"Коли сумна звістка досягла України і Галицької Русі, то стало зрозуміло, що це загальносуспільне нещастя, народна утрата. Львівська молодь носила траурні стрічки на кашкетах. У Києві, Харкові, Чернігові, Полтаві служили панахиди", — повідомляє журнал "Основа" про смерть Тараса Шевченка 10 березня 1861 року.
Поета ховають на Смоленському цвинтарі в Санкт-Петербурзі. Але пам'ятають — волів знайти останній спочинок на Україні. В "Основі" пишуть, що люди по телеграфу масово пропонують покрити витрати на перевезення і поховання тіла в Києві. А один поміщик із Чернігівської губернії обіцяє надати ділянку у власному маєтку. І насипати там високу могилу.
Через два місяці друзі поета отримують дозвіл влади на перепоховання. "Коли могилу Шевченка в Петербурзі розрили для перевезення тіла, то відкрили гріб. Тіло за два місяці не змінилося зовсім, лише покрилося пліснявою", — переказує фольклорист Микола Білозерський слова присутнього при тому Михайла Лазаревського, близького товариша Шевченка.
Труну вкладають в іншу, свинцеву. А ту — в соснову, оббиту по кутах залізом і в двох місцях стягнену залізними поясами. Ставлять її на спеціальні дроги — віз без бічних дощок.
— Що ж оце, батьку Тарасе, ти від'їжджаєш на Україну без червоної китайки, заслуги козацької? — бере слово письменник Пантелеймон Куліш. — Ні один предок твій не сходив із сього світу без останньої честі! Що ж про нас скажуть на Україні, як ми тебе вирядимо не покритого червоною китайкою? Ще не переродились діти козацькі! Нехай земляки знають, що ми тут в столиці своєї святої старосвітщини не занедбали.
Домовину накривають червоною китайкою — бавовняною тканиною. До залізничного вокзалу дроги везуть люди. До Москви труну відправляють потягом. Там її виставляють у Тихонівській церкві на Арбаті. Далі — шлях до Києва. Тіло супроводжує брат Михайла Лазаревського Олександр та художник Григорій Честахівський.
В Орлі — 340 км від Москви — влаштовують справжню маніфестацію. Попереду йдуть попи і співають "Христос воскрес". За труною — оркестр Камчатського піхотного полку, виконує українські пісні. Замикають процесію гімназисти. Для їхнього навчального закладу залишають один із вінків. Ще один присутні ділять між собою.
"Федор Іванович і люба громадонько українська! — пише Честахівський іншому приятелю Шевченка, інженерові Федору Черненку 16 травня з Кролевця, тепер Сумської області. — Учора Кобзарь наш дужий став уже на свою рідну землю українську. А я став навколишки і тричі уклонився рідній неньці Україні й тричі поцілував її святу землю од себе і од рідних дітей її, котрі свято почитають її, проживаючи далеко. Потім зайшли з моїм спутником в шинок, купили машталірам (візникам. — ГПУ) горілочки. Він випив півчарочки, а я повну — за Тарасову пам'ять, за неньку Україну. З'їли варену тарань в шинку, потім вийшли на двір, поговорили своєю мовою з маленькими діточками українськими, котрі тут як на те случились. Я дав їм по три копійки серебром".
Минають Глухів, Батурин, Борзну, Ніжин, Козелець, Бровари. 18 травня в'їжджають до Києва. "Дехто з киян пішки, дехто в екіпажах спішили на Миколаївський міст, щоб віддати останню шану поету, пісні якого належать не лише одній Малоросії, але усьому слов'янському світу. Ми навіть чули, що твори Шевченка на французьку перекладаються", — повідомляє журнал "Русский инвалид".
Перед Миколаївським ланцюговим мостом — був розташований поряд з теперішнім мостом метро — дроги перепиняють студенти університету Святого Володимира. Коней розпрягають і труну знову несуть на руках. Встановлюють у церкві Різдва на Поштовій площі. На похоронну службу наступного дня сходиться кілька тисяч осіб. Якась жінка ставить на домовину терновий вінок.
"Києво-подольські базарні торговки на ринку, які добре пам'ятали Шевченка з 1840-х років, розказували, що того дня люди бачили померлого на Подолі на білому коні", — згадує Микола Білозерський.
