На березі річки Рось біля села Яблунівка Білоцерківського району на Київщині стоїть пам'ятний знак Миколі Вінграновському. Тут письменник і режисер любив відпочивати. Куди б не приїжджав зі своїми виступами, обов'язково просив організаторів зробити прогулянку на природі.
- Їдьмо, Романе, в Дземброню! – просив поет Романа Дідулу у Львові.
- Як? Коли? На скільки днів?
- Там побачимо.
"І так завжди. Ніколи не заганяв себе в якийсь термін, аби себе не неволити чи когось іншого, - згадував Дідула. - Часто ситуація усе змінювала, але свободу дій нічим не було обмежено. Вільний був у всьому, як буває вільним тільки геній".
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Час Вінграновського
"Десь із середини травня і до жовтня, і так з року в рік, у домі починалися розмови про мандри. Називати це мандрами було б неправильно, бо, виїжджаючи з наметом на берег Росі чи Десни, він там і залишався, - написала у нарисі "Трохи про Миколу" дружина Миколи Вінграновського Олександра Білинкевич-Вінграновська. - Місце для його "бази" вибиралося дуже вимогливо, з урахуванням усяких деталей, і не тільки пейзажних.
У котрійсь остаточно облюбованій місцині ставився намет. Сам Микола у ньому рідко перебував, у чорному спальному мішку спав хтось із товаришів-гостей. Микола спав чи лежав під деревом на вивернутому кожусі, босий, із кросівками біля кожуха. Дощик не заважав йому. Лежав і командував: кому нести воду на юшку, кому збирати хмиз, а кому закидати вудки. Лежав, командував і все, що було далеко від нього, і те, що ближче, коло кожуха, розглядав. Вихоплював оком найдрібніше населення у траві, крилате у повітрі".
Найбільше мандрував Миколаївщиною, берегами Росі, Десни та Дніпра, околицями Львова, Карпатами. Поруч завжди були однодумці. Не любив варварського поводження з природою. Якось по гриби їхав із львів'янами. Один із них хвалився великими об'ємами заготовок, які робить із лісу. Коли приїхали на місце, не встигли пройти по сто метрів, як Вінграновський каже: "Нема нам тут що робити! Їдьмо додому!" - "Але ж ліс великий. Розійдемось!" – не повірив у наміри письменника той чоловік. Вінграновський уже був у автобусі.
"Дві порції гонорару через Колю Жулинського я отримав - якраз буде мені на пончики на все літо! Мені і моєму коню Манюні, - писав у листі до друга Івана Чернецького у Луцьк 1996 року. - А літо чи рання осінь - все в руках "Веселки", коли має вийти "Наливайко". Але коли він вийде? Та вийде! І я тоді з Колею гайнемо з пончиками до тебе на Волинь. Все йде прекрасно. Коля каже, як він з Філаретом був у Новосілках. І розказує це добре. Та, як на мене, Філаретів було і буде ще багато, а ми Іване, з тобою - одні. Поети, на щастя, завжди в одному примірнику".
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Шістдесятники розпалися, бо дуже рано втрапили у президії" - Тарас Федюк
Під час домашнього відпочинку любив грати в карти і шахи.
"За будь-якого розкладу карт, він їх знав до кінця гри, не приховував того і навіть голосно "об'являв": "У тебе два королі, а в тебе три дами", - чим часто заскочував партнерів по грі, - згадувала сценарист Євгенія Рудих. - Пізніше я почула, що і в шахи він грав на рівні майстра. Але частіше бачила його за картами. Запам'яталася гра трьох чоловіків: Василя Земляка, Миколи і мого батька. Махлювали всі троє, що було помітно збоку, та погони завжди розкладав на плечі Микола. Ще й приказував при цьому, що у нього, мовляв, "школа Малишка".
Більше про Миколу Вінграновського читайте у наступному номері журналу "Країна" за 10 листопада 2016 року.
6 
35413
Коментарі