— Калісь пастуха наймалі пасті скот, дак од Юрія до Міхайла — такій був закон, — розповідає 72-річна Любов Добровольська із села Биків Коростишівського району на Житомирщині. — Дагаварівалісь за плату. Муй брат дак ціле лєтечко пас людський скот за пуд зєрна, чи жіта, чи пшеніци з двору за корову. 40 пудов хлєба заробів. Це ще в п'ятдесятих гадах було. А послє Міхайла, тади вже даражей паслі, падєнно, може вже па мєрці зерна була плата. А тєпєр уже пастуха нема канкретнаго, а пасуть в чергу па дворно. У нас пастухи набольш вже стариє людє, па 70 да па 80 гадов. А як хто наймає, то па 120 гривень платять за корову кажнаму пастуху, то виходіть 240 гривень в день, бо два пастухи пасуть. Крєпка дорога.

Раніше на Поліссі й у зоні лісостепу в пастухи наймали людей зубожілих, одиноких, які не мали сімей і ніколи не були одружені. На допомогу брали підпаска-підлітка з незаможної родини. Пастухів вважали диваками. Говорили про їхню здатність до чарівництва і зносини з нечистою силою. Пастух обов'язково тримав у торбі предмети-обереги: свічку, ікону, свячену сіль і крейду. Щоранку тричі обходив із торбою череду — "щоб корови не відбивалися від гурту".

— У пастух пуга така довга була із рємєшка, і він єю шльогає — і всє стадо слухає його, — згадує баба Люба. — У корови роги збівалі й рабілі ражок або була дудачка з лика. Дак він трубіть, а нє, то ідє вуліцею і кричіть: "Виганяй! Виганяй!".

Спеціально підібрана мелодія на ріжку або дудці тримала череду в купі, не давала їй розбрідатися, губитися. Вважали, що нечистий або вовки тікають, почувши гру пастуха. Щоб уберегти худобу від травмування, він забивав свою палку посеред вигону, вішав на неї торбу й посипав навкруги свяченою сіллю. Умів не тільки лікувати худобу, вправляти вивихи, а й замовляти від укусу гадюки.

— У нас кожен сам пас корову, в основному літні люди, — розповідає 63-річна Марія Абрамова із міста Зіньків на Полтавщині. — То баба Бучиха ту палку, з якою свою корову пасла, кидала у стовп пилу, який бува вихор піднімає. Казала, шо то защіщає від нечистого. Хату з тією палкою тричі обходила, як які у неї неприємності траплялися. Кожного дня клала її на порозі сараю, щоб відьма корову не доїла.

На Михайла — 21 листопада — громада села урочисто стригла пастуха. Вважали, якщо він не стригтиметься протягом літа, то худоба не слабуватиме й не калічитиметься. Щоб уберегти череду, протягом сезону утримувався від статевих стосунків, не брав у поле ножа, розламував хліб руками, не збирав ягід і грибів, не чіпав мурашників.

Михайлівський собор єдиний у Києві мав золоту баню

За часів Київської Русі архістратига Михаїла шанували як покровителя князів роду Мономаховичів та ратної слави. За легендою, він допоміг онуку Ярослава Мудрого князю Святополку Ізяславовичу перемогти половців, з'явившись у лицарських обладунках над Софією Київською. 1108 року Святополк — у хрещенні Михайло — на честь свого патрона збудував напроти Софії Михайлівський собор. Його назвали Золотоверхим, бо тоді він єдиний у Києві мав золоту баню.

Від княжих часів архангела Михаїла шанували як захисника Київської землі. Вперше як покровитель міста Києва згадується в гербовнику Конрада Ґрюнберґа 1480 року. Архістратига Михаїла зображено на головній військовій хоругві часів Богдана Хмельницького і на козацьких прапорах. Воїнами архістратига Михаїла називали себе січові стрільці — українські легіонери в австрійському війську під час Першої світової війни.

