що, де, як? Цього нема.

Нібито такий проукраїнський закон, а на телебаченні залишає все так, як є аж до 2020 року. Це абсолютно неможливо.

Треба зважати в цих мовних законах на пропорції, часові переходи і таке інше. Мовна політика не може бути однаковою у Львові та Одесі. Якщо ми думаємо про майбутнє: як буде через 10-30 років, треба робити українізацію психологічно виважено.

Мовні закони мають створювати не політики, а науковці: соціологи, психологи, правознавці, політологи. Оскільки це питання суспільство сприймає загострено, то політики ним неминуче зловживають: або тотально давайте все українізувати, або так само русифікувати.

Якби такий закон доручили розробити нашому інституту, він би забезпечував поступову українізацію і задовольнив би відсотків 80 громадян, включно з Кримом і Донбасом. 100% задовольнити не можна буде ніколи.

Якби вона проводилася з 1991 року, ми не мали б сьогодні україномовну всуціль Україну, але мали б набагато кращу ситуацію. У тому числі, в Криму і на Донбасі.

Але всі ці роки у нас не було реальної українізації. Трошки на початку незалежності за Кравчука і пізніше за Ющенка.

Українізувалася за цей час політика – органи влади. Крім неї єдина помітна сфера – освіта. І все.

Скільки на телебаченні у прайм-тайм української? Скільки газет українською, журналів? Якщо змінити ситуацію принципово, збільшивши частку української преси, люди до цього поставляться байдуже або позитивно. А якщо з понеділка все зробити україномовним – буде протест і заперечення. Тому слід уникати різких кроків. Але рішучі треба було робити давно.

Ситуація з Донбасом і Кримом відносно стабілізувалася - зараз можна щось міняти. Приймати закон про мову. Те, що є зараз, не можна залишати.

З чого почати? Я б виділив дві найважливіші сфери. Засоби масової інформації, насамперед, найбільш впливове - телебачення. Плюс освіта. З середньою справи непогані.

Складніша ситуація з вишами. Харків, Одеса звітують про стовідсоткове викладання українською. І всі розуміють, що це брехня. Насправді його там 10%. Так не повинно бути. Якщо не можеш запровадити 100-відсоткове викладання українською, то запроваджуй, на скільки це можливо. Якщо на сьогодні можливо 30%, хай буде так. Але пропишіть: через 2 роки має бути 35%, а потім 45% і так далі.

Нехай десь буде викладання російською – україномовні і російськомовні групи. Або якщо у вас такий-то відсоток викладання російською, то має бути стільки-то годин занять з української мови. Не хочете багато годин – переходьте на українську.

Але я проти доплат за викладання українською. Я б особисто від такої відмовився. Це не тільки суперечить Конституції, а й моралі.

Повинні бути чіткі і конкретні формули за співвідношенням, часом, неоднакові для різних регіонів. Вони повинні відображати, що є і, що можна зробити на цей час, на потім і ще на далі. Щоб люди орієнтувалися, на що розраховувати.

Є викладачі старшого покоління, що проводять заняття російською. Що з ними робити? Звільнити? Хай вже працюють. Але коли приходять нові, українська має бути категоричною умовою.