"Він не дуже прихильний до роботи в сільській справі, житиме в місті, матиме повагу від людей. І ти свій вік доживатимеш у місті при ньому", - пророчила циганка матері Павла Муравського коли йому було 6 років. Передбачення збулось.
В 1930 році сільський хлопчина з села Дмитрашківка на Вінниччини, якому тільки виповнилось 16 років, приїхав до Києва і вступив до Київського музтехнікуму. Музику він любив, тому із захопленням відвідував навчання. Жив у свого дядька Сергія Могилевського.
Після навчання, Павло Муравський мусив 2 роки відпрацювати за направленням. Призначили його вчителем співів середньої школи в місті Чорнобилі на Київщині. Коли директори двох дитячих садочків почули про талановитого молодого викладача запросили його працювати до себе. Умови були однаковими: по 50 крб на місяць і безкоштовне харчування.
- Минуло небагато часу, й приходить уже третя жінка. Дуже красива. Ті теж були гарні, але ця була особлива. Вона одразу: "Павле Івановичу, я знаю, ви в дитячих садочках працюєте, а я директор дитячого будинку, на краю міста. Ми Вам платитимемо 100 крб. І безплатне харчування". Їздив я і в будинок для сиріт, - згадував Муравський.
Дядько Сергій писав йому листи в Чорнобиль і наголошував, що має вчитись далі. Ті листи племінник складав. Якось дівчина, з якою молодий музкерівник зустрічався, знайшла їх і прочитала: "Там усе закінчуй і приїзди, поступатимеш у консерваторію". Взяла та й відписала: "Йому і тут добра консерваторія, він нікуди не поїде, бо уже зв'язаний". Дядько як прочитав, то відразу відправив жінку забирати Павла.
Коли вони сиділи у помешканні Павла, дівчина постукала у вікно і втекла. До того так часто жартувала. Тоді тітка Марія не витримала.
- Тобі дядько писав, щоб ти все кидав і їхав? Отож, ми маємо їхати на Київ, - відрізала вона.
В 1938 р. Павло Муравський вступив до консерваторії. Ще коли він був першокурсником Григорій Верьовка робив виняток і доручав йому керувати студентським хором. На третьому курсі, з ініціативи того ж Верьовки, йому дозволили брати участь у конкурсі диригентів. Всі учасники навчались на 4-5 курсах, але перемогу і гонорар 300 крб отримав саме Муравський.
Попри застороги дядька, на рік вступу до консерваторії припало і одруження з 23-річною Ніною Вербою з села Сари теперішнього Гадяцького району Полтавщини. Вона була середнього зросту, природною блондинкою з блакитними очима. На той час з батьками жила в Чорнобилі. 22 червня 1939 вона народила доньку Таню.
Через два роки вони були змушені розлучитись.
"Сьомого липня мене викликали через військомат. Кількасот таких як я зібрали на Поштовій площі біля Дніпра. З Києва до Ніжина ми йшли пішки. А в Ніжині нас посадили на поїзд. Куди ми їхали ніхто не знав. Аж через добу повідомили, що в Ленінград. Там я став курсантом Військово-морського училища протиповітряної оборони", - згадував Павло Іванович.
Ніна і Таня Муравські залишились в Чорнобилі. Коли прийшла німецька адміністрація, їх забрали на роботу до Німеччини. Мама працювала на заводі в місті Кіль, донька залишалась в бараці. Дитина сподобалась одній німкені, яка одягала, годувала, навчила її німецької мови. Вона дуже хотіла удочерити Таню, але не встигла.
Після закінчення Військово-морського училища протиповітряної оборони Муравського направили на Тихоокеанський флот, хоча він дуже хотів на Чорноморський.
"Думав, що коли виженемо німців з Криму і будемо наступати далі, то, може навіть через моє село Дмитрашківку йтимемо, і я побачу маму. Такі от були молоді думки", - згадував диригент.
Щоб добитись свого він пішов до комісара училища. Той підійшов до нього й сказав: "Там еще тихо, а вы нужны будете и после воины". Ці слова Муравський запам'ятав назавжди, бо всі хто поїхав на Чорноморський флот загинули.
У Совгавані на Далекому Сході в 1943 році Муравського попросили організувати Ансамбль пісні і танцю Північної Тихоокеанської флотилії. Під час цієї роботи він познайомився із 21-річною уродженкою села Копилок на Псковщині Євгенією Бортновською. Її чоловік загинув у перші дні війни і вона із сином Олександром, якому не було й року, з Ленінграда втекла на Далекий Схід до брата.