Постає питання: де ховати поета? Петербурзькі громадяни із цим не визначилися. Обов'язково — десь на горі біля Дніпра. Варіанти: Видубицький монастир, Аскольдова могила, гора Щекавиця. Честахівський наполягає: труну треба везти до Канева — тепер Черкаська область. Про це просив перед смертю сам Шевченко. А брат поета Варфоломій уже подумував придбати там шматок землі — щоб облаштувати хатину й подвір'я.
19 травня о 16:00 труну несуть на набережну. Влада забороняє виголошувати промови в церкві, тому бажаючим надають слово по дорозі. Через це доводиться зупинятись ледь не кожні п'ять кроків. Промовляють переважно студенти — майбутні історик Володимир Антонович, педагог Михайло Чалий, публіцист Михайло Драгоманов.
Наступного дня на світанку труна з тілом на пароплаві "Кременчук" вирушає до Канева. Дніпро розлився так, що зупинитися вдається на острівці за 300 м від твердого берега. По мілині до суходолу дроги везе пара волів. Дві доби домовина стоїть в Успенському соборі. 22 травня настоятель Гнат Мацкевич служить заупокійну.
— Був час, що про нашу Україну думали, що се край невдатний до високих чувств і думок, — говорить. — Але Шевченко довів, що край сей, де забули про освіту народну, має душу і серце, приступне для всього високого та прекрасного. Так, померший брате! Світ твій просвітиться перед людьми: вони побачили твої діла добрі і прославили Отця, іже на небесах. Минуть віки, і далекі нащадки дітей України побачать і пізнають, хто був Тарас Шевченко! Бажав ти, брате, жити у Каневі: от і живи до кінця світу. А ти, Україно, побожно шануй наше місто, бо у нас почивають кістки Тараса Шевченка. Тут, на одній з найвисших гір Дніпрових, покоїтиметься прах його, і як на горі Голгофі, подібно хресту Господньому, стоятиме хрест, котрий буде видно і по той, і по сей бік вашого славного Дніпра.
Шевченка ховають на Чернечій горі на околиці міста. Встановлюють дубовий хрест. Могилу обкладають камінням — аби нагадувала степову.
49 років доглядав за похованням Тараса Шевченка житель Канева Іван Ядловський. Коли був підлітком, спілкувався з поетом. 1884-го з дружиною і п'ятьма дітьми оселився в хатині на Чернечій горі. Відвідувачів могили пригощав чаєм із трав і пиріжками, які пекла дружина. На згадку дарував ложки власної роботи у вигляді риби. А ще шив чоботи, плів ятері, в'язав сітки, вирізав ковганки, рублі для прасування. Після смерті 1933 року його поховали неподалік від поета. Хату розібрали — на її місці збудували музей.
Пам'ятник на могилу Тараса Шевченка створив росіянин
"На могилi мого брата Тараса Шевченка був поставлений дерев'яний хрест, який вiд часу пiдгнив i в жовтнi звалився. Шануючи пам'ять покiйного мого брата, я наважився поставити новий хрест, обгородивши могилу ґратами, а поблизу неї збудувати хату для сторожа", — писав Варфоломій Шевченко до Канівської міської управи в червні 1883 року.
Він замовив у Києві металеву огорожу та чавунний хрест. Але на хрест наклали арешт. Поліції не сподобалася табличка зі словами з вірша Шевченка: "Свою Україну любiть. Любiть її во время люте. В останню, тяжкую минуту. За неї Господа молiть". Рік тривало листування з владою. Врешті-решт хрест привезли на могилу — без таблички.
1923-го замість нього встановили погруддя поета. У травні 1939 року відкрито новий пам'ятник. Висота постаменту — 7,5 м. Сама фігура — на метр нижча. Її автор — росіянин Матвій Манізер, раніше виготовив скульптури поета для Харкова та Києва.
Уночі 21 січня 1978-го на схилі Чернечої гори облив себе бензином і підпалив інженер Олекса Гірник. Перед цим розкидав близько тисячі листівок із закликом до незалежності України. Міліціонери сказали дружині Гірника, що той загинув в автомобільній аварії.
8 
35413
Коментарі