"Я насилу звикав до ролі пасажира й відчував себе приблизно так само, як скаковий кінь, якого несли на ношах. Я не міг змиритися з тим, що, народившись на цій чудесній блакитній планеті, буду довічно замкнений у комуністичній державі заради якихось дурних ідей", — пише Станіслав Курилов у повісті "Втеча". 1986‑го її опублікував ізраїльський журнал "22". У Радянському Союзі уривки з твору надрукували через п'ять років. З держави щороку втікали тисячі громадян. Станіслав Курилов зробив це чи не найоригінальнішим способом.
Він народився 1936-го на Кавказі, дитинство провів у Казахстані. Але тягнувся до моря. Улітку діти купалися в Іртиші, а Слава сидів на березі — мати забороняла наближатися до води. 10-річним поїхав до піонерського табору. Вночі ходив на ставок і вчився плавати. По поверненні заявив, що перепливе Іртиш. Посеред широкої річки просто на Славу виплив корабель — випадково зумів прослизнути й не потрапити під гвинт. Віддихавшись, поплив назад. Додому прийшов уночі. Мати ридала — їй передали, що син утопився.
Хотів піти служити на флот. Проте на медкомісії з'ясувалося, що в Курилова прогресує короткозорість. Тоді вступив у Ленінград, навчався на океанолога. Та після іспитів зрозумів, що океанологія — це лише папки з цифрами. Море залишалося далеким, як у дитинстві.
Іде працювати інструктором з глибоководного занурення. Захоплюється йогою, може два тижні обходитися без води і їжі. Листується з французьким дослідником океану Жаком-Івом Кусто. Він хоче взяти радянського спеціаліста у свою команду. Однак того не відпускають — сестра Курилова після заміжжя виїхала до Канади. Маючи родичів за кордоном, годі було сподіватися побачити світ.
1975-го Курилов бачить оголошення про новорічний круїз "Із зими в літо". Лайнер "Радянський Союз" виходить із Владивостока 8 грудня. Пливе до екватора й повертається назад. Віза не потрібна, бо на берег не сходитимуть. "Це був шанс, — згадував. — Ми вийшли із засніженого Владивостока. За кілька днів народ перестав ходити на лекції і конкурси. Всі пиячили, гуляли й танцювали".
Під час подорожі випадково побачив карту руху корабля. Миттєво вирахував, що найкращий час для втечі — вечір 13 грудня. Цього дня лайнер проходитиме за 30 км від острова Сіаргао, що належить Філіппінам. За день до втечі перестав їсти — знав, що з повним шлунком в океані довго не протримається. Увечері 13‑го сидів із друзями на палубі.
— Я повернуся не скоро, — сказав і пішов геть.
Спустився в каюту, дістав із валізи ласти, рукавиці з перетинками між пальцями, трубку та маску. Бушувала гроза. Це було добре, бо у шторм капітан не ризикуватиме кораблем заради втікача. Стрибнув з борту заввишки з 5-поверховий будинок. "Я під правильним кутом увійшов у воду, — згадував. — Коли випірнув, то оцепенів від жаху. На відстані витягнутої руки від мене крутився велетенський гвинт. Я робив відчайдушні спроби відпливти і пов'язнув у суцільній масі стоячої води. Раптом потрапив у сильний потік і мене відкинуло".
Велетенські хвилі то піднімали, то опускали Курилова. Він бачив, як вогні корабля поступово зникають. Філіппінського берега видно не було. У такій коловерті вирішив не гребти будь-куди, а відпочити й зберегти сили. Знову пішов дощ. "Де б його перечекати?" — була перша думка.
Як тільки корабель зник із поля зору, настала цілковита тиша. Дощ ущух, з'явилися зірки. Плавець рушив на захід. О 14.00 побачив острів. Узявся гребти до нього. Настала ніч. Як світало, побачив на горизонті землю. Неподалік берега на Курилова пливла риболовецька шхуна. Однак потім змінила курс і не помітила чоловіка. Слава не зауважив, що океанська течія відносить його в море. Відстань до берега не скорочувалася. За кілька годин Курилов знову опинився у відкритому океані.
Настала третя ніч. До іншого острова — Мінданао — було 40 миль. Утікач повис на хвилях. Почали відмовляти ноги. Перелякавшись, кілька разів пробував, чи вони на місці. Тіло проймав холод. Почалися галюцинації.
"У видіннях я помирав багато разів, — описував. — То мене вбивали в Індії ударом кинджала в груди, то вели на ешафот десь в Іспанії. Хтось хапав за ноги й не випускав. Раптом внутрішній голос наказав мені плисти на звук прибою. Океанська течія, оминувши острів, знову виносила мене до берега. Я не чув ніякого шуму. Але раптом здалося, що вдалині злітають реактивні літаки. Поплив туди. За кілька хвилин утратив відчуття часу й знову впав у транс. Здавалося, що перебуваю в якомусь прекрасному будинку. У всьому відчувалася присутність Бога. Я відчув щастя, яке ніде й ніколи не відчував. Часом знов опинявся на гребні хвилі й це дратувало мене. Я хотів повернутися до будинку. Раптом стіни розкололися і мене кинуло на тверде".
Вечоріло. Кілька разів хвилі змивали втікача назад у море. Він згадав, що за рифом має бути лагуна, де немає хвиль: "Я чув, що в лагунах акули не нападають на своїх, зате з радістю розірвуть чужака. Зовсім як дворові собаки. Я обідрав ноги об риф. Ішла кров. Зосередився, міцно перев'язав коліно косинкою, що була на голові, й знову поплив. Коли сили залишили мене, відчув дно під ногами. Вдалині виднілися пальми. Подумав, коли акули зжеруть мене тут, це буде дуже прикро".
За хвилину вийшов на берег. Його зустрів рибалка з дітьми. Курилова обліпили фосфорицидні молюски, через це його тіло світилося в темряві. Попри втому, на радощах почав виконувати грецький танок сіртакі. Місцеві жителі перелякалися. Було 15 грудня 1974 року.
Курилов заплутався в риболовецькій сітці
Після втечі Станіслава Курилова з борту корабля "Радянський Союз" 13 грудня 1974 року на судні зчинився переполох. "Почалося щось неймовірне, — згадував журналіст газети "Владивосток" Михайло Матвєєв. — І туристів, і екіпаж зібрали в музичному салоні, щоб перерахувати по головах, звіряючи списки. Перевірка виявила, що один турист справді пропав. Також з'ясувалося, що на судні повно "зайців" — особистих друзів директора круїзу".
Родичам Курилова спочатку повідомили, що він зник безвісти за нез'ясованих обставин. А коли в Союзі стало відомо, що перебуває на Філіппінах — про це передали по "Голосу Америки" — втікача заочно засудили до 10 років в'язниці "за зраду Батьківщини".
Курилов перебрався до Канади. Там влаштувався на роботу в піцерію. Пізніше працював у приватних фірмах, що займалися морськими дослідженнями й постачали водолазне спорядження. Шукав корисні копалини в районі Гавайських островів, працював за Полярним колом за завданням нафтової компанії, досліджував дно Льодовитого океану.
Історію втечі почула ізраїльська письменниця Ніна Воронель. Захотіла зняти фільм про це. Працювати мали в Ізраїлі. Станіслав повинен був стати консультантом, отримав тисячу доларів авансу. Роботи припинили, але отриманих грошей вистачило на три місяці життя.
Від 1986-го Станіслав Курилов працював в Ізраїльському океанографічному інституті в Хайфі. Загинув 1998-го під час водолазного спуску — заплутався в риболовецькій сітці. Похований у Єрусалимі.
2 
35413
Коментарі