— Сір, я особисто прошу вас призначити пенсіон удові поета Поля Скаррона, — маркіза де Монтеспан, офіційна фаворитка Людовика XIV присідає перед ним у реверансі.
— Знову вона зі своїми паперами. Це вже вдесяте! — Луї підвищує голос.
— Але, сір, я дивуюся, як ви, такий уважний до своїх підданих суверен, не бажаєте поспівчувати жінці, предки якої збанкрутували на службі предкам вашої величності.
— Якщо вже вам так хочеться, то нехай, — Людовик-Сонце підписує папери.
Цим король Франції перекреслює власний принцип, яким так пишався: "Даючи волю своєму серцю, ми повинні твердо тримати під контролем свій розум, проводити чітку межу між ніжністю коханця й рішеннями монарха, не допускати, щоб кохана втручалася в державні справи й висловлювалася про людей, які нам служать".
Але зараз 1669-й — час, коли серце 30-річного монарха цілком належить Франсуазі-Атенаїс де Монтеспан, молодшій від нього на два роки. Вона — манірна, життєрадісна, чуттєва, з гострим розумом. Її колючих жартів побоюється весь двір, але це тільки розважає короля. Жінка добивається від свого покровителя небачених розкошів, за що отримує прізвисько "Султанша". В її покоях 20 кімнат — удвічі більше, ніж у королеви. Батька маркізи призначають губернатором Парижа, брата — маршалом Франції. В її свиті 45 осіб, карету везуть три пари коней і супроводжують 12 вершників.
Водночас жінка відома добротою. От і потурбувалася про свою давню знайому й тезку Франсуазу д'Обіньє Монтенон, вдову поета Поля Скаррона. Той помер після 10 років шлюбу, дружині залишив тільки борги. Мусила працювати прислугою у своїх подруг-аристократок. Після призначення монарших виплат живе безбідно. Згодом фаворитка народжує дітей від короля — всього їх буде семеро — і віддає усіх на виховання до вдови Поля Скаррона.
Невдовзі для Франсуази й королівських байстрюків купують будинок. 1673-го їх визнають законними дітьми Людовика, дадуть титули принців і принцес, разом із гувернанткою перевезуть до палацу. Маркіза де Монтеспан нащадками майже не займається. Плоди цього пожинатиме пізніше, коли вони зрадіють її смерті. Увесь час вони проводять із Франсуазою. Все більше уваги приділяє їй і король. Жінка — напрочуд освічена, добре розбирається в живописі й літературі. Тим часом фаворитка до 40 років стає товстою, вимагає все більше уваги.
1682-го за нез'ясованих обставин померли кілька придворних короля. Пішов поголос, що вони пили порошки, придбані чи то в алхіміка, чи то у ворожки. Людовик оголосив полювання на відьом. Слідство виявило головну з них. Вона правила чорні меси, вбивала немовлят, постачала "чародійне" зілля до королівського двору. Під тортурами видала десятки іменитих клієнтів. Серед них — Франсуазу-Атенаїс, яка начебто купила порошок, щоб повернути прихильність Луї.
— Якби ви не були матір'ю моїх дітей, мадам, вашу шию вже тримав би кат, щоб відрубати вам голову, — кидає спересердя монарх.
Він не карає матір своїх дітей. Але титул фаворитки вона втрачає. Через рік помирає королева — разом вони прожили майже чверть століття. Упродовж кількох місяців Людовик щодня зустрічається з гувернанткою.
"Король полюбив Франсуазу так палко, як лишень був здатний, — згадує мадам Сюар. — Він не міг розлучитися з нею ні на день, майже ні на одну мить. Якщо її не було поруч, відчував нестерпну порожнечу. Ця жінка, яка заборонила собі кохати і бути коханою, знайшла любов Людовика Великого, і він ніяковів перед нею".
— У короля молоді міністри й стара коханка, — жартують при дворі.
Проте їхні стосунки — лише платонічні. У ліжку короля побували десятки жінок, і кожна з них була щаслива догодити йому. У вдови Скаррон свої уявлення про стосунки. Вона вимагає шлюбу. І вінчається з королем 10 жовтня 1683-го. Йому 45 років, їй — 48. Церква вітає новий союз — на відміну від попередньої фаворитки, Франсуаза Монтенон відома своєю набожністю.
Блискучі й пишні бали у Версалі відходять у минуле. Тут вже не грають у більярд, не програють казкові суми в карти, не ставлять комедії Мольєра, немає маскарадів і прогулянок на гондолах. Король перестає танцювати у балетах. Замість них правлять меси. Нова дружина проти пишних суконь дам і глибоких декольте.
— Жінки нашого часу для мене нестерпні. Їхні сукні нескромні, їхні тютюн, вино, грубощі, лінощі — все це неможливо прийняти, — каже вона.
Мадам займає лише чотири кімнати. В одній із них монарх облаштовує робочий кабінет. Дружина ненав'язливо втручається у політику:
— Ваша величність вчинить мудро, якщо… — і висловлює свою думку.
Король тішиться, що знайшов вірну помічницю й подругу, але не коханку.
— Вплиньте на свою підопічну! Поясніть, що бути пристрасною на подружньому ложі — не гріх, а обов'язок подружжя, — просить Людовик духівника дружини.
Протягом 1711–1715 років помирають майже всі його спадкоємці. Залишається один правнук, який пізніше стане Людовиком XV. 71-річний Луї впадає в депресію. Багато спить, приймає відвідувачів у ліжку, там і снідає. Дружина й лікарі не в змозі розворушити його. Наприкінці серпня 1715-го він віддає останні розпорядження. Слуги, які були у спальні, плачуть.
— Чому ви плачете? Коли ж помирати, як не в мої роки? Чи ви думали, що я безсмертний?
1 вересня він подає руку дружині:
— Скоро зустрінемося.
Вона виходить зі спальні в сльозах.
— Подумайте лишень, яке миле побачення він мені призначає! Ця людина ніколи нікого не любила, окрім себе, — каже, коли трохи приходить до тями.
Король помер того ж дня. Дружина пережила його на чотири роки.
72 роки й 110 днів — із 14 травня 1643-го до смерті 1 вересня 1715-го — правив Францією Людовик XIV. Це найбільше серед усіх європейських монархів. Зійшов на трон 4-річним, проте був коронований, коли досяг повноліття — 1654-го.
4 
35413
Коментарі