Світлій пам'яті жертв Голодомору присвячується
Ніч, наче прірва… Страшна, голодна, холодна… Здається, що вона поглинає все живе. Жорстока ніч 1947 року.
На чужому обійсті, на призьбі біля вікна, схилилася ще не стара жінка. Хоче немічними руками дотягнутися до шибки, але де ж взяти ті сили? Підіймається та безсило падає додолу.
Навколо лише тиша, навіть собаки, і ті не гавкають - котрі поздихали з голоду, деякі повтікали з села. Тільки безсилий плач ледь виривається з грудей і тоне в глухій імлі.
І вже сниться їй, не мариться… Веселе село, духмяні мальви, біла хата та вона - молода, вродлива сидить на лаві, а на подвір'ї чути веселий гамір дітвори. Двійко дівчаток вчать ходити найменшу, а біля них поважно крутиться синок-одинак. Веселий сміх, щастя, посмішки.
Та раптом веселі образи замінюються сумними. І знову пливуть перед очима спогади – гірка втрата чоловіка, важке вдовине життя. Далеко в світи, в незнану Канаду, поїхали на заробітки її діти. Вже скільки літ ніякої чутки…
Якось надвечір, побачила чужого чоловіка біля хвіртки, а серце тьохнуло. Напевно звісточку приніс від її дітей. Не підвело материнське чуття, дочекалась. Добре живуть її діти, вже одружилися, мають своїх діточок. А далекий Вінніпег став їм вже рідним. А коли вже пішов той чоловік, то ще довго до грудей пригортала тернову хустку, що передали їй в подарунок. І перед очима зринали образи Марійки, Стасії та Стефана. Як ластівки, вилетіли вони з материнського гнізда та поринули десь далеко, аж за океан. "Та ще хоч раз їх побачити!", - молиться материнське серце.
Щастя, що залишилася з нею - її крихітна наймолодша донечка. Всю свою любов до остатку віддала їй, щоб була щасливою. І не думала ніколи, що страшної голодної ночі її виженуть з власної хати… Та ще й хто? Її донька, її остання надія.
"Ідіть, мамо, в світ за очі, хоч до Канади, бо немає вже в нас що їсти, немає ні крихти зерна, ні картоплі, ні квасолини", - залишилися кривавими ранами у її пам'яті слова.
Тихо рипнули двері, її слабке тіло силоміць витрутили в ніч дужі чоловічі руки. Куди йти? Та й навіщо? Голова паморочилась від голоду, адже вона вже який день нічого не їла. А серце краяла пекуча нестерпна образа, сльози заливали лице. Так би впасти і вмерти.
Та не судилося їй вмирати, судилося пережити той страшний мор, та ще довго, довго жити на білому світі.
Довго блукала вулицями та незчулася, як опинилася на обійсті далекої родички Марії Держак. Але як іти, якщо в них і так злидні без неї? Хоч була колись Марія зі своїм чоловіком Василем першими господарями на село. Мали гарну хату, поле, велике господарство. Та пішла вся праця марно. Адже прийшла радянська влада на Західну Україну і добрих господарів назвали куркулями, відібравши все, що було. Взамін дали стару розвалюху. Згодом чоловіка Василя забрали назавжди, звинувативши в діях проти тодішньої влади. Ось і залишилася Марія в неповних тридцять літ сама, з трьома діточками на руках. Не жона, не вдова.
В хаті заворушилися, чи почули, що заскрипіла шибка, чи відчули той безсилий плач. Марія тихо вийшла з хати й побачила під вікном чиюсь немічну постать. Роздивилась навкруги - нікого, тільки німа тиша та біла хустинка висвічується серед страшного чорного мороку.
Почула шепіт, легенько відкрила очі. А в хаті убого і зимно. І голо в кожній шпаринці. Відчувається, як лютує та тішиться голод. Але з усіх кутків хати на неї дивляться очі, теплі, лагідні, добрі. Від цих поглядів стає спокійно на душі. Адже ніхто не гнав її, не зневажав. А ця убога хатина стала назавжди її домівкою, найріднішою.
Сім'я Держаків жила бідно. Не вродила городина через страшну посуху та ще й з осені прийшли "активісти" перевіряти чи не сховали десь залишків урожаю. Обнишпорили все господарство, забравши все до останнього. Навіть віником підмели горище, щоб не залишилось навіть квасолини. Ніхто з тих людиноненависників не звертав уваги на Марію, яка стояла осторонь з малими дітьми. А німе запитання застигло на її обличчі: чим завтра годувати дітей?
Вони ледве пережили ту страшну зиму, думали, що повмирають. Рятувались як могли. За величезний віз сіна сільський "добродій" дав маленьку тарілочку зерна. А за відро картоплі та буханку хліба, віддали весь господарський реманент. Міняли на їжу й останню одежину.
Сяк-так дочекалися весни. Йшли на поля, а там у ріллі збирали напівгнилі цукрові буряки та варили з них чай. "Паслися" на траві: їли калачики, збирали кісточки зі сливок. Рвали листя з липи, лободи, терли в макітрі та з того пекли ліпинці. А як з'явилися в лісі гриби, то збирали їх, підпікали на вогні чи в печі та й смакували. Бувало таке, що й сирими споживали.
А коли вже почав дозрівати в полі хліб, то рвали ще зелені колоски, також терли в макітрі та варили лемешку. Одного разу наварили повний казан, сіли й думали, що все з'їдять, але взявши по дві-три ложки більше не захотіли. То їх Бог так порятував, безперечно. Тоді так багато людей в селі померло, бо вони наїлися досхочу тієї лемешки.
От так і прожили все життя разом. Мов талий сніг плили роки, за роком рік, за снігом цвіт… Трудилися біля землі, вирощували хліб, якого, здавалося їм в той голодний рік, вони ніколи не наїдяться.
Швидко сплило життя, але так і не судилося їй побачити своїх дітей, пригорнути внучат… Гіркими сльозами зрошувала вона кожен рядочок листів, що надходили з-за океану. Ластівкою полетіла б до них, бо розривалось серце від розлуки. Але так і не пригорнула вона ні сина, ні доньок, що назавжди залишись в чужій Канаді.
Материнське серце не пам'ятає образи. Так і вона, отримає невеликий пакунок із Канади та нишком, щоб ніхто не знав, несе своїй найменшій донечці, яка не пошкодувала її в той голодний страшний 1947 рік. Мати її пробачила, але Бог не пробачив. Довго перед смертю її донька лежала паралізованою, ніби спокутувала на землі свій страшний гріх.
Вічним сном на сільському цвинтарі спить Анна Халуп'як, сплять й односельчани, свідки того страшного післявоєнного голодомору.
Вічна пам'ять Вам! Хай лихоліття голодомору ніколи не повториться.
Історія… Гірка, пекуча, печальна. Але то історія нашого народу. І про неї повинні знати онуки, правнуки… Весь світ.
2 
35413
Коментарі