Заходжу в купе, а там столик завалений записниками й книжками. Стоїть чашка домашня, радянська така, темно-біла з облізлою квіткою. У чашці – ложка. За столиком сидить чоловік в окулярах і пише у грубому зошиті в клітинку. Ніби він тут років 10 сидить і пише.

– Добрий день! – кажу, ховаю наплічник, вмощуюсь біля вікна на сусідній полиці.

Бачу, чоловіку поговорити кортить, аж губи ніби ворушаться. Я стомлена і хочу помовчати. Тому сиджу і дивлюсь у вікно.

Хвилин за 5 до того, як поїзд рушив, у купе заходить худорлява жінка років 50. Вітається, мовчки дивується побаченому і теж вирішує не озиватися. Чоловік терпить ще хвилин 20. Потім роздивляється заквітчаний паркан у придорожньому селі й каже:

Знаєте, як у нашому регіоні гуляють весілля?

– О, бачу в оселі весілля. Знаєте, як у нашому регіоні гуляють весілля?

І понеслось. Я тікаю на свою верхню полицю і вдаю ніби сплю. Це рятує від необхідності кивати, піддакувати і дивуватися сказаному. Але не рятує вуха від почутого. За годину ми знаємо, що він – доктор ветеринарних наук за фахом і краєзнавець за покликанням. А ще – як збудував дачу, звідки привіз шкіряний чемодан, навіщо вирощує квасолю і куди поїде по гриби.

Через 2 години нескінченного потоку фактів якось ненароком з'ясовується, що мовчазна жінка із сусідньої полиці – доктор математичних наук.

– Де ж ви на ту математику спонсорів знайдете? – жаліє попутницю гіпер­активний пасажир.

Він явно засмутився, що докторів у купе цілих два. І починає хвалитися, куди їздив на конференції, – Прага, ­Токіо, Стамбул. Перед сном дістає зі стосу товсту книжку про відомих людей Чернівецької області й показує жінці сторінку про себе.

– О, про мене теж пропонували таке написати. Але це ж за гроші. А в мене спонсорів нема, – відказує доктор математичних наук.

Чоловік замовкає і нарешті починає вкладатися. За півгодини він голосно хропе.

×