"Українську душу йому дав рід, почування любові до рідного краю, любові до своєї мови, до свого народу. Російську душу давало йому російське життя, російська урядова служба, бюрократична прихильність до ласки, яку виявляло російське начальство, — писав про Олексу Стороженка мовознавець Борис Грінченко. — Ото його, тодішнього російського інтелігента, і тягло і сюди й туди — і до рідного краю, і до "Станислава на шею" (орден Святого Станіслава — одна з нагород у Російській імперії. — "ГПУ"). Хотілося і рідному краєві послужити, і того, від кого "Станіслав" той залежить, не прогнівити".
Батько Олекси Стороженка був відставним офіцером імператорської армії. Рід мав козацьке коріння — Стороженки часто згадуються у гетьманських документах ХVІІІ ст. Родинне гніздо — село Лисогори на Чернігівщині. Майже три десятиліття Олекса прослужив у війську. У 1828–1829 роках брав участь у війні з турками, потім — у придушенні польського повстання, 1848-го — у революції в Угорщині. Після цього перейшов на чиновницьку роботу.
У 1850-х Стороженко починає писати. Публікує роман "Братья-близнецы". Його жанр називають "очерками Малороссии прошлого столетия". 1861‑го в петербурзькому журналі "Основа" під рубрикою "З народних уст" друкує твори українською. Це короткі оповідання, напіванекдоти або історії, за основу в яких були взяті народні приказки. Персонажі — як реальні українські селяни, так і різноманітна нечисть.
"Он рисует Малороссию какою-то сказочною страною, где люди живут по всей своей властной воле, не зная ни горя, ни труда, живут себе, кушают арбузы, пьют наливки, собирают карбованцы, поют песенки да кохаются с чернобрывыми. Счастливые обитатели Малороссии не испытывают ни голода, ни труса, ни потопа, ни нашествия иноплеменников", — характеризував творчість Стороженка дослідник української літератури Микола Петров.
За два роки видає публіковані в "Основі" твори у двох томах. "Українські оповідання" викликають обурення серед російської інтелігенції. Надто ідеальний вигляд має Малоросія в цих розповідях. Чоловіки тут розумні й урівноважені, жінки — вродливі й самостійні, навіть тварини мають власну думку. Звідси висновок: Стороженко — бунтівник і сепаратист.
"Для кого сочинял и напечатал свои "Украинские рассказы" господин Стороженко? — запитує критик Михайло Катков у журналі "Современник" за серпень 1863-го. — Для русских они не имеют никакого смысла уже потому, что в них нет ни одной характеристической черты, которая могла бы познакомить русских с незатейливым, но по своему сложившимся бытом малороссов, потому что в них рисуются не действительные малороссы, а выдуманные господином Стороженко, сочиненные им. А у нас достаточно самостоятельного вздора, написанного на родном языке. Мы утешаем себя только тем, что, по причине дороговизны "Украинских рассказов", немногие из земляков господина Стороженко прочтут их".
"Не критичний розбор, а просто ругня і наглая лож, — коментував Олекса Стороженко цю рецензію в одному листів. — Видно було, що критик даже не читав оповідань і не знає, що вони в двох частях. Я мало звернув уваги на виходку "современника", але повстали інші, серед них і наші. Куліш, Костомаров, Білозерський займалися возвеличуванням Марка Вовчка, за мене ж не заступилася жодна українська душа. З тих пір я дав собі слово припинити писання на рідній мові. Не піднімається рука, та і старий вже став".
Відтоді перестав писати українською. Зокрема, не завершив твір свого життя — повість "Марко Проклятий".
Впав із кладки в холодну воду. Пошкодив ногу і застудився
"Кожен народ має свого скитальця. Древні греки — Одіссея, французи — Вічного жида, іспанці — Мельмота, у німців та англійців їх не перелічити, у росіян — Кощій Безсмертний, а в малоросіян — Марко Проклятий. Але здається мені, що малоросійський Марко заткне за пояс усіх скитальців", — писав Олекса Стороженко одеському книгарю Василеві Білому про незавершену повість "Марко Проклятий".
Вони познайомилися 1873-го. Покійний брат Білого Григорій заснував під Одесою україномовну школу. Аби знайти кошти на її утримання, вирішив видавати літературний журнал українською. За допомогою звернувся до 68-річного Стороженка. Той жив у Бресті, мав хворе серце, сильно схуд, постійно отікали ноги.
"В Парижі мені сказали медики: "Старайтеся з цією недугою жити", — оповідав новому знайомому. — От я і стараюсь — живу і не скаржуся. Недавно ще згинав підкови і носив нагору 10 пудів. Словом, був козак, а тепер казна-що. Ніколи про себе не турбувався і готовий був померти хоч у цю хвилину. Така, бачите, козацька натура. Ви ж побережіть своє здоров'я, у вас родина є, для кого жити і працювати, а я — вільний козак. Жив-був, а потім взяв — і помер".
Стороженко просить одесита передати кавунів і акерманського винограду, бо "з Венгрії такий кислий везуть, що і здоровому шкодить". Білий через пошту шле 20 кавунів. Два з них луснули — "та й ті з'їли", дякує Стороженко. А ще хвалиться: "Не сплю. В першій годині засну, в третій проснуся, і сижу до шостої-сьомої. А як прислали виноград, то як тільки прокинуся, так і злопаю фунта чотири (майже 2 кг. — "ГПУ"), і знов лягаю, і сплю, мов здоровий. Лікар казав, що просипаюся від того, що пустий желудок, не вечеряю, бо апетиту нема".
У листах Стороженко дякує одеситам за те, що вони вважають його "своїм". Радить, що збірник має мати не менше 25 друкованих аркушів, один на 1500–1600 букв. Якщо не вистачить матеріалів на 25 аркушів, то "можна буде помістити статейки і на руском". Знову дякує: "Бачте, коханий земляче, пишу до вас, і хворобу свою забув. Пишіть, тільки цур, не титуловать мене тим превосходительством, нехай йому аби що межи нами".
Одного осіннього вечора письменник впав із кладки в холодну воду. Пошкодив ногу і застудився. 18 листопада 1874 року помер. З усього надісланого матеріалу Василь Білий надрукував тільки повість "Марко Проклятий". Кінцівку дописав невідомий автор. Вона дуже відрізняється від стилю Стороженка, є більш описовою і примітивною.
7 
35413
Коментарі