– Дівчата, як я нині опозорилася! – сплескує Ірина.

Із подругами й дітьми гуляємо в парку.

– Були з чоловіком на Привокзальному базарі. Він із закупами перший до машини пішов, а я добігала. Заскочила на переднє сидіння і видаю: Бодя, жми на газ, бо в туалет хочу – гину! Повертаю голову – а то не мій чоловік. Мама рідна! Я на заднє – а там жінка з дитиною. Я кулею звідти, навіть не вибачилася.

Потім до мене дійшло, що та жінка – однокурсниця Віка. Ми разом у взуттєвому магазині продавали. Вона, як за власника вийшла, премудра стала. 15 років її не бачила. Тепер усім знайомим розказуватиме про мене.

Ірина починає сварити 3-річного сина Назара, бо вимастив на колінах штани. Нервово стріпує їх долонею.

– Та то дурниця. Може, вона тебе й не впізнала, – заспокоює Зоряна. – От я раз стиду наїлася! Уяви: в день весілля дядько забирає мене з перукарні. Дорогою "Жигулька" глохне. І я, у спортивному костюмі і з фатою на голові, той драндулет пхаю. Люди з вікон цю комедію на телефони знімали.

– Їхала автобусом на пари. З хлопцем познайомилася, – Катерина розказує свою історію. – На зупинці схаменулася, що треба виходити. Сумку вхопила – і на вулицю. А ремінці дверима прищемило. Смикаю, смикаю. Водій двері відчиняє, і я зі східців – прямо в калюжу.

Сміємося. Вирішуємо перше місце за осоромлення присудити Зоряні. Ірина теж повеселіла.

За кілька днів розказує новину – знайшла нову роботу. Однокурс­ниця Віка відкриває магазин італійського одягу, кличе її адміністратором.

×