"Люди 17 квітня" – так називали мешканців Пномпеня та прилеглих районів "червоні кхмери", які урочисто зайшли до міста 17 квітня 1975 року – рівно 40 років тому."Люди 17 квітня" зустрічали їх посмішками і білими прапорами, "люди 17 квітня" гинули від куль червоних в державних установах, "люди 17 квітня" вирушили наступного дня в "тимчасову евакуацію". Взагалі, "люди 17 квітня" підлягали переважно знищенню, а якщо не знищенню – той психологічному зламу.
Паризькі студенти-кхмери збиралися у затишних кафе і квартирах, обговорювали боротьбу проти французького поневолення та капіталістичного ладу. Потім вони повернулися додому, в Камбоджу, почали підпільну, а потім й партизанську діяльність. Потім принц Сіанук став лідером вже незалежної Камбоджі, дружив з червоним Китаєм, будував школи і університети. Потім комуністи почали партизанити в лісах на півночі і допомагати північнов'єтнамським партизанам потрапляти на південь, для несподіваних нападів на американські та південнов'єтнамські війська. Зрозуміло, США не дуже толерували м'якотілу позицію соціалістичного принца Сіанука, тому під час його відпочинку у Франції в країні стався військовий переворот, до влади прийшов Лон-Нол, який проголосив замість королівства Кхмерську Республіку і почав радикальну війну з партизанами.
Радикальна війна полягала в тому, що американські літаки щедро засипали північ країни бомбами, залишаючи там десятки тисяч голодних сиріт. Сироти йшли у армію червоних з щирою ненавистю до американців і міських мешканців, яких потім назвуть "людьми 17 квітня". В цей же час столиця жила своїм життям, американські військовики смітили доларами в ресторанах і борделях, генерали кхмерського війська мутили свої корупційні справи, хто міг – відкошував від служби в армії. Так було до 1974 року, коли червоні захопили контроль над більшістю країни, а столиця виявилась без продовольства і переповнена біженцями.
На початку 1975 року червоні стрімко наближались до міста, вздовж шосе валялись понівечені приватні авто, власники яких даремно намагалися втекти від своєї долі. Лон-Нол втік, принц Сіанук (який підтримав у цій війні червоних) запевняв, що комуністична армія несе припинення безглуздої братовбивчої бійні і коаліційний уряд національного примирення.
В столиці відбувалися студентські протести проти війни, організовані націоналістами з Монатіо (скорочення від французького "національний рух"), зрештою, армія підняла білі прапори і "червоні кхмери" увійшли до столиці. Так, їх радісно зустрічали мешканці і солдати, всі сподівалися на повернення принца і відновлення мирного життя. Першими розстріляли солдатів, що капітулювали. Міністрам і чиновникам попередньої влади розтяли животи і кинули помирати на стадіоні. Національний банк підірвали, всіх, хто кинувся збирати гроші – розстріляли.
Потім оголосили "евакуацію" всієї столиці (це 3 мільйони), буцімто через те, що американці хочуть скинути на Пномпень ядерну бомбу. "Евакуювали" школи і лікарні, дітям навіть не дозволили піти додому, щоб йти разом з батьками. За кожен непослух – розстрілювали. Люди стояли на вулицях під палючим сонцем без води, багато хто втрачав свідомість і помирав. Зрештою, всіх розподілили по селах і там почали жорстоко знищувати всіх, хто мав вищу освіту (з 10 тисяч студентів живими лишилося 400 осіб), хто мав родичів за кордоном, носив окуляри, просто не так подивився.
У країні було створено ряд тюрем-катівень, наприклад "Туол сленґ" (вона ж S-21), де з багатьох тисяч вижили лише кілька осіб, та й то випадково. Знаходилася S-21 у приміщенні школи, де лідер червоних – Пол Пот – після повернення з Парижа працював учителем. Цікаво, що кожного в'язня фотографували двічі: коли він надходив до закладу – та вже закатованого. Тисячі чітких фото збереглись: серед них є не лише безліч жінок та дітей, а й іноземці, зокрема американські та австралійські яхтсмени, які необачно підпливли до берегів Камбоджі.
В трудових таборах "людей 17 квітня" змушували виконувати безглузду роботу, а потім пропонували охочим висловити пропозиції зі збільшення ефективності праці. Як не важко здогадатися, охочих вбивали. Було вбито всіх (яких змогли) монахів, представників меншин, мусульман, католиків. Потім червоні почали нападати на комуністичний В'єтнам і вбивати мешканців прикордонних сіл та містечок – не зважаючи на комунізм, вони вважали що це "кхмерська земля". Зрештою у в'єтнамців забракло терпіння і вони захопили більшу частину Камбоджі, визволивши таким чином тих, кого "червоні кхмери" не встигли добити.
ООН визнала це окупацією, а місце Камбоджі в цій шановній організації ще 10 років займали цілком легітимні "червоні кхмери". Червоний Хрест навіть не надавав країні, у якій лютував голод та епідемії, жодної допомоги – адже вона під окупацією. В цей час мільйони камбоджійців приходили в Пномпень, який понад три роки стояв пусткою, захоплювали порожні квартири та будинки, налагоджували свій побут. Колишня Камбоджа переставала існувати, натомість народжувалася нове суспільство, в якому майже не було вчителів, лікарів, взагалі освічених людей, був лише спогад про рабську працю і зламана психіка.
Хто в цьому винен? Всі. Принц Сіанук, який загрався у соціалізм, Лон Нол та його генерали, які робили ґешефти на війні, аж поки вона зжерла країну, американці, які використали Камбоджу як пішака у геополітичній грі, світове співтовариство, яке просто забуло про існування цієї країни під час геноциду, ну і "червоні кхмери", звісно. Ну таке: за три роки і вісім місяців було знищено від двох до трьох мільйонів населення з семи, а потім ще сотні тисяч померли від голоду і хвороб. Нагадаю, це вже після того, як розпався "Бітлз", а в СРСР зняли "Джентельменів удачі" (зате якраз знімали і випускали на екрани "Іронію долі").
Коли в перші дні після "евакуації" ще живі на той час "люди 17 квітня" вслухалися у нишком прихований радіоприймач в надії на те, що хтось у світі їм допоможе – вони ще не знали, що не допоможе ніхто. Що вони просто стануть безіменними жертвами експерименту фанатика Пол-Пота, колишнього паризького студента, псевдонім якого є скороченням від французького "політика можливого". Який прагнув збудувати щасливе суспільство, а щастя – це коли ти безправний раб і наглядач дає тобі миску рисової каші. І все це відбувалося практично в наш час, у розвиненому суспільстві, "на яке б ніхто не подумав".
Гадаю, якби всі ми в школі вчили і обговорювали долю Камбоджі, якби ми усвідомлювали з дитинства, що і до чого може призвести в нашому світі, то в нас не було б усіляких ДНР і ЛНР. Бо сучасний Донецьк з його катівнями все-таки не дотягує до порожнього Пномпеня 1977, де одним найживіших місць є фабрика смерті S-21 у приміщенні колишньої школи.
3 
35413
Коментарі
1