"Вона прийшла в будинок культури довідатись про роботу, - згадував пізніше. – Начальник, сказав їй, що там на сцені сидить керівник ансамблю, іди до нього. Я сидів за піаніно й вивчав якусь партитуру. Тоді я часто хворів і був дуже худий. Крім того одягнений у сіру й грубу робу. Женя прийшла на сцену, походила, подивилася й пішла. Потім вони зайшли удвох з директором і я з нею познайомився. Коли послухав, то вирішив взяти в ансамбль."
Тоді ж диригент намагається налагодити зв'язок зі своїми рідними, але всі його листи залишались без відповідей. Несподівано прийшло повідомлення від дядька. Він написав, що Ніну з Танею вивезли до Німеччини і вони там загинули.
З 1944 року Павло Муравський живе у цивільному шлюбі з Євгенією Бортновською. Через два роки в них народився син Володимир.
"В червні 1946 року ми з дружиною і двома малими синами, Аліком і Володею, приїхали до Києва. Я повернувся на квартиру до дядька Сергія Могилевського, у якого мешкав до війни, - записав у спогадах Павло Муравський. - А там зустрічаю свою першу дружину Ніну Вербу з дочкою Танею... Вони недавно вернулися із Німеччини й чекали на моє повернення з Далекого Сходу. Для мене, то були важкі хвилини особистого життя. Усі разом, дві сім'ї мешкали в дядьковій тісній двокімнатній квартирі півтора роки, аж до мого призначення керівником хорової капели "Трембіта".
На початку роботи у Львові диригент відчував напругу з боку місцевих. Багато співаків капели "Трембіта" мали зв'язок з українським національним підпіллям. Їм доводилось коритись керівнику, який носив морську форму та орден Червоної Зірки і говорив російською. Дружина взагалі росіянка з Ленінграда. Але поступово їх таланти брали гору.
- Павле Івановичу, от би вам ще українською мовою розмовляти, то вас і до рани можна було б прикласти, - підмітив один із артистів.
Такі ж зауваження робили дружині. Вона не противилась і взялась за опанування мови.
- Пані Геню, це дуже файно. Як ви гарно розмовляєте українською мовою, - полюбили її, коли через півроку вона стала говорити з львівським акцентом.
В 1950 році Павло Муравський розписався з другою дружиною. В тому ж році в них народився син Юрій. Через сім років з'явився на світ ще один син Віктор. З дитинства вони жили мистецтвом. Переймали той темп життя митців-батьків. Згодом всі вони стали висококласними музикантами.
Після від'їзду чоловіка Ніна Верба з донькою Танею жили біля сім'ї Могилевських. Лише 1956 року вони отримали свою однокімнатну квартиру. Жінка працювала бухгалтером високої кваліфікації. Їй доручали студентів і в неї брали матеріали для дисертацій викладачі торгового інституту. Коли Павло Муравський повернувся в Київ, то вони продовжували спілкування. Померла 13 серпня 1976 року.
9 місяців було Павлові Муравському коли його батько Іван Павлович загинув на фронті. Поховали його у братській могилі недалеко від міста Дубно. До матері Дарки сваталось чимало женихів, але вона всім відмовляла. "Нікого мені не треба. Такого батька дітям і такого чоловіка, як мій Іван, не знайти у всьому світі", - відповідала на поради сусідів. З 1965 року жила біля сина в Києві. Померла 1981 року.
5 годин Павло Муравський та ще 50 працівників культури чекали на церемонію нагородження за участю Президента Ющенка. "Ніхто нам не дав ні чаю, ні води, ми просто сиділи і ждали", - записав у своєму щоденнику Павло Іванович 26 березня 2009 року. Диригенту тоді вручили Зірку Героя України.
150 хорових творів на вірші Тараса Шевченка має Павло Муравський. Виконати їх із найкращим хором країни і записати — давня мрія диригента.
250 хорових творів записав Павло Муравський із львівською капелою "Трембіта". Диригував нею 17 років. Продуктивність він пояснював відмовою від інструменту під час репетицій. Сталося це після гастрольного турне Прибалтикою. Піаністка не змогла поїхати, тому співали під камертон. "Виступаємо в Ризі у філармонії і я чую, що там інтонація не точна, й в іншому місці не так, - згадував диригент. - Але проїздили багато міст і я зауважив, що з кожним виступом інтонація хору вирівнювалась. Коли у Львові на репетиції стали співати під інструмент, встає один хорист і каже: "Павле Івановичу, оце ми були на гастролях три місяці, невже не можна було налагодити рояль за цей час". За ним це стали зауважувати й інші хористи. За час поїздки слух у хористів загострився так, що їм рояль видався "неналагодженим." На Декаді українського мистецтва у Москві після виступу "Трембіти" Сталін вигукував "Браво".
2 
35413
Коментарі