— Це мій брат Жорж, він приїхав за мною, — на початку літа 1912 року Агнеса Нарбут знайомить подругу Віру Кир'якову із братом Георгієм. Їй — 20, він — на шість років старший. Спілкуються на кухні помешкання Агнеси в Глухові — тепер це райцентр Сумської області.
— І за вами, — раптом каже Георгій. Разом із Вірою вони ліплять вареники. А наступного дня він запрошує її на рідний хутір Нарбутівка — за 25 км від Глухова.
На той час Георгій Нарбут — популярний художник-графік. Живе в Санкт-Петербурзі. Російські видавці борються за право співпрацювати з ним. Ще з гімназійних років закоханий у свою ровесницю Марію Біловську. Двічі призначали весілля, але обидва рази дівчина відмовлялася. Дійшло до того, що викликав її залицяльника на дуель.
"Одягнутий був красиво, хоча надто елегантно, — описує Віра Кир'якова перші враження від Георгія. — Комірець мав дуже високий, а краватку надто яскраву і якось незвично зав'язану. Досить темне волосся зачесав зі скронь на середину, невеликі бакенбарди робили його не схожим на інших. Його ріст був вищий середнього, стрункий, хоча і з важкуватою комплекцією тіла. Його кругле і доволі повне обличчя дихало здоров'ям і життєрадісністю, а погляд карих очей мав хитруватий, але добрий вираз".
Вони відпочивають у Нарбутівці. Тут живуть батьки Георгія, четверо братів і сестра. Невеликий дерев'яний будинок оточують старі липи, а доріжку до нього прикрашають різнокольорові троянди і флокси. Вечорами в саду гості влаштовують імпровізовані концерти. Георгій весь цей час працює — шум і музика не заважають йому малювати, лиш би не штовхали його дошку та стіл.
15 липня він освідчується. Священик із сусіднього села Хохлівка урочисто вручає нареченим персні. Шлюб беруть за півроку — на Різдво. "Весілля мало своєрідний характер, — описує близький товариш графіка, мистецтвознавець Федір Ернст. — Воно мусило в усім слідувати за старими українськими звичаями. Нарбут здобув десь у повіті старого п'янюгу, що досконало знав усі тонкощі старовинного весілля. Уповноважений всіма диктаторськими правами своєрідний церемоніймейстер разом із женихом стали тиранами сього дому. Молода плакала, сидячи три дні сама в своїй світлиці, батьки лаялись, гості сміялись — але всі обрядові тонкощі було виконано".
Подружжя переїжджає до Санкт-Петербурга. Живуть спершу в художника Івана Білібіна, пізніше винаймають квартиру на Олександрівському проспекті. Нарбут днями працює.
"Одного разу Георгій Іванович мав терміново закінчити рисунок якогось диплома, — згадує Віра. — Працював над ним усердно всю ніч. Доволі пізно я лягла спати, а він усе поскрипував своїм пером і тільки під ранок, закінчивши роботу, похилився на стіл і, не помітивши, що його улюблена лампа почала коптіти, міцно заснув. Коли вранці я зайшла до його майстерні, кімната, стіл, робота і сам Георгій Іванович були покриті шаром чорної кіптяви".
Нарбут вважає, що предмети інтер'єру повинні мати не тільки практичну користь, а й милувати око. Скуповує українські вишивки та килими, порцеляну, народне скло, кераміку, японські гравюри. Реставрує старовинні меблі з карельської берези, Віра вишиває для них оббивку за ескізами чоловіка. На стінах Георгій розвішує власні роботи в золотих із синім рамах. А ще збирає іграшки. Дерев'яних лускунчиків одягає так, щоб були схожі на його друзів. Із часом ці іграшки стають не лише окрасою — у родини народжуються донька Марина та син Данило.
Часто відвідують неформальні зібрання петербурзької богеми. Нарбут любить запрошувати гостей і до себе. Зустрічає їх то в костюмі козака з шаблею, то у військовому вбранні часів Миколи ІІ із величезним трикутним капелюхом, то в образі гоголівського Чичикова. Якось художник Віктор Завмирайло приходить додому до Нарбута і застає там його сестру Агнесу. Переконаний, що це переодягнений Георгій, вимагає зняти жіноче вбрання і припинити витівки.
Зате світські заходи його цікавлять мало. В опері художник нудиться.
— Яка нісенітниця! — гучно заявляє під час вистави.
Коли 1914-го розпочинається Перша світова війна, замовлень стає значно менше. Родина змушена змінити помешкання — винаймають одну велику кімнату. Георгія мобілізують, проте невдовзі звільняють у запас. Наприкінці 1917-го родина перебирається до Києва — Нарбут отримав посаду у щойно створеній Українській академії мистецтв.
Живуть у Георгіївському провулку, поряд із Софією Київською. Нарбут наказує зрубати сухе дерево в садку, щоб з вікон було краще видно собор. Згодом з'являються сусіди — з Чернігова переїхав друг родини, історик Вадим Модзалевський із дружиною Наталією.
Мистецтвознавець Данило Щербаківський згадує вечори в тій квартирі: "Вадим Модзалевський, стомившись після наукової праці, награє на піаніно улюблену арію веденецького гостя з "Садко", Олександр Соловій наспівує "Щедрий вечір", другі про щось балакають. Стоїть гомін. Двері в сусідню їдальню розчинені і там, стоячи і низько зігнувшись над великим столом, Георгій Іванович кінчає обгортку для чергового видання. Біля нього на підлозі — дітвора, Данько й Маринка возяться з цяцьками. Ні крик дітей, ні спів, ні музика йому не перешкоджають. Він тільки бадьоро й весело перекидається словами то з дітьми, то з гостями".
Лікарі радять дітям проводити більше часу на свіжому повітрі. Нарбут відвозить їх і дружину на дачу товариша під Києвом. Тим часом Наталія стає повноправною господинею помешкання. Віра розуміє, що художник остаточно охолов до неї. На початку 1919-го Георгій і Наталія вінчаються. Продовжують жити утрьох — разом з її уже колишнім чоловіком Модзалевським.
24 травня 1920 року Нарбут помирає від тифу. Віра не приїжджає на його похорон. Згодом на фото, зробленому під час процесії, бачить, що біля голови в труні лежить її квітчаста хустина.
505 оригінальних творів Георгія Нарбута представили на посмертній виставці 1926 року у Всеукраїнському історичному музеї ім. Шевченка. Це малюнки, аркуші "Української абетки", ілюстрації, обгортки, заставки до книжок, ескізи гербів, печаток, геральдичних знаків, військових орденів, марок, грошей, вбрання, грамот, дипломів, листівок, конвертів, плакатів, ляльок і 223 видання в його оформленні.
2 
35413
Коментарі