"Бог як сотворив світ і все, то поставив на всіх чотирьох кінцях світа анголів, — оповідав 1926 року неписьменний 86-річний дід Федір Щербина із села Попівка. — Михайлові посадив на ліве плече вітра, і доручив йому керувати ним. Михайло весь час держить вітра за вуса, то він тільки потрошку віє. А часом Михайло пустить вітрові вуса на одну хвилину, тіко поки почухається — то зараз же й зірветься силенна буря або завирюха. То Михайло знов його хапа за вуса, а коли б так пустив хоч на трохи, то геть би світ змило".

"Кладуть довгою смугою вогонь і ставлять з двох боків горшки з медом"

— У суботу, що передує Михайловому дню, обов'язково треба сходить на могилки до своїх родичів і пороздавать за помин їхньої душі дрібні гроші ніщим, — розповідає 63-річна Марія Абрамова з міста Зіньків на Полтавщині. — Бо Михайло на тому світі стрічає померлих, він за них Бога просить. Кажуть, цього дня із святим Михайлом сам Бог ходить як старець по землі. Вони перевіряють, наскільки ми милосердні до ніщих, убогих або больних. Якщо маєш когось із знайомих, що лежать у лікарні, то треба піти навістити їх.

21 листопада православні й греко-католики відзначають Собор архістратига Михаїла — свято всіх ангелів Божих на чолі з архангелом Михаїлом. Ім'я його з єврейської означає "хто як Бог". Свято запроваджене в ІV ст. У християнстві, юдаїзмі та ісламі шанують Михаїла як старшого воєначальника небесного воїнства, головного борця проти диявола й беззаконня серед людей, захисника віри. За церковними переказами, архангел очолив усіх добрих ангелів у боротьбі проти сил, що повстали проти Бога, і переміг їх. Тому зображують його як полководця, в обладунках, із мечем або списом у правій руці. Вважають покровителем військових, стражів порядку, зокрема, міліціонерів. Його шанують також як ангела милосердя й посередника між людьми й Богом. У лівій руці тримає терези, на них важить праведні й грішні вчинки людей.

На Михайла влаштовували біля церков обіди для бідного люду, роздавали милостиню на спомин про померлих родичів. По селах Наддніпрянщини справляли "меди". Так називали закінчення сільськогосподарського року. До цього дня мали зібрати урожай з полів, підрахувати прибутки, роздати борги, підготувати землю до наступного аграрного сезону. Сьогодні це свято називають День села. У клубі влаштовують концерт і виставку дитячих малюнків, вишивок, кулінарних виробів.

На "меди" в кожній хаті жінки готували щедрий обід. На церковному подвір'ї варили мед із хмелем. "Кладуть довгою смугою вогонь і ставлять з двох боків горшки з медом. Раніш позичали в економії такого казана, що в нього входило до 60 відер, і варили два таких казани", — повідомляв 1926 року кореспондент Етнографічної комісії Всеукраїнської академії наук із села Попівка — нині Звенигородського району на Черкащині. Чоловіки ходили "на царину по шапки": виходили за село й відбирали шапки і хустки в тих чоловіків і жінок, хто йшов у село гостити на "мед": "Кожна жінка, коли йде на оказію чи до другого села, то неодмінно несе при собі згорняну хустку. Вже як набере шапок чимало, то йде додому, а за ним ідуть усі ці люди, що од них позбирали шапки".

Увійшовши до хати, гості кланялися й казали:

— Добрий день! Будьте здорові, з праздником та з медом.

— Дякуємо, що вступили в нашу хату! Просимо сісти, — відповідали господарі.

До кожної страви частували гостей медом, горілкою, запіканкою й наливками.

— Дай же, Боже, здоров'я! — говорили гості, взявши чарку з рук господаря. — Нехай вам Бог поверне десятирицею! Щоб ви мали в коморі й у оборі, і ваші діти! Прибав, Господи Боже, віка і здоров'я, а приставшим душам — царство небесне, щоб їм земля пером була!

По обіді господарі давали кожному гостю калач або паляницю. Наступного дня справляли "попразент". Танцювали, співали, грали на рублях, затулках, пилках. "Рочистий попразент" міг затягнутися на тиждень.

×